Ходім сьогодні ввечері до театру, запропонував лорд Генрі. Десь щось певно має йти путнє. Щоправда, я обіцяв одному чоловікові повечеряти з ним у клубі Вайта,[18] але оскільки він мій давній приятель, я можу сповістити його телеграмою, що заслаб або що мені стала на заваді пізніша домовленість. Я думаю, це було б навіть дотепне вибачення: воно вразило б щирістю.
Ой, як я не люблю переодягатись у вихідне вбрання, буркнув Голворд. І так неприємно почуваєшся в ньому!
Маєш рацію, Безіле, мляво погодився лорд Генрі. Сучасні костюми відразливі вони такі похмурі, такі гнітючі. Гріх це єдина барвиста річ, що залишилась нам нині.
Гаррі, тобі направду-бо не слід так говорити перед Доріаном.
Перед котрим Доріаном? Перед тим, що наливає чай, чи тим, що на портреті?
Перед обома.
Я радо пішов би з вами до театру, лорде Генрі, обізвався нараз Доріан Ґрей.
То й підете. І ти також, Безіле?
Їй-бо, я не можу. У мене сила роботи. Та й щось не хочеться.
Гаразд, тоді ми вдвох виберемося, містере Ґрей.
Я буду страшенно радий!
Художник прикусив губу і з чашкою в руці ступив до портрета.
Я лишуся із справжнім Доріаном, сумно мовив він.
То це він справжній Доріан? скрикнув прообраз портрета, підходячи до художника. Невже я й справді такий, як він?
Авжеж, ви точнісінько такий самий.
Це ж чудово, Безіле!
Принаймні ви такий самий на вигляд. Але він ніколи не зміниться, зітхнув Голворд, а це вже не абищо.
І як тільки людям кортить отієї постійності! вигукнув лорд Генрі. Таж навіть у коханні це справа чисто фізіологічна. Наша воля тут безсила. Молоді хочуть бути вірні, та не бувають; старі хочуть бути невірні, та вже не можуть. Ото й тільки.
Не ходіть сьогодні до театру, Доріане, мовив Голворд. Залишіться у мене, пообідаємо разом.
Не можу, Безіле.
Чому?
Я ж пообіцяв лорду Генрі Воттонові піти з ним.
Не бійтеся, Доріане, ви не розподобаєтесь йому, коли не дотримаєте обіцянки. Він же сам вічно свої порушує! Прошу вас, не ходіть.
Доріан Ґрей засміявся і похитав головою.
Я благаю вас.
Юнак завагався і зирнув на лорда Генрі, що з усміхом приглядався до них, сидячи за столиком.
Ні, я мушу йти, Безіле, відповів Доріан.
Ну що ж, гаразд, сказав Голворд. Він підійшов до столика і поставив чашку на тацю. Уже пізнувато, а вам ще перевдягатись, тож краще не гаяти часу. До побачення, Гаррі. До побачення, Доріане. Заходьте до мене чимскорше. Ну хоча б завтра?
Неодмінно.
Ви не забудете?
Ні, звичайно, ні, запевнив Доріан.
І Гаррі!
Що, Безіле?
Пригадай, про що я просив тебе в садку сьогодні вранці.
А я вже й забув.
Я покладаюся на тебе, Гаррі.
Хоча б я сам міг покладатись на себе! засміявся лорд Генрі. Ходімо, містере Ґрей, мій кабріолет чекає надворі. Я відвезу вас додому. До побачення, Безіле. У нас сьогодні був неймовірно цікавий день!
Коли двері зачинились за гістьми, художник важко сів на диван. На його обличчі зявився вираз болю.
