При кінці своїх вязничних буднів Вайлд сподівально зазначав, що тепер у його творчості «має зявитись якась нова естетична гідність». Однак реально ті сподівання втілились тільки у «Баладі Редінзької тюрми», надрукованій анонімно 1898 р. На запитання, чому він не пише, опинившись на волі, його відповідь була така: «Я писав, коли не знав життя; тепер, коли я знаю, що таке життя, я не маю що писати. Життя не можна писати, життя можна тільки жити».
Помер Оскар Вайлд 1900 року в Парижі за місяць до настання нового сторіччя.
Вершина проповідуваного Вайлдом естетизму і водночас великої мистецької сили заперечення декадентських крайнощів цієї естетичної концепції роман «Портрет Доріана Ґрея». Фантастичний рушій романного сюжету портрет головного героя. Спромігшися з портретової ласки на вічну молодість, спокушений чарами філософії «нового гедонізму», що його проповідує лорд Генрі Воттон, з яким Доріан познайомився в майстерні художника Безіла Голдворда, юнак віддається в житті самим насолодам, тягар моральної відповідальності перекладаючи на свого портрета. Зухвало-егоїстичні парадокси лорда Генрі, зневага його до всякої вульгарності (до якої він залучає і співчуття та страждання вкупі з бридотою), культ молодості, краси й насолоди, що не знає морального стриму, стають і Доріановою філософією. Жадливий до розкошів і нових незвичних вражень, він свій дім обставляє з великою пишнотою, колекціонує старовинні гобелени й рідкісні парфуми, коштовне каміння й екзотичні музичні інструменти, вчащає до різних притонів і вдається до потайних пристрастей, запропащує не одне чуже життя, не зупиняється навіть перед убивством свого друга-митця Але, пустившися морального берега, він пускається й тієї сили, що не дає людині потонути: знудженість життям, духовне спустошення то тільки перші признаки заплати. Руйнівні збудники, що діяли всередині Доріана, у нього в душі, знищують кінець кінцем і його тіло, коли він добиває в образі портрета решту свого «я». В житті його шалька терезів занадто різко хилилася в один бік «золота рівновага» настала лише зі смертю.
Безперечною є як певна заданість характерів у романі, оскільки рух їхній більше «від автора», так і його жанровий «протеїзм» наявність елементів і романтичної фантастики, і психологічної драми, і детективу, і світської комедії. Отож реалістичним у повному розумінні цього слова цей твір не назвеш. Проте деяка умовність постаті головного героя не уймає йому психологічної правдоподібності люди з чисто мистецьким темпераментом більш ніж хто можуть підтвердити реальність закладеного в романі конфлікту (настільки реального, що він реалізувався в житті самого автора). Заразом ця, сказати б, зумовленість робить прозорішою філософську символіку образу Доріана. Причому, почавши із заперечення моралі в мистецтві, закінчив письменник запереченням її заперечення. Ба навіть чимось поважнішим: визнанням того, що мистецтво це, власне, найвища совість людська, непідкупна і незнищенна.
Розбіжностей у критичних оцінках «Портрета» після його появи не бракувало відразу (звідси Вайлдове: «Суперечки з приводу мистецького твору свідчать, що цей твір новий, складний і життєздатний» у передмові до книжкової публікації роману), як не бракувало їх і пізніше. Щоправда, з яких двохсот перших рецензентів переважна більшість виявила рідкісну одностайність: у творі знаходжено «гидомирний сморід морального й духовного розкладу»; авторові закидувано хизування ерудицією, псевдонауковість, надмірну озлобленість і тому подібне; дехто без жарту радив йому перекинутись на кравецтво, аніж таке писати, і лише поодинокі критики добачили в романі «високоморальну тенденцію».
Розбіжностей у критичних оцінках «Портрета» після його появи не бракувало відразу (звідси Вайлдове: «Суперечки з приводу мистецького твору свідчать, що цей твір новий, складний і життєздатний» у передмові до книжкової публікації роману), як не бракувало їх і пізніше. Щоправда, з яких двохсот перших рецензентів переважна більшість виявила рідкісну одностайність: у творі знаходжено «гидомирний сморід морального й духовного розкладу»; авторові закидувано хизування ерудицією, псевдонауковість, надмірну озлобленість і тому подібне; дехто без жарту радив йому перекинутись на кравецтво, аніж таке писати, і лише поодинокі критики добачили в романі «високоморальну тенденцію».
Тим часом автор, і собі устрявши до газетної суперечки, так сказав про свій роман: «Справжня мораль цього твору полягає в тому, що всяке надужиття, так само, як і самозреченість, тягне за собою покару. Тобто, конкретизує думку Вайлд, художник, Безіл Голворд, надмір обожнюючи фізичну вроду, як це робить більшість художників, помирає від руки того, в чиїй душі він породив страхітливу й безтямну марнославність. Доріан Ґрей, живучи в самих тільки чуттєвих насолодах, пробує вбити сумління і в цю мить убиває самого себе. Лорд Генрі Воттон намагається бути тільки спостерігачем у житті і під кінець виявляє, що ті, хто уникає битви, ще глибше зранені, аніж ті, хто бере в ній участь».
Роман Вайлда дає надзвичайно цікавий матеріал для роздумів про пророчу й надлюдську (хоч вона й від людини) силу мистецтва. Великі майстри слова не раз були трагічними «самопророками»: Джек Лондон явив у романі «Мартін Іден» візію загибелі себе самого як людини в тенетах нерозвязних суперечностей, і так само й Вайлд у «Портреті Доріана Ґрея», якщо обмежитись лише двома прикладами. Людині вільно теоретизувати, але мистецтво має спромогу відтинати від тих умоглядних теоретизувань усе наносне, минуще й хибне. Найголовніший урок Вайлда полягає в тому, що людина не може загравати ані з мистецтвом, ані з життям. Урок цей і для вайлдів, і для ґреїв, будь-коли й будь-де сущих.
