Божественна комедія - Данте Алигьери 19 стр.

1 Неначе два бики в ярмі одному,
З обтяженою тінню ми були,
І вчитель мій не бачив зла у тому.
4 Коли ж гукнув: «Тепер вперед пішли,
Бо тут потрібно, щоб весло й вітрило
Не зупиняючись човна вели»,
7 То зараз випростав своє я тіло,
Як слід робить, коли рушаєш ти,
А лихо ще думки твої обсіло.
10 Я, мріючи дістатися мети,
За любим вчителем пішов охоче,
І дуже легко стало так іти,
13 Коли він мовив: «Опусти-но очі,
Бо не завадить знати до пуття,
Дорогу тим, хто збочити не хоче».
16 На згад про тих, хто зник без вороття,
В церквах лежать надгробком їх подоби,
Які були вони ще за життя,
19 Й доводять до плачу з журби й шаноби:
Нерідко колють спомини жалом
Чутливе серце, сповнене жалоби.
22 Отак і тут дорога вся цілком
Від муру аж до самої безодні
Була в малюнках пензлем і пером.
25 Впізнав я отого, хто благородні
Над всі створіння риси мав і, мить
Просяявши, в глибини впав холодні:
28 Впізнав я Бріарея, що лежить,
Жорстоко вдарений стрілою з неба,
Й морозом смертним все навкруг темнить;
31 Впізнав також Палладу, Марса й Феба,
Що прозирають, збройні ще, з отцем
В порубаних гігантах млу Ереба;
34 Впізнав Немврода, що з сумним лицем
Глядить на сеннаарців гордовитих
Під вежею з нескінченим вінцем;
37 Тебе, Ніобо, й жах в твоїх залитих
Слізьми очах впізнав я на шляху
Поміж семи й семи дітей забитих;
40 Тебе, Сауле, й смерть твою лиху
Од власного меча на тій вершині
Гелвуї, що навік лишив суху;
43 Тебе, дурна Арахно, в павутині,
Яку зіткала ти сама собі,
Уже півпавуком, в тужній одміні;
46 Тебе, о Ровоаме, в боротьбі
З підданцями: тікаєш в колісниці,
А стріли царські не страшні юрбі;
49 Ще образ був на бруку, мов на криці,
Як матері помстився Алкмеон
За всі її нові прикраси ниці:
52 Ще образ був, як в храмі, між колон,
Сеннахеріб, кривавлячи порфіру,
Синами вбитий, впав на власний трон;
55 Ще образ був, з яким тріумфом Кіру
Гукнула Тамірі звитяжно й зло:
«Жадав ти крові тож хлебчи надміру!»,
58 Ще образ був, як врозтіч утекло
Все ассірійське військо по долинах,
Як Олоферна тіло полягло.
61 Впізнав я Трою в попелі й руїнах
О Іліоне! Твій гіркий кінець
Зображено в страхаючих картинах.
64 Та хто ж пера та пензля був знавець,
Який фігури з тінню зладив строго
Й разюче для умів і для сердець?
67 Мрець вигляд мав мерця, живий живого.
Ніхто б не міг у дійсність прозирнуть,
Як я, що зору не підвів свойого.
70 Тож діти Євині хай кирпу гнуть,
Хай задаються, замість поглядати,
Яка погана під ногами путь!
73 Ми гору обійшли вже набагато,
І сонце рухалось куди хутчій,
Ніж міг наш розум клопітний гадати,
76 Коли сказав мені учитель мій,
За ким я йшов: «Зведи-но погляд вище,
Залиш своїх думок печальний рій,
79 Дивися, он підходить ангел ближче,
Служниця ж шоста дня уже її
Скінчився строк іде все нижче й нижче.
82 Вдягни в пошану слів своїх рої,
Бо вкаже він короткий шлях нагору,
А день біжить і цей, як всі твої».
85 Я звик, що він мене усю цю пору
Постійно вчить не гаяти хвилин,
І зразу осягнув пораду скору.
