Усі укуталися у плащі й принишкли, буцімто на щось чатуючи. Правда, спершу вони силувалися завязати непримушену розмову, та вона чомусь не вязалася. Отож так вони сиділи та сиділи, і чути було лише шурхіт прибою.
Наступні декілька годин видалися їм вічністю. Та приспіла хвилина, коли всі раптом стрепенулися і зрозуміли, що все ж на якийсь час придрімнули. Зорі вже перемістилися по небесному склепінню, а саме небо було чорне-пречорне, і лише на сході вгадувалася сіра смужка. Усім було холодно, від довгого сидіння руки-ноги заніміли, і до того ж від спраги пересохло в горлі. Та ніхто не прохопився жодним словом, бо саме цієї миті всі відчули: щось відбувається.
Перед ними, за колонами, проступав невеликий пагорок. І ось просто-таки посеред його схилу відчинилися двері, і в дверному прорізі зявилося світло; звідти хтось вийшов, і двері відразу зачинилися. Невідомий, видно, ніс у руках якийсь світильник, та вони не розбирали нічого, окрім самого цього вогника. Силует повільно наближався і нарешті зупинився коло самого стола, якраз навпроти них.
Тепер вони розгледіли: це була висока дівчина в довгому світло-голубому вбранні. Золотаве волосся спадало їй на плечі. І, заледве побачивши її, вони збагнули, що таке справжня врода.
У руці вона тримала високу свічку в срібному шандалі, яку, підійшовши, поставила на стіл. Швидше за все, легкий бриз, що ввечері подував з моря, тепер зовсім вщух, бо полумя свічки піднімалося догори так рівно, наче вона горіла в кімнаті з зачиненими вікнами й запнутими фіранками. Світло її відбивалося, виграючи, на золотих келихах та срібних тацях. Тут Люсі помітила на столі річ, на яку раніше не звертала уваги. Це був гостро заточений кремяний ніж, від якого віяло прадавніми жорстокими віками.
Досі ніхто не вимовив ані слова, та ось Рипічип, а за ним Каспіан і всі решта встали, відчувши, що перед ними не проста дівчина, а благородна пані.
О подорожні, що прибули здалеку до стола Аслана! звернулася дівчина до них. Чому ви нічого не пєте і не їсте?
Прекрасна пані, відповів за всіх Каспіан, ми боялися приторкатися до цих страв. Ми гадали, що це через них наші друзі поснули чарівничим сном.
Вони їх навіть не скуштували, сказала дівчина.
Але ж що з ними сталося? занепокоєно вигукнула Люсі.
Сім років тому, відповіла дівчина, вони прибули сюди кораблем, вітрило якого було подране на клапті, а борти прогнили наскрізь. З ними були матроси. І один із ватажків, побачивши цей стіл, промовив: «Ми стомилися веслувати й латати вітрило. Краще сядьмо за стіл і зостаньмося тут на віки вічні». Але другий на це сказав: «Ні, краще повернути на захід, до Нарнії. Ймовірно, Міраз уже помер!» А третій, на вигляд найбільш владний і найсуворіший з усіх, обурено гукнув: «Ні й іще раз ні! Не личить нам, заморцям, шукати спочину та супокою! Стихія наша пригоди й небезпека. Наші дні близяться до схилу. Тож проведімо останок життя в пошуках невідомих земель за східним горизонтом!»
Вони засперечалися, і той третій у гніві схопився за кремяний ніж. Та даремно він до нього доторкався! Бо тієї ж митті всі троє заснули глибоким сном. І не прокинуться доти, доки з них не спаде закляття.
Що це за кремяний ніж такий? запитав Юстас.
Невже ніхто з вас не чув про нього? відповіла запитанням дівчина.
По-моєму, сказала Люсі, я колись бачила дещо подібне. Здається, таким ножем Біла Відьма вбила Аслана за камяним столом.
Це той самий ніж і є, сказала дівчина. Його перенесли сюди, і він буде вічно зберігатися тут у славі та пошані, доки буде світ і сонце.
Едмунд, котрий уже декілька хвилин від неспокою совався на стільці, сказав:
Сподіваюсь, ви не вважатимете це за нечемність та грубощі з мого боку Я взагалі-то не страхополох. Ну, принаймні скуштувати цих наїдків не побоявся б. Та тільки тут ось яка справа: у наших мандрах нам довелося зіткнутися з багатьма дивами. І ми збагнули, що часто речі бувають не такими, якими вони спочатку нам здаються. Коли я дивлюся на вас, то мимоволі вірю вашим словам, але й чаклункам спершу довіряють так само. Як же ми дізнаємося, що ви нам друг?
А ви не можете цього дізнатися, відповідала дівчина. Ви можете лиш вірити або ні.
Після нетривалої мовчанки пролунав голос Рипічипа:
Сір, звернувся він до Каспіана, якщо буде ласка вашої величності наповнити мою чашу вином із цього келиха (бо сам він для мене завеликий), я з радістю випю за здоровя пані!
Каспіан так і вчинив, і миш, стоячи на столі й тримаючи золоту чашу обома лапками, урочисто проголосив:
За вас, ясновельможна пані!
Вихиливши чашу до дна, він відщипнув шматочок фазана, і невдовзі всі наслідували його приклад. За ніч усі добряче зголодніли, і якщо те, що було на столі, не зовсім пасувало для раннього сніданку, то сповна могло зійти за спізнілу вечерю.
А чому цей стіл називається столом Аслана? Люсі поставила запитання, що давно крутилося у неї на кінчику язика.
А тому, що він накритий тут за його велінням, відповіла дівчина. Для тих, кому вдається доплисти у таку далечину. Багато хто називає цю землю краєм світу, і вони кажуть правду: можна запливти ще далі, та край світу починається вже тут.