Розділ III
Наступного дня о пів на першу лорд Генрі Воттон простував із Керзон-стріт до будинку Олбені,[19] маючи на думці відвідати свого дядька, лорда Фермора. Цього добродушного, хоч і грубуватого трохи старого парубка ширший загал називав себелюбним, не мавши з нього жодної вигоди, а своє, світське, товариство вважало щедрим, бо він радо пригощав тих, що приносили йому розраду. Батько лорда Фермора був британським послом у Мадриді за часів молодості королеви Ізабелли, коли про Пріма[20] ще й чутки не було. Під одну химерну хвилю він покинув дипломатичну службу, образившись, коли йому не запропонували посольства в Парижі посади, що на неї він буцімто мав повне право з огляду на своє походження і безділля, на добірний стиль своїх донесень і безмежну пристрасть до насолод. Син, що секретарював при ньому, подав у відставку разом із шефом вчинок дещо нерозважний, як гадали в той час, і, успадкувавши по кількох місяцях титул лорда, заходився на повному серйозі опановувати велике аристократичне мистецтво цілковитого неробства. Він мав у Лондоні дві чималі камяниці, однак волів проживати у найманих мебльованих помешканнях, оскільки це було менш клопітно, а щодо їжі переважно задовольнявся послугами свого клубу. Деяку увагу лорд Фермор приділяв наглядові за власними вугільними копальнями в середній Англії, виправдовуючись перед собою за цей не вельми похвальний інтерес до промисловства тим, що володіння вугіллям дає, мовляв, спромогу джентльменові у своєму каміні з пристойністю палити дрова. У політиці він був торі,[21] за винятком періодів, коли торі стояли при владі, тоді він безпардонно шпетив їх як зграю радикалів. Він хвацько, дарма що безуспішно, гороїжився перед своїм камердинером, безуспішно, бо камердинер усе ж тримав його в шорах, а своєю численною ріднею коверзував уже таки насправжки. Породити таку постать могла лише Англія, хоч він і казав усе, що ця країна котиться в прірву. Принципи лорда Фермора були старомодні, але багато що можна зауважити в обороні його упереджень.
В кімнаті, до якої увійшов лорд Генрі, сидів його дядько у грубій мисливській куртці з сигарою в зубах. Невдоволено буркотячи, він переглядав «Таймс».
А, Гаррі! промовив старий добродій. Що тебе принесло так рано? Я гадав, що ви, денді, встаєте не раніш другої і до пятої не виходите з дому.
Чисто родинні почуття, запевняю вас, дядечку Джордже. Мені треба дещо від вас.
Певно, грошей, скривився лорд Фермор. Ну гаразд, сідай та кажи, що тобі сталося. Теперішня молодь уявляє, ніби гроші це все.
Авжеж, пробурмотів лорд Генрі, поправляючи квітку в петельці, а з часом вона ще й упевнюється в цьому. Але мені грошей не треба, дядечку, їх потребують лише ті, хто сплачує свої рахунки, а я до такого не привчився. Капітал молодшого сина кредит. І він пречудово живе собі на цей капітал. До того ж я завжди маю справу з поставниками Дартмура, тим вони ніколи й не турбують мене. Що мені потрібно так це деяких даних, не якихось корисливих ні, ні, зовсім не корисних.
Ну що ж, я можу тобі розповісти що завгодно з англійських Синіх книг,[22] хоча ці теперішні діячі заводять туди безліч нісенітниць. За тих часів, коли я був дипломатом, все йшло далеко краще. Я чув, тепер стають дипломатами, тільки склавши іспити. Тож чого можна сподіватись? Іспити, мій друже, це справжнісіньке ошуканство від початку до кінця. Коли людина джентльмен, вона знає цілком достатньо; а коли не джентльмен, то хоч скільки б вона знала, це погано для неї.
Містер Доріан Ґрей не причетний до Синіх книг, дядечку, мляво зауважив лорд Генрі.
Містер Доріан Ґрей? Хто це такий? спитав лорд Фермор, хмурячи сиві кошлаті брови.
Я й прийшов саме, щоб дізнатись про це, дядечку. Власне, хто він я знаю. Він онук останнього лорда Кельса. Прізвище його матері Девере, леді Марґерит Девере Ось про неї я й хотів би, щоб ви мені розповіли. Що вона була за одна? З ким була одружена? Ви ж знали мало не всіх у свій час, так ото, мабуть, її також. Тепер мене дуже цікавить містер Ґрей: я щойно лише познайомився з ним.
