Проте формально Доріан ніколи не приставав на ту чи іншу віру або догмати, усвідомлюючи, що це обмежило б його розумовий розвиток, він не мав найменшого наміру приймати за постійне житло заїзд, придатний лише на одну ночівлю чи на кількагодинний притулок серед ночі, коли самий тільки молодик вимальовується на беззоряному небі. Деякий час Доріана цікавив містицизм, з його дивовижною снагою перетворювати буденне на щось незвичне й таємниче, поруч якого завжди йде антиномізм,[79] що підступно заперечує потребу моральності. В іншу пору він схилявся до матеріалістичних доктрин німецького дарвінізму, захоплений концепцією абсолютної залежності духу від певних фізичних умов, патологічних чи здорових, нормальних чи анормальних. Доріан з гострою насолодою зводив людські думки й пристрасті до функції якої-небудь клітини сірої речовини мозку чи білого нервового волокна. Та все ж таки, хоч які там були ці теорії про життя, вони виглядали Доріанові на ніщо супроти самого життя, як такого. Він гаразд розумів безплідність усіх мудрувань, відірваних від реальності й досвіду. Він знав, що чуття людські мають не менше, аніж душа, явити своїх духовних таємниць.
Отож один час він узявся за вивчення ароматичних речовин та секретів їх виробництва сам переганяв пахучі олії, палив запашні смоли Сходу. Він побачив, що кожен стан душі має двійника в житті почуттів, і поклав собі відкрити справжній їх взаємозвязок. Чому, скажімо, ладан нагонить на нас містику, сіра амбра розпалює пристрасті, фіалка пробуджує згадки про мертві романи, мускус каламутить мозок, чампак розкладає уяву? Він часто мріяв скомпонувати цілу систему психологічної дії різних запахів, вивчаючи своєрідні впливи ніжно-пахучих коренів, духмяних квіток, обважнілих від пилку, ароматних бальзамів, темнобарвної духовитої деревини, нарду, що спричинює слабість, говенії, що позбавляє людей розуму, алое, що, кажуть, зцілює душу від туги.
Знов іншим часом він цілковито віддавався музиці і в своєму будинкові, у довгій залі з ґратчастими вікнами, де стелю було розмальовано циноброю із золотом, а стіни покривав оливково-зелений лак, улаштовував незвичайні концерти. Пристрасні цигани зривали дикі ноти зі своїх маленьких цитр, статечні тунісці в жовтих шалях перебирали туго напнуті струни величезних лютень, оскалені негри монотонно вдаряли в мідяні барабани, а стрункі індуси в білих чалмах, схрестивши ноги, сиділи на червоних матах і, граючи на довгих очеретяних та латунних сопілках, заворожували, чи вдавали, що заворожують, великих кобр і жахливих рогатих гадюк. Різкі паузи та пронизливі дисонанси цієї варварської музики зворушували іноді Доріана коли грація Шуберта, прекрасна елегійність Шопена, могутня гармонія самого Бетговена анітрохи вже не зачіпали його.
Він визбирував з усіх кінців світу найчудернацькіші музичні інструменти, які тільки міг знайти, навіть із могильників вимерлих народів і від небагатьох диких племен, що сподобилися вижити при зіткненні з західною цивілізацією, і любив брати їх у руки, прислухаючись до дивних звуків. Він мав таємничий «джурупарис» індіян із Ріо-Неґро,[80] дивитись на який жінкам узагалі заборонено, а юнакам побачити його можна лише після посту й самокатування; мав глиняні глечики перуанців, що наслідують пронизливі пташині крики; мав і ті флейти з людських кісток, що їх чув Альфонсо де Овалле[81] у Чилі, і напрочуд ніжнодзвінкі камінці зеленого яспису з-під Куско.[82] Були в Доріановій колекції також розмальовані гарбузини з галькою всередині, що торохкоче, коли потрясти посудиною, і довга мексиканська сурма, граючи на якій, на відміну від звичайного, втягують повітря в себе, і неприємний на слух «туре» амазонських племен, що ним подають звістку вартові, чатуючи цілими днями на високих деревах («туре» цей, кажуть, чути на віддалі трьох ліг[83]), і «тепоназтлі» з двома вібристими деревяними язичками в ньому палички до цього барабана з Мексики змащують камеддю із молочного соку рослин, і «йотли», дзвоники ацтеків,[84] підвішувані кетягами, наче виноград, і величезний циліндричний барабан, напнутий зміїною шкірою, що його в мексиканському храмі бачив Кортесів супутник Бернал Діас[85] і залишив мальовничий опис меланхолійного звучання цього інструменту.
