Божественна комедія - Данте Алигьери 18 стр.

1 По обрію, мов із морського лона,
Біліючи на східному шпилі,
Зійшла кохана ветхого Тіфона.
4 Гра самоцвітів на її чолі
Холодної тварини вид створила,
В якої хвіст, як вістря у стрілі.
7 Там ніч два кроки вгору вже зробила,
Де пять вели розмови кругові,
І мусила на третім скласти крила,
10 Коли знемігсь я, мов усі живі,
Бо врешті надійшла хвилина рання,
І задрімав, схилившись на траві.
13 В годину, недалеку до світання,
Коли сумує ластівка в піснях,
На згадку, мабуть, першого страждання;
16 Коли наш розум робить вільний змах,
Земні турботи кинувши, зринає
В божественних перепочити снах,
19 Мені приснилось, що орел ширяє
На дужих крилах в пірї золотім
І, цілячись на землю, небо крає.
22 Приснилося, що був я в місці тім,
Де Ганімед своїх покинув рідних,
Занесений у понадхмарний дім.
25 Гадав я: «В небесах, для себе гідних,
Орел шукає цілі для погонь,
Не полюбляючи низин огидних».
28 Приснилось, що на нашу оболонь
Він блискавкою впав мене забрати
І злинути в негаснучий огонь.
31 А там приснилось, стали ми палати,
Уявний пломінь був такий страшний.
Що зміг моє сновиддя перервати.
34 Так, певно, затремтів Ахілл грізний,
Побачивши навколо край далекий.
Коли вві сні попав до чужини,
37 Бо мати мріяла, щоб небезпеки
Син, схований на Скіросі, уник,
Але ж і там знайшли героя греки,
40 Як я здригнувсь, і сон мій геть утік,
І зблідли в мене щоки, як в людини,
В якої холод враз торкнувся щік.
43 Зі мною був лиш провідник єдиний,
Внизу десь бігли хвилі голубі.
І сонце небом зо дві йшло години.
46 «Не бійся і не піддавайсь журбі,
Учитель мовив,  ми якраз де треба,
І сміливості дух плекай в собі.
49 Чистилище перед очима в тебе,
Поглянь оце навкруг його стіна,
А там он, у проломі, вхід до неба.
52 На моріжку, де зелень запашна,
Уранці, як тебе лишила дія
І ти заснув, зявилася жона
55 Прекрасна й дивна. «Я Лючія,
Сказала,  взяти велено мені
Того, над ким панує сонна мрія».
58 Сорделло й інші тіні визначні
Зостались, а тебе вона забрала
На руки й вийшла, я ж услід ясній.
61 Сюди принісши, тут тебе поклала,
Вказавши гарними очима вхід,
І водночас із сном твоїм пропала».
64 Мов той, хто, збувшись сумнівів та бід,
Міняє страх на впевненість і спокій,
Коли йому відкрився правди слід,
67 Так я змінився в радості глибокій.
Вожай, уздрівши це, пішов вперед,
Пішов і я з ним по горі високій.
70 Читачу, бачиш, як підніс я лет,
Тож не дивуйся на мистецтво вище.
З яким про свій писатиму предмет.
73 На місце в мурі вийшли ми найнижче,
Де в ньому був, здавалося, пролом,
І вздрів стіну я, підійшовши ближче,
76 Із замкненим воротами жерлом,
Три східці різнобарвні й мовчазного
Воротаря з осяяним чолом.
79 Не зводив я очей з лиця ясного,
Яке таким світилося вогнем,
Що я не стерпів погляду жахного.
82 Сидів він із оголеним мечем,
Що так іскрився відблисками сталі,
Аж я не міг до нього стать лицем.
85 «Відповідайте і не руште далі,
Він мовив,  хто вас вів? Що треба вам?
Глядіть, щоб не взяли вас часом жалі».
88 «Жона небесна так сказала нам,
Учитель вимовив,  негайно звідци
Ідіть туди сміливо брама там».
91 «Нехай жона ця стане вам в провідці,
Так благородний брамник одповів,
Відважно ви зійдіть на наші східці».
94 Ми підійшли. Я східець перший вздрів,
Лискучий, сяйний, біломармуровий,
Що лик мій як у дзеркалі відбив.
97 А другий з них був почорно-багровий,
І камінь грубий, висохлий як є,
Потрісканий до самої основи.
100 Найвищим, на уявлення моє,
Був третій з них, порфіровий, яскравий,
Мов кров, що з вени раненої ллє.
103 На нього вісник праведної слави
Поставив ноги, сівши на поріг,
Алмазним здавсь поріг той величавий.