88 В убранні із сіяючих тканин
Наблизилась до нас істота біла,
Сліпучіша од всіх морських перлин.
91 Розкривши руки й розпростерши крила,
Сказала: «Йдіть, очищені серця,
Он сходини лежать на брилі брила».
94 Як рідко має відгук мова ця!
О людство, ти ж споріднене лазурі,
Чом падаєш без сил од вітерця?
97 Тут ангел нас провів на сходи в мурі,
Змахнувши по чолу моїм крильми,
І мандри обіцяв нам непохмурі.
100 Як в місті із відмінним ладом, ми
До храму, що панує над долами,
По Рубаконте з іншими людьми
103 Підводилися зручними ходами
(Коли споруджені були вони,
Ні книг, ні мір не гидили ще плями),
106 Так вирубані в товщині стіни
Тут сходини вели у друге коло,
Але цей хід занадто був тісний.
109 Пішли ми, й в серце захватом вкололо:
«Блаженні духом нищії» завів
Хтось раптом ніжним голосом зокола.
112 Ах, як цей шлях ні на один з шляхів
У Пеклі не скидався! Тут-то співи,
А там прокльони й стогони мерців.
115 Як рушили ми сходами терпливо,
Важкий внизу, в долині, кроку вдар
Враз незрівнянно легшим став, на диво.
118 Тож я: «Учителю, який тягар
Із мене знято, що пропали болі
І легко я дійшов би аж до хмар?»
121 Він одказав: «Коли ще й ті глаголі,
Які лишились в тебе на чолі,
Хоч майже стерті, зникнуть всі поволі.
124 Чим далі йти ми будем від землі,
Тим радісніш ногам і легше буде
Підводитися по крутій скалі».
127 І я вчинив тоді, як чинять люди,
Аби дізнатись, що на голові,
Коли на це їм вказують зусюди:
130 Вони підносять руку, а то й дві,
Щоб замінити з поміччю такою
Звичайні очі, тут недійові.
133 Я звів правицю, повен неспокою,
Шістьох лиш літер на чолі торкнувсь
З накреслених безсмертною рукою.
136 Помітив це мій вождь і усміхнувсь.

1 Зійшли ми аж на верх камінних сходів,
Де вдруге вужчала височина
Що розгрішає всіх, хто б нею сходив.
4 І тут карниз, дорога і стіна
Вилися, як і нижче, безкінцеві,
Але була в них менша довжина.
7 Художникові тут і сницареві
Роботи не було: каміння й брук
На колір видавалися свинцеві.
10 «Тут про пораду наш даремний гук,
Сказав поет.  Стояти ж нам без діла
Це завдавать собі лиш зайвих мук».
13 Приглянувшись до сяйного світила,
Узяв він віссю руху правий бік
І ліву обернув частину тіла.
16 «О ясне сонце, під яким я звик
Упевнено в дорогу вирушати,
Веди нас далі, як вело,  він рік.
19 Ти, що світам даєш блискучі шати,
Хай з незліченних сяючих зірок
Нас твій лиш промінь має проводжати!»
22 Ми рушили й пройшли в короткий строк
Із милю (на земну узявши міру),
Бо воля нам прискорювала крок,
25 Як вчули ми, що дух шугнув по ширу,
Та бачити його не довелось,
Скликав на бенкет він любові й миру.
28 Ще, пролітаючи, промовив хтось
«Вина не імуть» голосом високим,
І вітром слово мимо понеслось.
31 Воно ще чулось в мороці безокім,
А вигуку «Орест це я!» ушам
Було не втримати хоч ненароком.
34 Спитав я: «Батьку, що за голос там?»
Аж третій поруч пролунав поволі:
«Любіть того, хто зло вчиняє вам!»
37 І добрий вчитель: «В цім карають колі
Гріх заздрощів і душам завдає
Бич, плетений з любові, гострі болі.
40 Вузда ж на грішників бряжчить своє,
І протягом покутної стежини
Подібних звуків, мабуть, сила є.
