Та незабаром усі побачили, що це була не зовсім людина. Це був Рипічип.
Знову ця миша, нехай йому трясця! розсерджено вигукнув Дриніан, не на жарт розлютившись. Із ним одним більше гармидеру, ніж з усією командою! Вічно знайде, куди сунути свій хвіст! Моя б воля, я б його на ланцюг посадив! Чи висадив би на безлюдний острів! Ні краще б обстриг йому вуса! Де він, цей поганець?!
Та незабаром усі побачили, що це була не зовсім людина. Це був Рипічип.
Знову ця миша, нехай йому трясця! розсерджено вигукнув Дриніан, не на жарт розлютившись. Із ним одним більше гармидеру, ніж з усією командою! Вічно знайде, куди сунути свій хвіст! Моя б воля, я б його на ланцюг посадив! Чи висадив би на безлюдний острів! Ні краще б обстриг йому вуса! Де він, цей поганець?!
Уся ця гнівна тирада аж ніяк не означала, що Дриніан Рипічипа не любив. Навпаки він його дуже любив і тому неабияк злякався за нього, через що й розсердився. Так буває, коли дитя вибігає на дорогу перед машиною, і його мати сердиться на нього набагато більше, ніж будь-який незнайомець.
Ніхто, зрозуміло, не боявся, що Рипічип потоне, бо він був чудовим плавцем. Однак Люсі, Едмунд і Дриніан, які знали, що відбуваюється під водою, ні на мить не забували про гострі списи підводних вершників.
За кілька хвилин «Зоряний мандрівник» повернувся туди, де на хвилях підстрибував Рипічип. Він щось схвильовано вигукував, але оскільки в рот йому весь час хлюпала вода, ніхто не міг нічого розібрати.
Тепер він про все розповість! сказав Дриніан і поспішив першим кинути мишачому королю мотузку. Усе гаразд! крикнув він матросам. Розходьтеся по місцях! Уже мишу я і сам як-небудь витягну!
І щойно Рипічип, чий смух уже неабияк зважнів від води, почав тяжко підійматися по мотузці, Дриніан нахилився вперед і зашепотів:
Мовчи! Не кажи ані слова!
Та коли змоклий миш опинився на палубі, виявилося, що до морських мешканців йому й діла немає.
Солодка! пищав він. Солодка!
Ти про що? роздратовано перепитав Дриніан. Та припини ж ти бризкатися!
Кажу ж вам, вода зовсім не солона! гарячкував Рипічип. Солодка! Не солона!
Спершу ніхто не звернув на його слова ніякої уваги, аж тоді Рипічип проспівав давнє пророцтво:
А солона вода, наче мед,
Ти дістанешся крайнього сходу,
Там не знайдеш ти інших прикмет
Нарешті всі зрозуміли.
Дай-но мені відро, Райнельфе! наказав Дриніан. Зачерпнувши з моря води, він витяг відро за мотузку й поставив на палубі. Вода у відрі блищала, мов скло. Чи не бажає ваша величність скуштувати першими? звернувся Дриніан до Каспіана.
Король підняв відро обома руками, підніс до губ, сьорбнув спочатку трошки, а потім заходився пити великими ковтками. Коли він нарешті відірвався від води й підвів голову, усі помітили, що його обличчя невловимо змінилося. Очі, щоки, лоб усе стало нібито яскравішим, більш живим.
Так, промовив він. Вона зовсім солодка. Це справжня вода. Не знаю, що тепер зі мною буде. Цілком можливо, що я навіть помру. Але такою смертю і померти не шкода.
Тобто? Що ти маєш на увазі? запитав Едмунд.
Вона схожа на світло, пояснив Каспіан.
Точно! кивнув Рипічип. Світло! Світло, яке можна пити. Може, ми вже підійшли до самого краю світу.
Запала коротка мовчанка, потім і Люсі опустилася на коліна й схилилася до відра.
Яка смачна! промовила вона. І така міцна. Нам тепер, певно, і їсти не захочеться.