106 Вожай мені здолати допоміг
Благої волі східці, дав пораду:
«З благаннями впади йому до ніг».
109 Я, вдаривши у груди тричі зряду,
Схилившися до ніг, прохання склав,
Віддаючись цілком йому під владу.
112 Сьома «глаголями» чоло списав
Мені вістрям меча він і: «Ці плями
Подбай в дорозі стерти!» проказав.
115 З-під одягу свого, такого ж саме
На колір, як суха земля й зола,
Він вийняв руку із двома ключами:
118 Один був з злота, другий із срібла.
В щілину білий вклав, а потім жовтий,
Й на мене хвиля щастя наплила.
121 «Коли б із двох лиш одного знайшов ти
Або в ключах цих вийшла б ґандж яка,
Сказав він,  то у браму б не зайшов ти.
124 Один дорожчий, другий для замка
Потрібніший і вимагає вміння,
Бо саме він пружину відмика.
127 Іще я маю від Петра веління,
Щоб краще я відкрив, аніж замкнув,
Як хтось мені до ніг складе моління».
130 Тур браму він всередину штовхнув,
Сказавши: «Йдіть; нема-бо стежки в висях
Тому лиш, хто б свій зір назад звернув».
133 І кожна стулка брами об завісах
З металу, що співає, мов сурма,
Повільно обернулася на списах.
136 Тарпейська брама не гула сама
Отак, коли із нападом зухвалим
Забрала чесного Метелла тьма.
139 Та я почув із громом небувалим,
Що голос чийсь молитву десь веде:
«Тебе, лунало ніжно, Бога хвалим».
142 Проте було, як і інакше де,
Як і у нас частенько може бути,
Коли із хором враз орган гуде:
145 Слова то чути добре, то не чути.

1 Коли ми стали по той бік порогу,
Який моторна хитрість обмина,
Воліючи покручену дорогу,
4 Замкнулась знову брама голосна,
Це я почув. Якби я озирнувся,
Чим виправдалась би моя вина?
7 Ми йшли вузьким шляхом, що простягнувся
В глухій розпадині туди й сюди,
Як в морі вал набіг і вбік війнувся.
10 «Нам тут потрібні вмілість і труди,
Почав вожай,  не вийти б ненароком
Звідтіль і звідси на свої ж сліди».
13 І ми таким повільним надто кроком
Посунули, що на спочин зайшов
Щербатий місяць шляхом одиноким,
16 Аж поки ми із камяних заков
Не вийшли на вершок стрімкої скелі,
Там, де гора униз пішла ізнов.
19 Я стомлений, обидва невеселі,
Непевні, досягли ми площини,
Відлюднішої, ніж тропа в пустелі.
22 Дорога йшла стрілою вздовж стіни,
Між прірвою й скалою край обриву
Й три людські зрости мала ширини.
25 Уступ тягнувсь направо і наліво,
І, скільки вистачало сил в очах,
Не видно змін було у нім, на диво.
28 Нога на цей ще не ступила шлях,
Коли побачив я перед собою
Широкі обводи по стрімчаках,
31 Всі біломармурові, із різьбою,
Що проти них не тільки Поліклет,
Сама природа вкрилася б ганьбою.
34 От ангел, щойно мов скінчивши лет,
Приносить вість, виплакувану звіку,
Про мир на всій землі, мету всіх мет,
37 З майстерністю на всю стіну велику
Зображений в величній красоті,
Не схожий на подобу безязику,
40 Мов «Радуйся!», клянусь, казав він тій,
Що обертає, благосна, ключами,
Які любов хоронять в чистоті.
43 А вид її, осяяний словами,
Що «Се раба господня», виглядав,
Неначе образ, литий за взірцями.
46 «Для іншого увагу теж зостав»,
Сказав моєї керівник надії,
Що близько серця в нього я стояв.
49 І тут помітив я позад Марії,
Між образів, як вирослих з землі,
І обіч з тим, хто вів мене до мрії,
52 Іще картину, врізану в скалі.
Я обійшов Віргілія і впявся
У постаті на мармуровім тлі.
55 Ковчег, страшний для того, хто хапався
За діло не своє, тягли бики,
І віз під ним неначебто хитався.
58 Сім хорів створювали співаки,
І в мене сперечалось око з вухом:
Таки є звуки! Ні, нема-таки!
61 У зору спірка йшла також із нюхом
Про дим з кадильниць витвір різьбаря,
Чи пахне він, чи ні кадильним духом?
64 Перед ковчегом, сяйним, як зоря,
Ішов танцюючи псалмист побожний,
Що вищий був і менший за царя.
67 А на палаці бачить міг би кожний
Мелхола сумно поглядала вниз,
Як і належить пані цій вельможній.