Доріана чарувала сама химерність цих витворів, своєрідним захватом проймала його думка, що Мистецтво, як і Природа, має теж страховища речі, потворні на форму і бридкі на голос. Однак через деякий час вони вже оприкріли йому, і він, сидячи знову в опері, один чи з лордом Генрі, захоплено слухав «Тангейзера»[86] і в увертюрі до цього величного твору вловлював відбиття трагедії своєї власної душі.
При одній нагоді Доріан заходився вивчати коштовне каміння. Він зявився на бал-маскарад у костюмі Анна де Жуайоза,[87] адмірала Франції, Доріанове вбрання було тоді оздоблене пятьмастами шістдесятьма перлинами. Цей потяг до коштовностей заполонив Доріана на багато років, та, власне, й ніколи вже не облишав його. Часто, бувало, увесь день сидів він, то перебираючи, то розкладаючи по скриньках камінці зі своїх скарбів як от оливково-зелені хризоберили, що багряніють при штучному освітленні; кимофари, перевиті сріблястими волосинками; фісташкового кольору перидоти; рожевуваті й золотаві, наче вино, топази; полумяно-червоні іскрики з мерехтливими чотирипромінними зірочками всередині; огнистобарвні ґранати; жовтогарячі та бузкові шпинелі; аметисти, що леліють то рубіном, то шафіром. Його захоплювали червоне золото сонячного каменю, і перлиста білість місячного каменю, і мінлива веселка молочного опалу. Він дістав із Амстердама смарагди, надзвичайні розмірами та розмаїттям барв, і володів найціннішим видом туркусу, що на нього заздрим оком поглядали знавці.
Доріан познайомився з найдивовижнішими історіями про коштовне каміння. Так, у творі Альфонсо «Clericalis Disciplina» згадується змій з очима із справжнього гіацинту; в романтичній легенді про Олександра Македонського, завойовника Ематії,[88] сказано, що він знайшов у Йорданській долині зміїв, «кільця на спинах яких щиро смарагдові». Філострат[89] розповідає про дракона з самоцвітом у мозку і зауважує, що, «уздрівши золоті письмена та ясно-червоні шати», страховисько те впадає в чарівний сон, і тоді його можна вбити. Великий алхімік Пєр де Боніфас[90] твердить, що діамант уневиднює людину, а індійський агат окрасномовлює. Сердолік заспокоює гнів, гіацинт накликає сон, аметист розвіює винні випари. Ґранат виганяє бісів з людини, а від гідрофану блідне місяць. Селеніт прибуває і убуває разом з місяцем, а знешкодити мелоцей, що викриває злодіїв, можна лише кровю козеняти. Леонард Каміл бачив добутий із мозку тільки-но забитої жаби білий камінчик, що виявився певною протиотрутою. Безоар, знайдений у серці аравійського оленя, може своїми чарами лікувати від чуми. У гніздах аравійських птахів є аспілат, що, за Демокрітом,[91] оберігає від вогню того, хто цей камінець носить.