І тоді вже всі, хто був на борті, по черзі напилися тієї незвичайної води, а потім ніхто довго ще не промовляв ані слова, так усім стало добре. Далі всі помітили й інше: як ви памятаєте, з того часу, як корабель залишив острів Раманду, навколо весь час було забагато світла. Сонце було завеликим (хоча й не дуже спекотним), море надзвичайно яскравим, і навіть повітря навколо наче сяяло. Світла не стало менше, а можливо, й навпаки, але всі тепер переносили це набагато легше. Їм зовсім не боляче було дивитися на сонце, навіть не кліпаючи. Обличчя їх сяяли, а з ними дедалі яскравішими та світлішими ставали і палуба, і вітрила, і кожен канат на кораблі. А наступного ранку з-за обрію вийшло сонце та яке сонце! У пять чи шість разів більше за звичайне, і на його тлі було видно кожне пірячко величезних білих птахів, що летіли зі сходу.
До вечора, доки настав час вечері, ніхто не зронив ані слова (але сама вечеря, власне кажучи, і не знадобилася, бо після тієї чудової води їсти нікому не хотілося). Тут Дриніан зауважив:
Нічого не розумію: вітру немає зовсім, вітрило обвисло, вода в морі гладенька, мов у ставку, а ми летимо уперед так стрімко, немов нас жене шалений шквал!
Я теж це помітив, підтвердив Каспіан. Мабуть, нас підхопила сильна течія.
Гм, гмикнув Едмунд. А що, коли на краю світу на нас чекає прірва, і нас несе просто до неї?
Я теж це помітив, підтвердив Каспіан. Мабуть, нас підхопила сильна течія.
Гм, гмикнув Едмунд. А що, коли на краю світу на нас чекає прірва, і нас несе просто до неї?
Ти хочеш сказати, замислено мовив Каспіан, що нас може виплеснути за край?
Так-так! пожвавився Рипічип. Саме так я собі все й уявляв: світ то великий круглий стіл, і води усіх океанів безперервно стікають з його країв. І ми на мить затримаємося на краї, поглянемо униз і полетімо униз швидше й швидше!
А що ж, по-твоєму, на нас внизу чекає? спитав Дриніан.
Може, країна Аслана, припустив миш, і очі його заблищали. А можливо, ніякого «низу» зовсім і немає і наш політ триватиме цілу вічність. Але що б там не виявилося хіба не чудово хоч на мить затриматися на самому краю світу й подивитися вниз?!
Послухайте, виголосив Юстас. Цього не може бути. Адже світ круглий я хочу сказати круглий, неначе мяч, а не круглий, як стіл.
Наш, може, і круглий, відповів Едмунд. А цей?
Стривайте-но! вигукнув Каспіан. Ви хочете сказати, що ваш світ круглий, а ви мені ніколи нічого про це не казали?! Як це так?! Колись я чув казки про такі світи, і казки ті мені дуже подобалися, хоч я ніколи не вірив, що таке може бути насправді. Але мені завжди хотілося, аби вони виявилися справжніми, мені усе життя хотілося жити саме в такому світі. Я все за це віддав би! Чому, чому ви можете потрапити до нашого світу, а нам у ваш шлях заказаний. Коли б я тільки міг Це, мабуть, чудово жити на кулі! А вам доводилося бувати у тих місцях, де люди ходять униз головою?
Едмунд похитав головою.
Усе не зовсім так, як ти собі уявляєш, зауважив він. Коли живеш на кулі, ти не помічаєш нічого незвичайного
Розділ 16
На самому краю світу
Морських мешканців не бачив на борту ніхто, окрім Дриніана, Едмунда з Люсі та Рипічипа. Помітивши спис морського короля, він вирішив, що той кидає йому виклик або, гірше того, загрожує йому й негайно пірнув у воду, аби зараз же зясувати. Але його так здивував дивовижний смак води, що він геть забув про морських людей і згадав лише тоді, коли його витягли на палубу й наказали мовчати.
