Щось заважив для появи Доріана і ірландський романтик Чарлз Метюрін, знаний Вайлдові як з літератури, так і з родинних переказів його мати була троюрідною небогою цього письменника: знаменитий колись Метюрінів роман «Мелмот Блукач» (1820) це соковито написана історія про угоду з дияволом заради продовженого життя. Називаються у звязку з Вайлдом ще імена Йогана Вольфґанга Ґете, Едґара По, Роберта-Луїса Стівенсона тощо. Зауважено й іншого характеру впливи творів, де герої в пошуках винятковості чи слави безоглядно поринають у пристрасті й насолоди. Це, зокрема, романи «Вівіан Рей» (18261827) Бенджаміна Дізраелі, «Панна де Мопен» (1836) Теофіля Ґотьє, «Марій Епікуреєць» (1885) Вальтера Пейтера, «Навпаки» (1884) Ж.-К. Гюїсманса.
Герой цього останнього роману, молодий аристократ Дез-Есент, виснажений іпохондрією та спліном, переїздить з Парижа до свого маєтку у Фонтенеї і тут опоряджує собі дім «навпаки» себто навпаки до загальноприйнятих, але в згоді з власними загострено естетськими смаками, відгородившися від цілого спротивілого йому світу. Кохався він у химерних рослинах, де природа виявляла свої найнеприродніші примхи, в парфумах, вважаючи, що насолоди запаху з мистецького погляду рівноцінні насолодам слуху чи зору; мав барильця напоїв різних видів, і розмаїті їх суміші гармонією своєю нагадували йому поліфонічність оркестру А читачеві Вайлда все це нагадає ту книжку, що нею лорд Генрі «отруїв» Доріана. Адже цілу низку пасажів у XI розділі Вайлдового роману мало не повністю запозичено з Гюїсманса, хоч загалом твір про Доріана Ґрея незрівнянно живіший і, далебі, людськіший.
Верхи британського суспільства, добре знані Вайлдові, незле прислужилися йому і для комедійного жанру, де ту саму проблему двоїстості людського існування він висвітлює з належним гумором чи сатирою, коли герої співіснують зі своїми прихованими тінями (майже кожен з них має щось таке за плечима, з чим мусить критись) або ж легковажно збувають своє «безтінне» живоття, абстраговане від духовно-етичних клопотів. Так чи так, але існують вони розполовинено, і лише дехто з них скрашує собі це «вільне плавання» сплесками дотепно-парадоксальної афористики. Часом ці думки іронічні, виклично-подразливі, дошкульно-пекучі, а то й просто грайливі; не раз ті самі думки в дещо відмінному варіанті звучать у різних творах Вайлда (слова лорда Генрі: «Єдиний засіб збутися спокуси піддатись їй» перефразовує лорд Дарлінґтон з комедії «Віяло леді Віндермір»: «Я можу протистояти всьому, крім спокуси»). Цей іскрометний афористичний розгул виносив на широколюдну авдиторію Вайлдову епатажну мистецьку філософію і неабияк сприяв популярності, зокрема, його комедій і в кінці XIX сторіччя, і нині.
Верхи британського суспільства, добре знані Вайлдові, незле прислужилися йому і для комедійного жанру, де ту саму проблему двоїстості людського існування він висвітлює з належним гумором чи сатирою, коли герої співіснують зі своїми прихованими тінями (майже кожен з них має щось таке за плечима, з чим мусить критись) або ж легковажно збувають своє «безтінне» живоття, абстраговане від духовно-етичних клопотів. Так чи так, але існують вони розполовинено, і лише дехто з них скрашує собі це «вільне плавання» сплесками дотепно-парадоксальної афористики. Часом ці думки іронічні, виклично-подразливі, дошкульно-пекучі, а то й просто грайливі; не раз ті самі думки в дещо відмінному варіанті звучать у різних творах Вайлда (слова лорда Генрі: «Єдиний засіб збутися спокуси піддатись їй» перефразовує лорд Дарлінґтон з комедії «Віяло леді Віндермір»: «Я можу протистояти всьому, крім спокуси»). Цей іскрометний афористичний розгул виносив на широколюдну авдиторію Вайлдову епатажну мистецьку філософію і неабияк сприяв популярності, зокрема, його комедій і в кінці XIX сторіччя, і нині.
