Але ніхто, як і раніше, не міг зрозуміти, з чого складається той білий простір. Довелося спустити шлюпку, і всі, хто був на палубі, побачили, як вона легко розрізала його своїм деревяним носом. Потім звідти долинули здивовані голоси, що луною прокотилися понад тихою водою. Було видно, як Райнельф, стоячи на носі шлюпки, вимірює глибину. Потім шлюпка повернулася; всередині неї теж щось біліло. Усі з нетерпінням зібралися коло борту корабля.
Лілії, ваша величносте! крикнув знизу Райнельф.
Що ти кажеш? перепитав Каспіан.
Квітучі лілії, ваша величносте! повторив Райнельф. Такі самі, як і в наших ставках!
Подивіться! крикнула Люсі, що сиділа на кормі шлюпки, і простягнула руки уперед, показуючи жменю білих пелюсток і плаского широкого листя.
Яка тут глибина, Райнельфе? запитав Дриніан.
Тут на диво глибоко, відповів Райнельф. Так само, як і під кораблем, три з половиною морських сажні.
Навряд чи ці лілії справжні, сказав Юстас. Чи це взагалі не те, що ми звемо ліліями.
Навіть якщо він і мав рацію, схожість була разючою. Трохи порадившись, вони знову ввійшли в течію, і корабель поплив озером Лілій (або Срібним морем: вони довго не могли вирішити, яку назву обрати, але на карті Каспіана зрештою зявилося Срібне море).
І тут почалися дива. Незабаром відкрите море перетворилося лише на тонку синю смужку на заході. Попереду, і праворуч, і ліворуч, лежало біле безмежжя, що сліпило очі, відблискувало яскраве сонячне сяйво, і тільки за кормою лілії розходилися на різні боки, відкриваючи воду, схожу на товсте темно-зелене скло. На вигляд це море нагадувало наш Північний Льодовитий океан, де лежить одвічна крига, і якби очі наших друзів не встигли перш звикнути до яскравого світла, то, напевно, не витримали б сліпучого вранішнього сонця. Серед цієї білизни навіть дні здавалися довшими. Ліліям не було видно кінця-краю. Від них поширювався дивовижний аромат солодкий, але не заколисливий і не докучливий, а свіжий і бадьористий. Мандрівники вдихали його, і їм здавалося, що не забракне сил підстрибом вибігти на неприступну гору чи покласти на лопатки слона. Люсі й Каспіан говорили одне одному: «Ні, більше не можу! Ах, лише б він нікуди не подівся!»
Вони кілька разів на день вимірювали глибину, але зменшилася вона лише за кілька днів. А після цього дно наближалося дедалі швидше й швидше. Настав день, коли їм довелося вийти з течії й обережно просуватися вперед на веслах. Нарешті стало зрозуміло, що далі корабель не піде лише завдяки досвіду й майстерності Дриніана вони досі не сіли на мілину.
Спустіть шлюпку, розпорядився Каспіан. І нехай усі зберуться на палубі. Мені треба з усіма поговорити!
Що це він задумав? прошепотів Юстас Едмунду. Вигляд у нього досить дивний.
У нас, напевно, не ліпший, знизав плечима Едмунд. Вони рушили за Каспіаном на корму, і незабаром біля трапа вже зібралася юрба в очікуванні, що скаже король.
Друзі! звернувся до всіх Каспіан. Ось ми й досягли мети, заради якої вирушили у цю подорож. Усіх сімох лордів знайдено, й оскільки його мишача величність Рипічип збирається залишитися тут, то до нашого повернення на острів Раманду лорди Ревільян, Аргоз і Мавраморн, без сумніву, прокинуться. Вам, високородний лорд Дриніан, я довіряю цей корабель і велю якнайшвидше вести його до Нарнії, у жодному разі не заходячи на острів Мертвої Води. Нехай мій регент, гном Тиквік, вручить усім, хто ходив у цей славний похід, обіцяні винагороди. Вони на них заслуговують. Про всяк випадок, якщо я не повернуся, воля моя така: Тиквік, борсук Трюфеліно та лорд Дриніан повинні спільно обрати нового короля Нарнії, за згодою
Але, ваша величносте, перервав його Дриніан, невже ви зрікається престолу?