Онук Кельса! повторив старий лорд. Онук Кельса! Авжеж!.. Я близько знав його матір. Здається, навіть був на її хрестинах. Вона була несказанна красуня, ця Марґерит Девере Мужчини геть усі показилися, коли вона втекла з молодиком, котрий не мав і гроша за душею, та, власне, він був ніщо, сер, усього лишень якийсь піхотний офіцерик чи щось таке Атож, атож Ця історія стоїть у мене в памяті, наче вона тільки вчора сталася Бідолаху офіцера забили на дуелі в Спа[23] через кілька місяців після одруження. Ходили чутки, що то не зовсім чиста була справа. Казали, нібито Кельсо намовив якогось бельгійського лотра, аби той прилюдно образив його зятя, і заплатив йому за це, підкупив себто, і той негідник проштрикнув бідного хлопчину, як курча. Справу сяк-так затерли, але ще довго Кельсо в клубі мусив на самоті споживати свого січеника Я чув він забрав дочку назад до себе, але вона відтоді ані словом не обзивалася до старого. Далебі, сумна історія. Десь так за рік дочка померла Отож від неї зостався син? Я забув це. І що за хлопець? Коли він схожий на матір, то має бути гарний лицем.
Він дуже гарний на вроду, підтвердив лорд Генрі.
Сподіваюся, він потрапить у добрі руки, вів далі старий. У нього буде сила грошей, коли Кельсо справедливо повівся з ним. Мати його також мала дещо. Їй дістався від діда весь маєток Селбі.[24] Дід її ненавидів Кельса, називав його жмикрутом. І таки мав рацію. Одного разу цей Кельсо приїхав до Мадрида, ще коли я був там. Ну й набрався ж я сорому за нього! Королева потому все, бувало, питає мене про англійського пера, що завше свариться з візниками за гроші. Там з цього зробили цілу історію. Я добрий місяць і носа не важився показати при дворі. Та бодай до свого внука він поставився краще, ніж до мадридських кучерів?
Цього я не знаю, відповів лорд Генрі. Але, гадаю, цей хлопець буде багатий. Зараз він ще неповнолітній. Селбі то він уже має я сам чув від нього. А його мати була справді дуже вродлива?
Я мало бачив у житті таких гарних дівчат, як Марґерит Девере. І що за ґедзь укусив її, коли вона кинулась на цей шлюб, ніколи я не міг збагнути. Вона ж могла одружитися з ким би не захотіла! Без тями закоханим у неї був Карлінґтон. Хоча, правда, вона була романтична, як і вся жінота в тій родині. Чоловіки там у них якісь нездалі, але жінки, їй же бо, чудові Карлінґтон навколішках благав її, сам мені розказував. А вона брала його на сміх, і це тоді, коли на цілий Лондон не було дівчини, що не упадала б за ним!.. До речі, коли вже зайшло про дурні шлюби. Твій батько щось плів мені про намір Дартмура взяти собі американку. Що, англійські дівчата не досить гарні для нього?
Він дуже гарний на вроду, підтвердив лорд Генрі.
Сподіваюся, він потрапить у добрі руки, вів далі старий. У нього буде сила грошей, коли Кельсо справедливо повівся з ним. Мати його також мала дещо. Їй дістався від діда весь маєток Селбі.[24] Дід її ненавидів Кельса, називав його жмикрутом. І таки мав рацію. Одного разу цей Кельсо приїхав до Мадрида, ще коли я був там. Ну й набрався ж я сорому за нього! Королева потому все, бувало, питає мене про англійського пера, що завше свариться з візниками за гроші. Там з цього зробили цілу історію. Я добрий місяць і носа не важився показати при дворі. Та бодай до свого внука він поставився краще, ніж до мадридських кучерів?