Як комедіограф, Вайлд вправно послуговувався багатьма випробуваними атрибутами традиційної переважно французької масової театральної продукції, коли ішлося про розгортання інтриги, характеристику персонажів тощо: загублена чи знайдена якась там річ, підкинута дитина, герой з прибраним імям чи прихованою біографією і так далі. На цій підставі декотрі критики залічували Вайлдові комедійні твори до різновиду «комедій ситуації», але з не меншими підставами можна оцінювати їх і як серйозніші «комедії звичаїв» жанру, що його Вайлд навіть якоюсь мірою реабілітував. Адже він піддав критиці чимало істотних аспектів суспільного життя Англії вікторіанської доби. Це жага багатства і корупція верхів («Гроші, гроші будь-якою ціною!» недвозначний вигук одного з комедійних персонажів Вайлда), снобізм і лицемірство, ханжество пуританських ортодоксів, викривлене розуміння подружніх обовязків, підступність у товариських ніби взаєминах і блискавичне розчинення джентльменськості при загрозі майновому стану чи просуванню в карєрі. (Подивугідна, до речі, діалектика історії: Ірландія, завойована англійцями, помстилася переможцям у незвичний спосіб дарувавши Англії цілу плеяду неперевершених сатириків від Джонатана Свіфта через Річарда Шерідана до Оскара Вайлда та Бернарда Шоу! Між іншим, Шоу якось назвав Вайлда «Мерріон-скверським снобом», натякаючи на його занглійщеність. Ірландський письменник Вільям Батлер Єйтс так зреагував на ці слова, дещо з іншого боку знаючи Вайлда: «Він не був ніяким снобом. Він був ірландцем, а Англія для ірландця це далека чужина. Для Вайлда англійські аристократи були чимось таким, як багдадські вельможники». Маємо тут ще один посутній нюанс у непростих стосунках двох країн і двох менталітетів)
Численні комічні алюзії та сатиричні пасажі в комедіях Вайлда не виключають і драматичних обставин, якими супроводжуються або й визначаються вчинки дійових осіб і які далеко не в усьому трансформуються в оптимістичні кінцівки. Це стосується і однієї з найкращих Вайлдових комедій «Віяло леді Віндермір» (опублікованої 1893 р.).
В сюжеті тут визначальну роль відіграє віяло головної героїні: спершу це дорогий для неї подарунок від її благовірного; далі, випадково залишене у помешканні неодруженого чоловіка, воно стає чимось таким, що може знівечити життя кільком людям, а вкінці слугує виправдальним приводом для іншої героїні, місіс Ерлін, щоб іще раз побачитись із своєю дочкою і щоб уже зовсім несподівано вийти на шлюб з лордом Оґастесом. Але це життєствердне завершення досягається ціною утаювання істини. Доброчесна леді Віндермір, вражена здогадною зрадою свого чоловіка після двохлітнього їхнього «закоханського» шлюбу, так і залишається в невіданні, ким доводиться їй місіс Ерлін, підозрювана нею чоловікова спокусниця. А чоловік її і мати обоє пристають на це приховання правди, аби не завдавати молодій жінці душевної травми, яка могла б зле позначитись на родинному порозумінні й щасті. Це якраз притаманний парадоксальному мисленню Вайлда прийом, що не всяка (і не завжди) правда працює на добро.