Я збираюся приєднатися до Рипічипа й побачити край світу, відповів Каспіан.
Серед матросів почулися заперечливі вигуки.
Ми візьмемо шлюпку, продовжував Каспіан. У цих спокійних водах вона вам не знадобиться, а на острові Раманду ви побудуєте нову. А тепер
Каспіане, рішуче перервав його Едмунд, ти не маєш права цього робити!
Я теж вважаю, що вашій величності не варто! підтримав Рипічип.
Ні за що! додав Дриніан.
Ось як! різко перепитав Каспіан, і очі його зблиснули, зовсім як колись у його дядька Міраза.
Прошу вибачення, ваша величносте, сказав Райнельф, але, якби так вчинив хтось із нас, це назвали б дезертирством.
Щось ти забагато став собі дозволяти, Райнельфе, погрозливо мовив Каспіан.
Зовсім ні, сір! Він каже цілком слушно, втрутився Дриніан.
Клянуся гривою Аслана, спересердя сплеснув руками Каспіан, я завжди гадав, що мене оточують піддані, а виявилося, що навколо лише вихователі.
Я тобі не підданий, зауважив Едмунд. І я також вважаю, що ти не можеш ось так піти.
Не можу, передражнив його Каспіан. Що це ти маєш на увазі?
Ми маємо на увазі, що ваша величність так не вчинить, низько вклонившись, примирливо заговорив Рипічип. Ви король Нарнії. Ви зрадите довіру своїх підданих, а особливо Тиквіка, якщо не повернетесь додому. Не має король робити те, що йому заманеться, мов звичайна людина. А якщо ваша величність не прислухається до голосу розуму, наш обовязок, як вірних підданих, буде роззброїти вас і звязати, доки ви не отямитесь.
Це правда, кивнув Едмунд. Саме так вчинили з Одисеєм, коли йому заманулося пропливти повз острів Сирен.
Каспіан уже потягнувся до свого меча, коли Люсі вимовила:
Не забувай, що ти майже пообіцяв доньці Раманду повернутися по неї.
Каспіан дещо зніяковіло кивнув головою:
Так, твоя правда. Було таке, вимовив він і, завагавшись на саму лише мить, зичним голосом звернувся вже до усіх присутніх.
Що ж, нехай буде по-вашому. Ми всі повернемося додому. Підіймайте шлюпку на борт.
Але, сір, пискнув Рипічип, повернуться не всі. Бо я, як уже пояснював раніше
Мовчати! гримнув на нього Каспіан. Може, я й дозволив себе повчати, але на такий гачок не поведуся. Хто-небудь, стуліть пельку цьому зухвалому мишу!
Але ваша величність клялися бути добрим до розумних звірів Нарнії, нагадав йому Рипічип.
До розумних так, але не до тих, що занадто зарозумілі, відрізав Каспіан, злетів вниз сходами і, гнівно грюкнувши дверима, зник у каюті.
Але, зазирнувши до нього в каюту дещо пізніше, усі знайшли його у зовсім іншому настрої, зблідлим і зі сльозами на очах.
Я повівся жахливо, сказав він. І дуже винний перед вами. Зі мною говорив Аслан. Тобто, звичайно, сюди він не приходив: він просто не помістився б у каюті. Але левяча голова, що висить на стіні, ожила й заговорила зі мною. Мені було так соромно Ні, він не лаяв мене. Тільки спочатку говорив дуже суворо. Але це було ще гірше. І він сказав сказав Ні, не можу Найгірше, що тільки міг сказати: ви попливете далі Рип і Едмунд, і Люсі, і Юстас, а я назад. Тільки я. І просто зараз. Чому?
Милий Каспіане, заспокійливо заговорила до нього Люсі. Ти ж знаєш, що рано чи пізно нам доведеться повертатися до нашого світу.
Так, схлипнув Каспіан, але ж перед цим вам пощастить зазирнути в країну Аслана!
Тобі полегшає, коли ти повернешся на острів Раманду, пообіцяла Люсі.