На церемонії коронації король Сейлану[92] проїздив верхи через столицю з великим рубіном у руці. У палацові брами короля-священика Іоанна,[93] «зроблені з халцедону, було вмуровано ріг змії, щоб ніхто не міг пронести отрути в палац». Над фронтоном містилося «два золотих яблука з іскриком усередині кожного», щоб удень сяло золото, а вночі іскрики. Лодж[94] у своєму химерному романі «Перлина Америки» каже, що в покої королеви можна було уздріти «срібні постаті цнотливих дам цілого світу, які вдивлялись у красиві свічада з хризолітів, іскриків, шафірів і зелених смарагдів». Марко Поло[95] бачив, як мешканці Зіпанґу Японії вкладають у рот небіжчикам рожеві перлини. Морське страховисько закохалося в одну перлину і вбило нирця, котрий виловив її і віддав перському цареві Перозе,[96] а опісля сім місяців тужило над своєю втратою. Коли ж згодом гунни заманили царя у велику пастку, той викинув перлину так твердить Прокопій,[97] і її ніколи вже не знайшли, хоч імператор Анастасій[98] обіцяв за неї пятсот фунтів золотом. Король Малабару[99] показував одному венеційцеві чотки з трьохсот чотирьох перлин за числом богів, що їм він поклонявся.
Згідно з Брантомом,[100] коли герцог Валентінуа,[101] син папи римського Олександра VI, прибув у гості до французького короля Луї XII, його кінь був увесь покритий золотим листям, а шапку герцога унизував подвійний ряд сліпучо-сяйних рубінів. Чотириста двадцять один діамант прикрашав стремена коня, на якому їздив Чарлз, король англійський. Річард II[102] мав плащ, чисто весь усіяний оранжевими лалами поцінували його в тридцять тисяч марок. Гол[103] пише, що Генрі VIII до Тауеру[104] на коронування їхав убраний в «камзол із золотого грезету,[105] нагрудник його було розшито діамантами та іншими коштовними камінцями, а пишну перевязь оздоблювали великі й ніжно-червоні лали». Фаворитки Джеймса І носили смарагдові сережки у філігранній золотій оправі. Едвард II подарував Пірсові Ґевстону[106] панцир з червоного золота, поцяткованого гіацинтами, колет[107] із золотих троянд, прикрашений камінцями туркусу, і шапчину, усипану перлинами. Генрі II носив рукавички, сподоблені самоцвітами аж по лікті, а на його мисливській рукавиці красувалося дванадцять рубінів і пятдесят два великі орієнти. Шапку Карла Сміливого,[108] останнього герцога Бурґундського з цієї династії, унизували грушуваті перлини й шафіри.
Ото вишукане було колись життя! Таке разюче у своїй пишноті, у своїх оздобах! Навіть читати про ці розкоші з давноминулих часів було насолодою
Пізніше Доріанова увага перекинулася на вишивані прикраси і гобелени, що замінили фрески в прохолодних оселях північних народів Європи. Знайомлячись ближче з вишиванням, а Доріан мав надзвичайну здібність геть повністю заглиблюватись у предмет, що на разі цікавив його, він мало не зі смутком думав про руїну, до якої Час призводить усе прекрасне і чудове. Та хоч там як, а сам він уник цієї долі. Минало літо за літом, жовті жонкілі розквітали й вянули багато разів уже, і жахливі ночі все повторювались у своїй ганьбі, але він сам лишався незмінним. Жодна зима не спотворила йому обличчя, не знищила його квітучої вроди. А наскільки ж інакша суджена доля речам! Де вони подівалися? Де те величне шатранового кольору одіння зі сценами боротьби богів і титанів, що його пошили смугляві дівчата задля насолоди Афіни? Де той величезний веларіум,[109] що Нерон наказав був напнути над римським Колізеєм, те широченне пурпурове вітрило з розмальованим на ньому небом і Аполлоном на колісниці з білими кіньми в золотій упряжі? Ревний жаль поймав Доріана, що йому не судилося побачити серветок жерця Сонця Геліоґабала,[110] розшитих усіма лагоминами й наїдками, які тільки можливі на бенкетах; або погребальне вбрання короля Шилперіка,[111] усіяне трьома сотнями золотих бджілок; або ті фантастичні шати, що так обурили єпископа Понтійського,[112] на них були намальовані «леви, пантери, ведмеді, собаки, ліси, скелі, мисливці тобто все, що художник міг запозичити з натури»; або той камзол Карла Орлеанського[113] з вигаптуваними на рукавах нотами й текстом пісні, яка починалася словами: «Madame, je suis tout joeux»,[114] нотні лінійки там вимережали золотом, а кожен нотний знак, у ті часи квадратовий формою, складався з чотирьох перлин.