43 Та крізь повітря подивись на стіни
І ти побачиш, скільки тут сумних
Сидить, оперши о каміння спини».
46 Розкривши очі, я помітив їх,
Примушених до каменя тулиться,
В киреях, як на колір камяних,
49 І, підійшовши глянути на лиця,
Почув: «Маріє, помолись за нас!»,
«Михайле, Петре, всі святі, моліться!»
52 Навряд чи хто знайшовся в наш би час,
В чиїх би грудях смуток не зявився
Від тих, чий вигляд знов мене потряс,
55 Бо я, коли до них так придивився,
Що помічав їх кожний рух малий,
Відчув, як сум тяжкий крізь очі лився.
58 Здалось, в волосяницях всі були,
Підтримувані ближчого плечима,
І разом тиснулися до скали.
61 Так старцеві з незрячими очима
Під стінами розгрішних пожадань
Сліпий сусід чоло плечем підтрима,
64 Щоб не благанням і дощем ридань
Додати співчуття в серця високі,
А й жалюгідним виглядом страждань.
67 Як сонця не побачать сліпоокі,
Так небо глянуть не дало на світ
Цим тіням, лишеним у тьмі глибокій,
70 Бо вії в них вязав залізний дріт,
Як шовк в яструбеняти молодого,
Якому дику лють скоряє гніт.
73 Я бачив їх, не бачений, а з того
Занепокоївся, зніяковів,
І озирнувсь на вчителя свойого,
76 А він таємним думам одповів
І, дозвіл давши мовити без страху,
Сказав: «Питай, але без зайвих слів».
79 Віргілій рухався тим боком шляху,
Де уповзала круча вниз крива
І зяяла безодня, повна жаху.
82 По цей же бік здавалось, мов співа
Юрба страждаючих бездольних духів
І сльози бігли з-під жахного шва.
85 Звернувсь до них і: «Хто б мене послухав,
Почав я,  з тих, хто сяєво здійма
Метою чистих всіх душевних рухів?
88 Хай найясніша благодать сама
Розвіє піну вашого сумління
Й очистить річку вашого ума!
91 Почути вас моє палке стремління,
Чи тут латинські душі є, скажіть,
Щоб міг я вислухати їх веління?»
94 «О брате, тут навічно всіх держить
Як жителів міських єдине місто,
До смерті ж хтось в Італії мав жить»,
97 Так голос десь озвався проречисто,
І я пішов на нього навпростець,
До тіней, що тримались, мов намисто.
100 Одна з них виявляла нетерпець
Скажу на запитання: як же саме?
Тяглась-бо підборіддям, як сліпець.
103 Сказав їй: «Душе, змалена сльозами,
Тобі, мабуть, хтось мову розріша,
Хто ж ти і звідкіля, скажи словами».
106 «Була я сьєнка,  мовила душа,
Між інших тут мене трима надія
Того діждатись, хто не поспіша.
109 Сама носила я імя Сапія,
Мене ж, Софії-мудрості на зло,
Про зло для ближніх тільки й гріла мрія.
112 Послухай, що мені колись було,
Й не думай, що про сказ тобі збрехала.
Як зморшки вкрили вже моє чоло,
115 Під Колле наша армія програла
І з бойовища у ганьбі втекла,
Цього жадав їй Бог, а я благала.
118 Я радістю охоплена була
Найбільшою з усіх, коли навалу
Подужаних очима обвела,
121 Й, задерши в небо голову зухвалу,
Мов дрізд в одлигу: «Не боюсь тебе!»
Гукнула Богу, збуджена до шалу.
124 Хотіла потім врятувать себе,
Та боргом затулило б вхід чудесний
Розкаяній у небо голубе,
127 Коли б не Пер Гребінник благочесний,
Який за мене сльози лив рясні
Й зродив надію на чертог небесний.
130 Але хто ти? Слова твої ясні,
Ти маєш очі широко розкриті
І дишеш мовлячи, здалось мені».