Потроху Каспіан заспокоївся, але майбутня розлука навіяла на всіх велику печаль, тож краще не згадувати сумну хвилину розставання. О другій годині дня шлюпка, на борту якої був човник Рипічипа, а також запаси їжі та води (хоча всі вважали, що їсти й пити їм не знадобиться), відійшла від «Зоряного мандрівника», прокладаючи собі шлях крізь безкрайній килим із лілій. На кораблі підняли всі стяги та вивісили щити. Тим, хто сидів у шлюпці, вона здавалася величезною і якоюсь по-домашньому затишною. Хоча чому «здавалася»? Вона і справді давно вже була їхнім домом. Перш ніж корабель зник з очей, вони помітили, як він розвернувся і повільно пішов на веслах на захід. І хоча Люсі все ж зронила кілька сльозин, смуток її був не такий сильний, як можна було подумати. Яскраве світло, тиша і трунки Срібного моря, і навіть, як не дивно, їхня самотність, виявилися гарними ліками від туги.
Ніхто в човні не їв і не спав. Веслувати не було потреби: течія впевнено несла їх на схід. Так вони провели всю ніч і весь наступний день, і, коли світанок третього дня запалав з такою силою, що нам із вами не допомогли б навіть темні окуляри, вони побачили попереду нове диво. Між ними й небом виросла сіро-зелена тремтяча, мерехтлива стіна. Потім зійшло сонце, і крізь цю стіну вони побачили, як воно заграло дивовижними райдужними квітами. Тут вони зрозуміли, що це не стіна, а хвиля, у якої замість гребеня був безперервний потік, мов біля водоспаду. Вона була приблизно футів тридцять у висоту, й течія несла їх просто на неї. Ви можете подумати, що вони злякалися, та ні: гадаю, ви на їхньому місці теж не боялися б. Тим паче, от-от вони побачили щось, що майоріло не просто за хвилею, а навіть за самим сонцем, і вони, звісно, цього ніяк не змогли б побачити, коли б їхні очі не звикли до світла за час подорожі. Позаду сонця виднілося гірське пасмо. Гори були такими високими, що їхні вершини здіймалися просто в небо. Ніхто з них потім навіть і не пригадав, чи бачили вони взагалі гірські вершини, чи вони губилися десь у височині. І певно, то були гори іншого світу, адже наші гори в сотні разів нижчі за ті, й усе одно на них лежать сніги та лід. А ті, скільки б вони не йшли вгору, скрізь були вкриті теплими зеленими лісами, серед яких біліли водоспади. Раптом зі сходу повіяв легкий вітер. Він сколихнув воду навколо шлюпки, спінив верхівки маленьких хвиль і майже відразу ж ущух, але те, що вони відчули цієї миті, залишилося у них у памяті назавжди. Вітер приніс їм запахи і звук тихий мелодійний звук. Едмунд та Юстас жодного разу не проронили щодо нього ані слова, і лише Люсі одного разу прохопилася:
Прямо серце від нього розривалося
Чому? спитав я тоді. Невже мелодія та була такою сумною?
Ні-ні! вона тільки похитала головою і теж більше про цей звук не говорила.
Ніхто не сумнівався, що бачить за краєм світу країну Аслана.
І тут шлюпка з тріском сіла на мілину.
Далі я повинен плисти сам, сказав Рипічип.
У всіх відразу виникло таке відчуття, ніби все це вже колись траплялося або було кимось передвіщено. Вони допомогли спустити на воду його крихітне суденце.
Рипічип вийняв шпагу з піхов і закинув її далеко в лілії.
Вона мені більше не знадобиться, пояснив він.
Шпага встромилася у дно, і її ефес залишився над поверхнею води. Миш вклонився всім на прощання, зобразивши на мордочці належний нагоді смуток, аби не печалити друзів, але душа його співала з радощів. Люсі вперше і востаннє дозволила собі зробити те, про що завжди мріяла: вона підняла його на руки і притиснула до грудей. Потім він поспіхом вліз у своє суденце, узяв весло, човник підхопило течією і він став віддалятися, темнішаючи посеред лілій. Його несло дедалі швидше, і ось човник злетів на водяну стіну. На мить усі побачили суденце на гребені хвилі, а в ньому одиноку фігурку Рипічипа. Потім човник зник, і після цього ніхто ніколи не бачив мишачого короля. Але наші друзі вірять, що він щасливо дістався країни Аслана й живе там донині.