70 Пішов я від Мелхоли й переніс
На інші образи свою увагу,
Вони ж біліли на увесь карниз.
73 Змальовано тут славу і повагу
Монарха, що чеснот його талан
Григорія подвигнув на звитягу.
76 Великий імператор цей Траян.
Вдова, ридавши, за вузду спиняла
Коня в найліпшого з нехристиян.
79 Навкруг у корогвах з орлом стояла
Кіннота, і нечутна іздаля
Десь військова сурма похід співала.
82 Сердешна жінка наче примовля:
«Скарай убивць мого, владарю, сина.
Хай і мене поглине з ним земля!»
85 Він каже: «Кари не втече провина,
Як вернемо». Вона: «Ти б хоч зирнув,
А то ще набіжить лиха година,
88 Й не вернеш ти». А він: «Я б не вернув,
Наступник зробить». А вона: «Що в тому,
Як викона хтось те, що ти забув?»
91 А він: «Веде обовязок додому,
Бо справедливість дужча од війни,
І жалість заступає путь відому».
94 Для кого не існує новини,
Той тут створив для всіх видиму мову,
Нову для нас, бо ми землі сини.
97 І поки милувавсь я знову й знову
На образи покори, любі тим,
Хто знає руку різьбаря чудову,
100 «Багато духів кроком нешвидким,
Шепнув поет,  з мого підходять боку,
Угору ми за ними вслід ходім».
103 На все нове пожадливому оку
Слова ці стільки додали снаги,
Що вмить на стежку глянув я широку.
106 Хотів би я, читачу дорогий,
Щоб ти не знітивсь, звірившися чуду,
Як саме Бог велить платить борги,
109 І в формі мук побачив би полуду,
Бо суть настане після всіх страждань,
Які скінчаться в день Страшного суду.
112 Почав я: «Вчителю, там суне, глянь,
Щось неподобне зовсім, незбагненне,
І сповнивсь я непевності й вагань».
115 І він мені: «Моє хоч око вчене,
Та їх придавлює такий тягар,
Що помилився погляд навіть в мене.
118 Ти краще придивися до примар,
Що йдуть під брилами уздовж дороги,
То й зможеш уявити ступінь кар».
121 Пихатий християнський роде вбогий,
В сліпих думках у тебе голова:
Ногам ти віриш, хоч задкують ноги.
124 Хіба не бачиш ти, що ми черва,
Що з нас метелик ангельський виходить
І мчить туди, де істина жива?
127 Чом півнем розум твій себе поводить?
Не знаєш ти, що ми комахи, глей,
Де розвій лиш невивершений бродить?..
130 Коли як слупи статуї людей
Стоять, і кожна стелю підпирає,
Притиснувши коліна до грудей,
133 То вигляд їх несправжніх мук звертає
На справжні муки глядачів чуйних;
Я також співчуття звернув безкрає
136 На більш чи менш зігнутих духів тих,
Яких згинали більші й менші брили,
Й здавалося, найбільш терплячий з них
139 Немов зітхав: «Немає більше сили!»

1 «Наш Отче, ти, який живеш на небі
Не через те, що замкнений у нім,
А люблячи істот, близьких до Тебе!
4 Іменню й силі будуть хай Твоїм
Од всіх створінь хвала і слава щирі,
Подяка й захват духом всесвятим!
7 Твоє до нас хай прийде царство в мирі,
Інакше відшукати вірну путь
Не може розум у всесвітнім ширі!
10 Як волю в жертву в небесах здають
Всі ангели, співаючи «Осанна!»,
Хай на землі тим шляхом люди йдуть!
13 Хай нині нам спаде щоденна манна,
Без неї-бо пустельний світ страшний
І відстає квапливість ненастанна!
16 Як ми вини даруєм, хоч вони
Страждань нам завдають, так, благодійний,
Нам цнот не зважуй, а даруй вини!
19 Чеснотам нашим захисте надійний,
Удари відвертай, подай снаги,
Бо спокушає ворог нас постійний.
22 Останнє просим, Боже дорогий,
Не нам, бо нам уже не допоможе,
А тим, що йдуть за нами, Всеблагий!»
25 Отак, благавши милосердя Боже
За себе і за нас, вони несли
Каміння, на важке сновиддя схоже.
28 Під різним тягарем поволі йшли,
Утомлені, зажурені хилились,
Щоб змиті плями світу з них були.
31 Як треба, щоб ми тут за тих молились,
Хто в муках нас не забуває там,
Де корені од волі відділились!
34 Допомогти б їм, щоб збулися плям,
Якими світ забруднює людину,
І, чисті й вільні, віддались зіркам!