133 «У мене очі, я сказав,  зашиті
Теж будуть, та недовго, согрішав
Із заздрощів не дуже я на світі.
136 Не з тим я зовсім почуттям кружляв
Там, нижче, й розум мій, уяви повний,
Немовби камінь на мені лежав».
139 Сказала: «Хто ж твій провідник чудовний,
Що ти про поворот гадаєш свій?»
І я: «Оцей, хто тут стоїть, безмовний.
142 Я теж, як всі, хто ще не вмер, живий.
І ти скажи прохання сокровенне,
Щоб я й для тебе крок зробив малий».
145 Відповіла: «Це все нове й знаменне,
І ласка Божа на тобі сія,
Тож в молитвах не забувай про мене.
148 Всім найдорожчим заклинаю я:
Подбай, як знову підеш по Тоскані,
Щоб піднеслась між рідних честь моя,
151 Їх знайдеш ти в пустоголових стані,
Де в Таламоне з порту вийшов глум,
Як з флотом на казковій річці Дьяні,
154 Бо в адміралах всякий легкодум».

1 «Це хто повз нас іде, хоч ще навіки
Смерть не дала ширяти тут і там,
І розтуля, й склепляє він повіки?»
4 «Не знаю, хто він, знаю, що не сам.
Ти ближче, так почни привітну мову,
Щоб не боявсь одповідати нам».
7 Так двоє тіней кинули по слову,
Одна одну старавшись підвести,
І підняли обличчя крізь закову.
10 Одна з них мовила: «О душе, ти
Прямуєш в небо, не лишивши тіла,
Зроби ж нам втішну ласку, сповісти,
13 Звідкіль ідеш? І чим ти заслужила,
Що нагорода в тебе є така,
Яку дістати б кожна з душ хотіла?»
16 І я: «В Тоскані річка є вузька,
Що, свій початок взявши в Фальтероні,
Сто миль неутомимо протіка.
19 Там я зявивсь у смертній оболоні,
А називать моє імя дарма:
Його не досить знають ще сторонні».
22 «Як намір твій досяг мого ума,
То йдеться, зрозуміло всім, про Арно»,
Сказала тінь, що не була німа.
25 І друга мовила: «Мабуть, не марно
Він зараз назву річки проминув?
Хіба про чудисько говорять гарно?»
28 І дух, який питання це почув,
Так одповів: «Не знаю: хай би скоро
Із річкою весь діл її загув!
31 Бо з витоку її із гір (Пелоро,
Одірвана від пасма висота,
Панує десь удалині просторо)
34 До вустя аж, що воду поверта
У море, звідки небозвід розвіяв,
А в річку знов вода зібралась та,
37 Цураються чеснот, неначе зміїв,
Чи то якесь нещастя в цих краях,
Чи інше щось-то плодить лиходіїв.
40 Ті, хто живе по клятих берегах,
Із власною природою не в ладі,
Мов паслись на Цірцеїних лугах.
43 Спочатку в порченім свинячім стаді,
Що гідне жолудів, не страв людських,
По вбогій річка ця тече леваді,
46 А там стікає до дворняг лихих,
Гавкучих, та з негострими зубами,
І верне пику, зневажавши їх.
49 Чим далі, то скоріше мчить пісками
Зловісна, нещаслива річка ця
Серед собак, які стають вовками.
52 І, визволившись раптом із кільця,
Біжить поміж шахраюватих лисів,
Що не бояться жодного сильця.
55 Я не замовкну, хоч той вуха звісив.
Хай памята, що все це не байки,
Що справжній дух мої слова підвисив.
58 Я бачу, в гай край лютої ріки
Заходить твій племінник полювати,
А здобиччю йому стають вовки.
61 Та й ну живе їх мясо продавати
І різать їх, немов старих тварин,
У них життя, а честь у себе брати.
64 А гай стає з кривавих цих годин
Такий, що протягом тисячоріччя
Не зеленітиме ніколи він».