А чому цей стіл називається столом Аслана? Люсі поставила запитання, що давно крутилося у неї на кінчику язика.
А тому, що він накритий тут за його велінням, відповіла дівчина. Для тих, кому вдається доплисти у таку далечину. Багато хто називає цю землю краєм світу, і вони кажуть правду: можна запливти ще далі, та край світу починається вже тут.
Але хіба продукти не псуються? поцікавився практичний Юстас.
Їх щодня зїдають, а на їхньому місці зявляються нові, пояснила дівчина. Та ви самі це ще побачите.
Але як нам бути із сплячими лордами? запитав Каспіан. У тій країні, де живуть мої друзі, він кивнув на Юстаса та Певенсі, розповідають казку про принца, який увійшов до замку, де всі спали зачарованим сном. І, щоб їх розчарувати, йому необхідно було поцілувати принцесу.
Тут усе навпаки, сказала дівчина. Не можна цілувати принцесу, допоки не знято чари.
Тоді, промовив Каспіан, в імя Аслана, навчіть мене, як це зробити!
Цього вас навчить мій батько, відповіла дівчина.
Ваш батько? здивувалися всі. Хто ж він і де є?
Погляньте ось туди, сказала дівчина, обернувшись і вказуючи на двері на схилі пагорбка. Тепер уже розвиднилось, адже, допоки вони гомоніли, зорі поблякли і на їхньому місці в сірій східній частині неба зявилися світлі смужки
Розділ 14
Початок краю світу
Двері тихо відчинились, і з-за дверей зявилася постать людини, такої ж високої та ставної, як дівчина, та, може, трохи повніша. У руках чоловіка не було вогню, та здавалося, що світло йде від нього самого. Коли він підійшов ближче, Люсі побачила, що перед ними старий. Його сива борода спускалася до землі, таке ж сиве волосся сягало голих пят, а одяг його був витканий із мякої сірої вовни. Його вигляд величний та суворий змусив мандрівників мимоволі піднятися, як піднялися вони перед дівчиною. Старий, не прохопившись жодним словом, підійшов до стола й зупинився з іншого його боку напроти дочки. Потім вони обоє випростали руки на схід і заспівали.
Шкода, що до нас не дійшли слова цієї пісні: ніхто з мандрівників не міг згадати їх потім, як не намагався. Люсі памятала лише те, що співали вони високими, трохи тремкими, але прекрасними голосами, а сама пісня була, за її словами, «спокійною вранішньою піснею».
Під звуки цього співу сірі хмари на сході розходилися, а в небі зявилися світлі островки, які ширилися-ширилися, аж поки весь небосхил став заледве не білим. Море засяяло сріблом. Пісня все не закінчувалася; тут небо на сході стало полумяніти, з-за моря зявилося сонце, і його перший промінь заграв на золотому посуді й на кремяному ножі.
Нарнійцям і раніше здавалося, що сонце в цих далеких краях більше, ніж у них на батьківщині. А тепер вони в цьому вже не сумнівалися. Краплі вранішньої роси та срібні келихи на столі блищали в його світлі так яскраво, що було боляче очам. Такого сходу сонця вони ще не бачили ніколи. Едмунд потім казав: «Комусь може здатися, що в тих мандрах нам зустрічалися куди чудесніші речі, та той ранок був най-найдивовижнішим» Тепер друзі зрозуміли, що вони і справді дісталися туди, де починається край світу.
Та ось їм здалося, що з боку сонця до них щось летить. Придивитися краще вони не могли, адже сонце сліпило очі. І тут у повітрі залунало багато голосів. Голоси співали ту саму пісню, що й дівчина зі старим, та співали вони її якоюсь незрозумілою, невідомою мовою. Незабаром показалися й самі співці. Це були велетенські білі птахи: сотні, тисячі птахів. Покружлявши над землею, вони посідали скрізь: на траву, на камяний майданчик, на стіл, на плечі, руки та голови людей. Здавалось, що на острів зненацька випав небувалий сніг. І, подібно до снігу, птахи не лише вкрили землю, наче біла ковдра, але й помякшили, згладили обриси пагорбів і каміння. Виглянувши з-за крил, Люсі побачила, що один із птахів опустився біля старого, тримаючи у дзьобі щось маленьке та кругле. Воно було схоже на палаючий вуглик і сяяло так, що на нього неможливо було дивитися. І птах вклав цей «вуглик» старому в рота.
Тоді решта птахів урвала спів, і всі вони, як один, злетілися до стола, а коли знову піднялися в повітря, на столі не було ані крихти. Кістки, шкаралупу й шкуринки, які залишалися після трапези, птахи забрали з собою.
Тепер, коли птахи вже не співали, добре було чути, як хлопають їхні крила, від чого, увижалося, дрижало повітря. За геть чистим столом зосталися сидіти тільки три сплячих лорди.
Тепер, коли птахи вже не співали, добре було чути, як хлопають їхні крила, від чого, увижалося, дрижало повітря. За геть чистим столом зосталися сидіти тільки три сплячих лорди.
Лише тепер старий обернувся до подорожніх і привітав їх.
О чародійнику, звернувся до нього Каспіан, допоможіть нам зняти закляття зі сплячих!
Я з радістю зроблю це, сину мій, мовив старий. Та, щоб зруйнувати чари, ви мусите допливти до самого краю світу і залишити там одного з ваших супутників.
А що з ним трапиться? запитав Рипічип.
Він без вороття залишиться на східному краю світу й довіку не повернеться назад.
Але ж до цього я й прагнув усім серцем! вигукнув Рипічип.
А чи далеко звідси цей край світу? запитав Каспіан. Чи знайомі вам моря та землі, що лежать на схід від цього острова?