Сір, промовив він, з усіх людей саме вас я волів би бачити тепер перед очима своїми найбільше. Чи можу я просити вас про милість?
Про що йдеться?
Ніколи, благаю, ніколи більше не повертайте мене туди, у те страшне місце, він повів рукою у бік корми. Усі повернулися туди, куди він вказав, але позаду них, куди сягали очі, простягалося лише яскраве синє море та таке ж яскраве блакитне небо. Темний острів і темрява, що поглинала його, зникли, мов їх і не було.
Подивіться лише! не стримав здивованого вигуку лорд Руп. Ви його знищили!
Не думаю, що то були ми, похитала головою Люсі.
Ваша величносте, звернувся до Каспіана Дриніан, піднімається південно-східний вітер. З вашого дозволу, я накажу сушити весла та підняти вітрило. Усі перевтомилися, а веслярі найдужче. Їм потрібно відпочити.
Звичайно, кивнув Каспіан. І нехай усім наллють грогу. Хе-е-х! позіхнув він. Я й сам почуваюся так, ніби можу проспати цілу добу.
Отож увесь наступний день вони стрімко летіли на південний схід. І ніхто з присутніх на кораблі навіть не помітив, коли зник альбатрос.
Розділ 13
Три сплячі бородані
Вітер не змінював курсу та що не день робився дедалі слабшим, допоки хвилі не почали здаватися такими собі брижами, що їх частіше зустрінеш не на морі, а на злегка колиханій поверхні озера. І щоніч на небі зявлялися нові сузіря, яких зроду не узрієш у Нарнії, і Люсі зі змішаним почуттям остраху та радощів думала, що їх, либонь, не бачила ще жодна жива людина. Ці нові зорі в теплому повітрі ночі сіяли з надзвичайною силою. У ці ночі багато хто спав на палубі, а перед сном вів довгі неквапні бесіди або, перехилившись через борт, милувався загадковим мерехтінням піни, яку здіймав міст корабля.
І ось одного казкового вечора, коли захід сонця за кормою був особливо прекрасним і саме небо здавалося від того ще ширшим, праворуч по борту зявилася земля. Вона поволі наближалася, і в промінні призахідного сонця її береги, увижалося, охопило полумя. Незабаром корабель йшов уздовж західного берега, а позаду, на тлі полумяного неба, ніби вирізаний із картону, чорнів західний мис.
Тепер вони могли як годиться роздивитися нову землю. Тут не було гір, а втім, були невисокі пригірки з мякими, як подушка, схилами. І звідти долітав приємний і тонкий запах, який Люсі назвала ніжно-бузковим. Едмунд сказав (а Ринс подумав): «Що за нісенітниця!», а Каспіан промовив: «А я розумію, що ти маєш на увазі».
Вони вже довгенько йшли вздовж острова у пошуках гавані, щоб пристати до берега, та врешті-решт мали вдовольнитися маленькою та мілководою затокою. І, хоча море було спокійним, на прибережний пісок таки набігали чималі хвилі, їм не вдалося скерувати корабель поближче. Тож усі, коли висаджувалися на берег із човна, який жах як гойдався, промокли до нитки. А от лорд Руп залишився на кораблі: він заявив, що більше ніяких островів не має жодного бажання бачити.
Залишивши двох матросів пильнувати човен, Каспіан повів решту в глиб острова, та не занадто далеко, бо вже сутеніло. Однак за пригодами і не треба було подаватися надмір далеко: ті розпочалися мало не біля самого берега. На рівнині, що розгорталася перед їхніми очима, не було ані доріг, ані стежин, ані інших слідів людини. Під ногами був пружкий мох, на якому подекуди росли скромні кущики, що їх Люсі та Едмунд прийняли за верес. Та Юстас, який до ладу розумівся на ботаніці, сказав, що ніякий то не верес, і мав, швидше за все, рацію. Та все ж на верес було вельми схоже.
Коли вони віддалилися від берега на відстань одного лету стріли, Дриніан раптом спитав:
Що це? І всі зупинилися.