37 «О, хай вам швидше випростає спину
Той милосердий, що надасть вам крил
У небесах ширяти без упину!
40 Скажіть, як вийти нам хутчій на схил,
Що нас би вивів на жадані сходи,
І як найменше витратити сил,
43 Бо тіло це, Адамове з породи,
Якого не ввібрала ще земля,
Важкої, дуже втомної природи».
46 І відповідь, неначе й не здаля,
Тому, за ким ішов я цими днями,
Нас досягла не знати звідкіля
49 Й така була: «Ідіть направо з нами,
І тут очам відкриються місця,
Де можна йти немертвими ногами.
52 Якби не заважала брила ця,
Що нахиляє лоб мені пихатий
І змушує не піднімать лиця,
55 Я б глянув, хто, живий, себе назвати
Не хоче, і настійність би моя
Умовила за мене попрохати.
58 Значного був тосканця сином я,
Гульєльмо він Альдобрандеско звався,
Ви, сподіваюсь, чули це імя.
61 До того предками я хизувався
І видатними подвигами їх,
Що в серці навіть спогад не зявлявся
64 Про спільну матір; зневажав я всіх,
Тому й помер, як сьєнець кожен знає,
А в Кампаньятіко всі, до малих.
67 Омберто я; пишання це безкрає
Мене зоставило без голови,
І весь мій дім од нього лихо має.
70 Зніс брилу я на шлях цей коловий
І, поки Бог мої припинить муки,
Мерцем роблю, як не робив живий».
73 Понурившись, сумної мови звуки
Я вислухав; тут інший дух зирнув
На мене з-під своєї каменюки,
76 Побачив, упізнав мене, гукнув
І вгору очі, скуті як в залізі.
На превелику силу повернув.
79 «О, мовив я,  невже ти Одерізі,
Агобйо слава й слава ремесла,
Як зве Париж, «освітлювання в книзі»?»
82 Відмовив: «Слава, брате, вся пішла
Тепер до Франко, юного болонця,
Мені ж зосталась крихітка мала.
85 Колись же їй, приємнішій од сонця,
Я, мавши кожний натяк за лихий
На неї наклеп, був за оборонця.
88 Отут спокутується гріх пихи.
Я б тут не був, якби не вчув я Бога,
Ще змогу маючи робить гріхи.
91 О марна славо з голосу людського!
Якщо нема глибоких корінців,
То незабаром всохне крона вбога.
94 Чув Чімабуе, що з усіх митців
Найкращий він, але з приходом Джотто
Загал суворіше його судив.
97 Цей Гвідо в мовному мистецтві злото,
Як з тим зрівнять, а може, хтось зявивсь,
Хто і тому, й цьому завдасть турботи.
100 Бо гомін світу вітер лиш: він звивсь,
Хвилюючись і тут і там у гоні,
Й змінив імя, як в напрямі змінивсь.
103 В чім слава через сотні літ по сконі?
У тім, що члени дряхлістю примне,
Чи в тім, що вмреш, казавши «папи», «моні»?
106 А сотні років щось таке ж дрібне
Супроти вічності, як рух бровою
Проти дороги в небо зоряне.
109 Цього, що ледве йде переді мною,
Колись-то знав народ в Тоскані всій,
Тепер лиш Сьєна згадує порою
112 Вождя, який здобув пошану їй,
Долаючи Флоренцію шалену,
Там блуд лишився, де був гонор в ній.
115 На барву слава з травку одноденну,
І той за мить знебарвлює її,
Хто родить на землі її, зелену».
118 І я: «Втишаються чуття мої
Од цього слова, а бундючність вяне.
Але про кого ці слова твої?»
121 «Це Провенцано,  він сказав,  Сальвані.
Тут за зухвальство він іде тепер,
Якому сьєнці всі були слухняні.
124 Пішов він з каменем, як тільки вмер.
Так борг платити випадає зухам,
Хто на землі занадто кирпу дер».
127 А я: «Коли там, під горою, духам,
Які покинули земний покров,
Свій строк життя перед покутним рухом
130 (Як час не зменшиться від молитов)
Потрібно зважувати власні вади,
То як сюди так швидко він дійшов?»
133 «Він, бувши,  той сказав,  на версі влади,
Пихи позбувся раптом і притьма
На площі став благать уклінно ради
136 За друга, що його взяла тюрма,
Нестерпно люта Карлова закова,
Тремтівши тілом перед усіма.
139 Я замовкаю. Знаю,  темна мова,
Та скоро вже дбанням співгородян
Зясуєш значення цього ти слова.
142 Цим вчинком він собі полегшив стан».