Тим-то у зблисках дотепів філософського речника роману, лорда Генрі, не слід бачити лишень «орхідейне», привабне зокола, а отруйне вмістом, чи простий словесний феєрверк. Бо чимало тут і від заперечення тих викривлених здобутків новочасної цивілізації, що зводилися до фізичного ожиріння та духовного злочинства (писав же Вайлд: «Коли приватну власність скасують, не буде ні причини для злочинів, ні потреби в них вони перестануть існувати». Наївняк-утопіст, він і не уявляв, що постануть такі ситуації, коли скасуванням приватної власності назвуть піднесення її до рангу державно-монопольної і тим самим устократ посилять суспільну зумовленість злочинності!).
В романі Вайлд уповні розкрився як блискучий оповідач, віртуозний майстер переливати гру парадоксальної часто-густо думки у дзвінке слово. Хоча й помітний тут добір і аж перебір лексики, у повному напрямку скерованої, з балансуванням на суперлативах (слово beautiful прекрасний та з десяток синонімів до нього він вживає до 400 разів!) все-таки це частковість. Переважає в мові роману простота й невимушеність викладу, що йде від препильної уваги до форми, до звукопису слова, до розподілу інтонаційних акцентів, до ритміки, щоб ніщо не базувалося на самодіяльній стихії.
Як на обсязі, так і на стилі Вайлдового роману позначились тенденції французької романістики: перед ним в англійській прозі мало хто був такий нещадний до неощадності вислову. І коли часами Вайлд легкодумно здавався на описовість, зокрема «побілямистецьких» речей, то це теж було від французів, тільки «прокаженно-декадентських» (мовивши голосом одного праведного британського газетяра), таких, як Жоріс-Карл Гюїсманс письменник талановитий, але дуже суперечливий у своїх мистецьких знахідках.
«Розкрити себе і втаїти митця цього прагне мистецтво», сказано в авторській передмові до роману Вайлда. Менш за все це стосовне самого «Портрета». А може, навіть саме завдяки такому потужному струменеві автобіографізму в романі Вайлдові й пощастило дати нове життя цій давній ідеї продажу людиною душі заради вічної молодості. Його роман і сповідь, і саморозплата. І, мабуть, якраз цей дух приреченості, ця щира субєктивність надають творові художньої оригінальності та достовірності. Твір Вайлда, попри всю свою химерність, підлягає тим самим непорушним законам, що й історія хвороби, тільки викладена не науковими термінами, а мистецькими. Не дивно, отже, що для багатьох новочасних психологів роман цей править за ілюстрацію генези та єства сумління (втіленого в портреті Доріана).
Притому автобіографічний елемент не виключає покревності «Портрета» з літературними своїми предками. Майстерність імітувати ніколи не зраджувала Вайлда можна навести не одне місце з роману, що в більш чи менш перефразованому вигляді повторює десь колись уже чуте, в тому числі й від нього самого. Так, визначаючи гобелени, як північні фрески, він повторює англійського письменника й художника Вільяма Моріса; в передмові до роману варіює думки з листів Ґюстава Флобера; описуючи художникову робітню, відштовхується від аналогічного опису на початку Мопассанового роману «Сильна, як смерть»; подекуди позичає окремі деталі зі свого ж таки оповідання «Злочин лорда Артура Севіля» або перефразовує парадокси з власних мистецтвознавчих діалогічних есеїв. Цілком слушно цю особливість письменницької вдачі Вайлда схарактеризував французький прозаїк Робер Мерль: «Вайлд ані луна, ані відбиття життя. Він луна луни, відбиття відбиття». Але нам зараз ідеться про джерела, що загальніше вплинули на Вайлдів роман.
Імовірним хоч, очевидно, несвідомим відправним поштовхом для Вайлда при створенні сюжету стала «Шагренева шкіра» Оноре де Бальзака. Коли Вайлдові зауважено на схожість двох романів, він відповів: «Пишучи, я зовсім не думав про Бальзака. Звісно, подібність річ прикра, але нічим не зарадиш. Не перероблятиму я свого роману через те, що якийсь недійшлий самовбивця отруював собі життя шматком ослячої шкіри. Треба зовсім не мати уяви, щоб не відчути, наскільки живіший, тонший, яскравіший і правдивіший мій роман». Так сказав Вайлд, та жарти жартами, а сподіваність неможливого чуда завжди жила в ньому і безвідносно до книжок, чи то Бальзака, чи майстрів чорної магії. В усякому разі, він вміло створював такий «сподівальницький» ореол навколо власного імені, як ось і тоді, коли пустив в обіг чутку про своє знайомство з художником на імя Безіл Ворд. Мовляв, часто буваючи в робітні цього художника, який малював портрет вродливого юнака, Вайлд розважав натурника своєю розмовою, що, звісна річ, було до вподоби й Вордові. По закінченні портрета Вайлд сказав буцімто: «Який жаль, що таке миле створіння мусить старішати!» На що художник, погодившись, додав: «Чудово було б, якби він залишився назавжди таким точнісінько, як зараз, а натомість його портрет старішав і вкривався зморшками». І от нібито в память цій унісонності художникового слова з думками Вайлда свого персонажа він і охрестив Безілом Голвордом (на цю легенду, переказану кількома біографами письменника, спокусився і автор даної статті, вперше пишучи при творчість Оскара Вайлда).