Це, напевно, величезні дерева? припустив Каспіан.
А по-моєму, вежі, відгукнувся Юстас.
А може, це велетні? тихо проказав Едмунд.
Що ж тут марно мудрувати? Йдемо прямо до них і вивідаємо! вигукнув Рипічип, вихопив шпагу й задріботів уперед, підбивши всіх за собою.
Здається, це якісь руїни, сказала Люсі, коли вони підійшли поближче, і таки вгадала! Перед ними був довгастий майданчик, брукований гладеньким каменем й оточений сірими колонами без даху. Майже весь майданчик займав довгий стіл, покритий пурпурною скатертиною, що звисала до самої підлоги. Навколо стола стояли камяні стільці з химерним різьбленням; на кожному з них лежала шовкова подушка. А на самому столі красувалося стільки всіляких частувань, скільки не бачили навіть у Кейр-Паравелі за Великого короля Пітера. Тут були смажені індики, гуси та фазани, вепрові голови та оленячі вирізки, дивовижні пироги у вигляді вітрильників, драконів та слонів і фруктове морозиво, і яскраво-червоні краби, і дзеркальний лосось. Тут були горіхи й виноград, персики й ананаси, гранати, дині і чудо над чудесами помідори. Тут стояли золоті та срібні чарки, кришталеві карафи та сулії, а аромати вина і фруктів обіцяли мандрівникам велику насолоду.
Ото так! вигукнула Люсі.
Вони підходили щораз ближче й ближче.
А де ж гості? здивувався Юстас.
Це ми мигцем владнаємо, не розгубився Ринс.
Гляньте! несподівано мовив Едмунд.
За мить усі стояли на камяній підлозі під колонами. Вони озирнулися в той бік, куди вказував Едмунд.
Не всі стільці були порожні. На чолі стола і на двох стільцях з боків хтось уже сидів.
Що це там? прошепотіла Люсі. Немов на столі три бобри
Чи пташині кубла, сказав Едмунд.
А мені здається, то три оберемки сіна, висловив припущення Каспіан.
Та тут Рипічип метнувся вперед, заскочив на стілець, потім на стіл і побіг по ньому, вправно обходячи кубки, сільниці та піраміди з фруктів. Добігши до загадкових сірих горбків на краю, він подивився на них, помацав і крикнув:
Битися вони не будуть!
Оттоді всі підійшли ближче й побачили, що на стільцях сидять троє чоловіків, у яких, щоправда, упізнати людей було нелегко. Довгі сиві чуприни мало не повністю затуляли їм обличчя, бороди стелилися по столу, оповиваючись навколо ваз і джбанів, неначе дикий виноград навколо тину, й суцільною волосяною лавою падали зі стола на підлогу. А їхні кучми звисали зі спинок стільців повстю, від чого стілець з людиною здавалися єдиним цілим. Словом, усі троє майже всуціль складалися з волосся.
Вони що мертві? вимовив Каспіан.
Ні, сір, оповістив Рипічип, видобувши руку одного з бороданів з-під волосяної копиці. Цей теплий, та й пульс бється.
Цей теж живий. І третій також, додав Дриніан.
Та вони ж просто сплять! здогадався нарешті Юстас.
Ну, й довго ж вони спали, покачав головою Едмунд, коли в них повиростали такі бородяки!
Та вони ж просто сплять! здогадався нарешті Юстас.
Ну, й довго ж вони спали, покачав головою Едмунд, коли в них повиростали такі бородяки!
І спали, либонь, не простим сном, а зачарованим, додала Люсі. Я ще в морі відчула, що цей острів повнісінький чародійства. Хто знає, може, саме нам судилося розсіяти чаклунські чари.
Спробуймо, сказав Каспіан і заходився торсати найближчого зі сплячих бороданів.