Як зясувалося, можна було й не турбуватися, бо тепер у морі під ними не було жодних ознак життя. Весь наступний ранок вони пливли відносною мілиною, понад «хащами» водоростей. Десь опівдні Люсі побачила велику зграю риб, що ліниво поскубували водорості, помірно рухаючи щелепами та просуваючись зграйкою в одному й тому ж напрямку. «Мов отара овець», подумала Люсі. Раптом серед риб вона побачила морську дівчинку приблизно свого віку. Дівчинка здавалася спокійною і навіть сумною, а в руці тримала щось на зразок загнутої пастушої палки. Люсі вирішила, що дівчинка ця, мабуть, рибопас, а зграя риб то отара, за якою вона пильнує. І риби, і пастушка були аж коло поверхні, і, коли дівчинка, що плавно линула в неглибокій воді, та Люсі, що перегнулася через фальшборт, опинилися навпроти одна одної, дівчинка підвела голову та заглянула Люсі просто в очі.
Сказати одна одній хоч слово вони, звичайно, не могли, і через хвилину морська дівчинка залишилася далеку позаду. Але Люсі назавжди запамятала її обличчя. Воно не було переляканим або злим, як у тих вершників. Зовсім навпаки: воно світилося приязню. Дівчинка дуже сподобалася Люсі, і Люсі сподівалася, що це взаємно. Ця зустріч ніби зробила їх близькими друзями. Їм навряд чи судилося зустрітися знову ні в цьому світі, ні в якому іншому, але, якщо б це трапилося, вони побігли б назустріч одна одній, простягаючи руки.
Наступні кілька днів, незважаючи на безвітря та затишшя, «Зоряний мандрівник» упевнено летів на схід. Щодня і щогодини світло ставало дедалі яскравішим, але це нікого не лякало. Ніхто не їв і не спав та нікому й не хотілося. Вони лише черпали відрами з моря дивовижну воду, що здавалася міцнішою за вино і мокрішою за звичайну воду. Двоє літніх матросів, усім на подив, молодшали просто на очах. Усі перебували у стані радісного хвилювання, яке не налаштовувало на розмови, тож перемовлялися вони між собою менше, та й то майже пошепки. Непорушний спокій моря немов передався й людям.
Мілорде, запитав якось Каспіан у Дриніана, що ви бачите попереду?
Білий простір, ваша величносте, відповів капітан. Уздовж усього горизонту, з півночі на південь, скільки очима світу осягнеш.
Я бачу те саме, ствердно кивнув Каспіан, не можу лиш збагнути, що то таке.
Я бачу те саме, ствердно кивнув Каспіан, не можу лиш збагнути, що то таке.
Коли б були ми в північних широтах, я вирішив би, що то крига. Але тут, звичайно, ніякої криги бути не може. Однак я все ж вважаю, що нам не завадить взятися за весла і спробувати знизити швидкість. Що б це не було не хотілося б розбитися об нього на повному ході.
Так і зробили. Тепер «Зоряний мандрівник», як і раніше, просувався вперед, тільки вже набагато повільніше. Біла широчінь наближалася, та залишалася такою ж загадковою. Якщо то була земля то якась дивна: вона була зовсім такою ж гладенькою, як і вода, і нітрохи не височіла над морем. Коли вони підійшли зовсім близько, Дриніан розвернув корабель на південь, поперек течії, і вони пішли на веслах уздовж краю білого простору. Завдяки цьому маневру вони несподівано виявили, що течія, якою їх підхопило, завширшки усього футів із сорок, а по обидва боки від неї вода стоїть нерухомо, мов у ставку. Матросів, що вже уявляли собі, скільки потів з них зійде, доки вони дістануться берегів острова Раманду, відкриття це невимовно потішило. Тепер і Люсі зрозуміла, чому дівчинка-пастушка так швидко зникла за кормою. Вона плавала поза течією, інакше пливла б на схід з такою ж швидкістю, що й корабель.