Дещо інакше з комедією «Як важливо бути поважним» (опублікованою у скороченому варіанті 1899 р.1), інтригу якої побудовано на обігруванні омонімії англійського слова ernest (серйозний, поважний) і Ernest (чоловіче імя), та ще й залучено дещицю гротеску, буфонади й фарсу. Двоє великосвітських молодиків, Джек і Елджі юні гравці життям і веселі авантюристи. Кожен з них, щоб вирватися із усталеного плину буденщини, придумав собі субєкта, до якого вони нібито мусять іноді вибиратись у гості Елджі до вічного слабака містера Банбері у провінційній глушині, а Джек до молодшого свого брата Ернеста в Лондоні, і обидва у цих розїздах нібито самоіменуються Ернестами. Двоїстість їх не тільки в грі з іменами, а й у певному суголоссі їхніх освідчень перед дівчатами («на провінції» і в Лондоні) та рвійних жадань терміново вихреститись звісно ж, обом на Ернестів, та й взагалі в їхній поведінці. Плутанина з цими міфічними особами-іменами вносить належне пожвавлення в розвиток комедійного сюжету.
Дещо інакше з комедією «Як важливо бути поважним» (опублікованою у скороченому варіанті 1899 р.1), інтригу якої побудовано на обігруванні омонімії англійського слова ernest (серйозний, поважний) і Ernest (чоловіче імя), та ще й залучено дещицю гротеску, буфонади й фарсу. Двоє великосвітських молодиків, Джек і Елджі юні гравці життям і веселі авантюристи. Кожен з них, щоб вирватися із усталеного плину буденщини, придумав собі субєкта, до якого вони нібито мусять іноді вибиратись у гості Елджі до вічного слабака містера Банбері у провінційній глушині, а Джек до молодшого свого брата Ернеста в Лондоні, і обидва у цих розїздах нібито самоіменуються Ернестами. Двоїстість їх не тільки в грі з іменами, а й у певному суголоссі їхніх освідчень перед дівчатами («на провінції» і в Лондоні) та рвійних жадань терміново вихреститись звісно ж, обом на Ернестів, та й взагалі в їхній поведінці. Плутанина з цими міфічними особами-іменами вносить належне пожвавлення в розвиток комедійного сюжету.
Не бракує цій «несерйозній комедії» і блискучих сатиричних мазків: узяти хоча б сцени з дружиною лорда Брекнела, котра влаштовує «інквізиторський» (як сама каже) допит Джекові, чи прийнятний він кандидат на одруження з її дочкою Ґвендолен. Почувши на своє запитання про його знання відповідь Джека: «Нічого не знаю», леді Брекнел зауважує: «Мені приємно це чути. Я не схвалюю того, що порушує природне неуцтво».
Згодом та сама леді Брекнел обурено розпитує Джека вже про соціальне походження його вихованки Сесілі Кардю, з якою поза відомом цієї «тітоньки» взяв заручини її небіж Елджі, і вкрай неприхильно вислуховує Джекові пояснення. Але довідавшись від Джека про успадковані дівчиною «близько ста тридцяти тисяч фунтів у державних цінних паперах», вмить змінює думку про Сесілі: «Міс Кардю виглядає на вельми привабливу юну леді, як я ближче придивляюсь до неї. У наш вік мало хто з дівчат має такі по-справжньому вартісні риси, які не тільки тривкі, а ще й зростають у часі».
Загалом «Як важливо бути поважним», ця «несерйозна комедія про серйозних людей», як не зовсім серйозно висловився про неї автор, найрозважальніша і найвіртуозніша з комедій Вайлда. «Тут маємо перед собою щирий, природний гумор, який пливе враз з подіями немов бистрий потік шумливої води» (оцінка української дослідниці І. Федоренко, відомішої під іншим псевдонімом Дарія Віконська). В цій комедії над усім горує парадоксальність, якою просякнуті смішливі дотепи й гострі критичні думки (і такі трапляються!) і в яку втягнуті актори й публіка. Недарма в цьому розкошуванні парадоксальних ситуацій декотрі літературознавці добачили проблиски майбутніх постреалістичних стилів дадаїзму і сюрреалізму