Усім уже здалося, що він близький до мети, бо бородань тяжко зітхнув і пробурмотів: «Годі пливти на схід. Повертай до Нарнії!» Та після цього заснув іще міцніше, схиливши голову на стіл, тож усі спроби добудитися нічого не дали. Із другим сталася та сама пригода: «Таке життя не для людей, пробубонів він крізь сон. Пливіть на схід, допоки зможете: за сонцем є земля». А третій лише промимрив: «Гірчиці, будьте ласкаві», і знову нумо окунів ловити.
«Повертай до Нарнії»? Так він сказав, еге ж? запитав Дриніан.
Атож, сказав Каспіан. Здається, наші пошуки завершилися. Хоча, про всяк випадок, гляньмо на їхні персні. Ага, ось їхні вензелі. Це лорд Ревільян. Це лорд Аргоз, а це лорд Мавраморн.
Але ми не можемо їх розбудити, згадала Люсі. Як нам бути?
Уклінно перепрошую, ваші величності, промовив Ринс, але чому б вам не обміркувати все це за столом? Адже не часто випадає нам на таке частування!
Нізащо у світі! відрізав Каспіан.
Авжеж, авжеж, підтримали його матроси. Тут на кожному кроці чародійство. Краще вже нам якнайшвидше повернутися на корабель.
Поза всяким сумнівом, поважно заявив Рипічип, лорди проспали цілих сім років через те, що почастувалися з цього стола!
Я до цієї їжі нізащо не приторкнуся! вирішив Дриніан.
Дивіться, як швидко сутеніє, зауважив Райнельф.
На корабель, пора на корабель, захвилювалися матроси.
Напевне, їхня правда, сказав Едмунд. Сплячі можуть зачекати і до завтра. І коли вже нам не судилося скуштувати ці наїдки, то й ночувати тут нема чого. Місце й справді якесь чаклунське
Щодо матросів я цілковито згоден з королем Едмундом, мовив Рипічип. Та особисто я збираюся сидіти за цим столом до самого світанку.
Але чому, скажи, будь ласка? вразився Юстас.
А тому, відповів миш, що не буде мені прощення, якщо я повернуся до Нарнії, не скуштувавши через свою легкодухість найбільшої пригоди, яку мені дарує доля!
Я залишаюся з тобою, Рипе! зробив крок уперед Едмунд.
І я також, оголосив Каспіан.
І я, розхрабрилася Люсі.
Юстас теж вирішив залишитися. І слід сказати, що це був дуже сміливий, як для нього, вчинок. Адже, на відміну від решти, він, доки не потрапив на «Зоряного мандрівника», ніколи не читав і навіть не чув про чаклунство й тому відважитися на нічліг у цьому місці йому було найважче за всіх.
Дозволю собі просити вашу величність почав був Дриніан.
Ні, мілорде, перебив його Каспіан. Ваше місце на кораблі, й до того ж ви весь день трудилися не складаючи рук, а ми відпочивали.
Вони ще довго сперечалися, та врешті-решт Дриніану довелося підкоритися. Поки він у присмерку вів матросів до берега, усі, окрім хіба що безстрашного миша, відчували в животі зрадливий холодок.
Розсаджувалися не поспішаючи, і ви, либонь, здогадуєтеся чому. У всіх на гадці було одне й те саме, хоча ніхто не висловлював цього вголос. Вибір і справді був не з приємних: або просидіти всю ніч поруч із цими бороданями, хоча й живими, та якось наполовину, або примоститися від них подалі, а проти ночі й зовсім втратити з очей і думати-гадати, чи не оживуть вони саме опівночі? Ні, про це ліпше було не помишляти!
Не один раз обійшли вони навколо стола, маючи гадку: «Може, тут? А може, трохи далі? Чи з іншого боку?» Та ось, усі сіли десь посередині, але ближче таки до сплячих, ніж до протилежного краю.
Було біля десятої вечора, і довкола стало зовсім темно. На сході зайнялися уже знайомі нові сузіря. Правда, Люсі були б милішими її старі знайомі сузіря Корабля, Леопарда та інші оздоби нарнійського неба.