67 Мов той, хто, вражений сумною річчю,
Якийсь-то роблячи непевний рух,
Зміняє вираз радого обличчя,
70 Так і душа, напружуючи слух,
Вмить засмутилась, знітилась без сили,
Почувши, що промовив гнівний дух.
73 Слова цього й лице того збудили
До них мою увагу, я й спитавсь,
Як звуть їх і чого б вони хотіли.
76 І дух, що з першим вигуком звертавсь,
Сказав мені: «Ти ждеш од мене звука,
Якого я від тебе не діждавсь.
79 Та Бог твій захист і твоя зарука,
А благодать як місяцевий лик;
Отож ти знай, що Гвідо я дель Дука.
82 Так пломінь заздрощів мене пропік,
Що як, бувало, бачу радість в кому,
Ти б в мене бачив зеленавість щік.
85 Я тут з того насіння й жну солому.
О людство! Чом кохаєшся ти в тім,
Коли йому завада ось у цьому!
88 А це Ріньєр, якого знатний дім
Да Кальболі пригадує смиренно,
Бо не зрівнятись у чеснотах з ним
91 Ані потомкам, що живуть шалено,
Ні всім, хто збудував собі житло
Між По й горою, й морем, аж до Рено.
94 Там всі ґрунти так зіпсувало зло
І стільки там отруйного коріння,
Що путнє щось уже б і не зросло.
97 Де добрий Ліцйо, Гвідо де Карпінья,
Манарді вчений, Траверсаро Пєр?
Перевелись романців покоління!
100 В Болоньї замість Фабро хто тепер?
В Фаенці, перейнявши Фоско вдачу,
Хто б зріс в мізерії й величним вмер?
103 Тосканцю, не дивуй, що гірко плачу,
Як Гвідо згадую да Прата я,
А Уголіно дАдзо де побачу?
106 Тіньйозо Федеріго де сімя?
Споруди Анастаджі й Траверсарі
(Там спадщина чеснот їх, де й моя!)?
109 А дами й рицарі! В якому чарі
Блискучих їх трудів і їх забав
Любов і чемність виступали в парі!
112 О Бреттіноро, чом ти не зникав,
Як вся твоя сімя й ще дехто гідний,
Щоб ухилитись від злочинних справ?
115 Хвала Баньякавало він безплідний.
А Кастрокаро сором, Коньйо теж,
Їх замок стане всяким графам рідний.
118 В Пагані знов родитимуть без меж.
Хоча їх Демон у труну з собою
Не візьме всю неславу їхніх веж.
121 О Уголін де Фантолін! З тобою
Гаразд, бо вже нема чого гадать,
Що вкриє хтось твоє імя ганьбою.
124 Іди, тосканцю! Хочеться ридать,
А не казати про нащадків злого!
Такі думки лиш серце нам гнітять».
127 Ми знали, що шляхетні душі строго
Пильнують нас; вони були німі,
То значило, що ми знайшли дорогу.
130 Нараз, коли ми рушили самі,
Мов грім, що небо пронизав безкрає,
Розлігся голос у свинцевій тьмі:
133 «Хто стрінеться мене забити має!»
І раптом щез, неначе грому вдар,
Що, хмару розпанахавши, зникає.
136 Ще слух наш не спочив од тих примар,
Як знов на всю загуркотало силу,
Неначе вдруге вдарило із хмар:
139 «Я Аглавра, обернута на брилу!»
І крок назад ступив я, щоб зійтись
З поетом і вхопити руку милу.
142 Повітря заспокоїлося скрізь,
І він сказав: «Щоб людям не загинуть,
Міцні вудила їм би придались.
145 Але ви кидаєтесь все поглинуть,
І вудка ворога вас тягне враз,
Вузда й поради мудрі марно линуть.
148 На себе глянуть небо кличе вас,
Показуючи світ в красі блискучій,
А ви у землю дивитесь весь час,
151 За це вас і карає Всевидючий».