Доріан вичитав про наготовлений для королеви Іоанни Бурґундської[115] покій у Реймському палаці, де на стінах було «вишито тисячу триста двадцять одного папугу з гербом короля на крилі кожного і пятсот шістдесят одну бабку з гербом королеви на крилі кожної, і все це із щирого золота». Жалобну одрину Катерини Медічі[116] покривав чорний оксамит, поцяткований півмісяцями і сонцями; вишиті зелені вінки й гірлянди урозмаїчували срібне й золоте тло луданових запон, а на торочках їх переливалися перлини. І містилася ця одрина у спальні, увішаній емблемами королеви з чорного оксамиту на срібній парчі. Луї XIV мав у своїх палатах вигаптувані золотом каріатиди,[117] заввишки в пятнадцять футів. Парадне ложе Яна Собєського, короля Польщі, стояло під шатром із золотого смірнського грезету,[118] на якому було нанизано туркусом вірші з Корану. На його прегарних виточених підпорках із золоченого срібла красувалося безліч медальйонів, оздоблених емаллю і коштовним камінням. Шатро це поляки захопили в турецькому таборі біля Відня під його мінливою позолотою колись маяла Магометова корогва.
Отак цілий рік Доріан усе колекціонував найдобірніші зразки тканин і вишивок. Мав він преніжний муслін із Делі, на якому були гарно виткані візерунки із золотого пальмового листя і райдужних крилець жуків; газ із Дакки,[119] через свою прозорість знаний на всьому сході під назвами «ткане повітря», «водяний струмінь» і «вечірня роса»; дивовижно розмальовані тканини з Яви;[120] жовті китайські куртини тонкої роботи; книжки в оправі з брунастого атласу або красивого блакитного єдвабу, затканого французькими ліліями, птахами та іншими образками; мереживні угорські покривала; сицилійську парчу і цупкий іспанський оксамит; грузинські вироби, опоряджені золотими монетами; зелено-золотисті японські тканини з чудово на них вигаптуваними птахами.
Пристрасна цікавість була в Доріана і до культових убрань, як і взагалі до всього, повязаного з релігійними обрядами. В довгих кедрових скринях, що тяглись уздовж західної галереї його будинку, зберігалося чимало рідкісних і прекрасних одінь, справді вартих того, щоб їх носили наречені Христові,[121] які мають убиратись у пурпур, коштовності й тонке полотно, аби вкрити свої бліді схудлі тіла, виснажені в доброхітних стражданнях і зранені самобичуваннями. Доріан мав і пишну ризу з малинового шовку, перебраного золотистими нитками лудану; ця риза була рясно усіяна золотими плодами гранату у вінках з шестипелюсткових квіток і розшита ананасами з дрібних перлин. На орарі[122] окремими сценами змальовувалося життя Пресвятої Діви, а її освячення зображував кольоровий шовк на каптурі. То була італійська робота XV сторіччя. На іншій ризі, із зеленого оксамиту, пучками у вигляді сердець було вишито листя аканту, від якого відгалужувалися білі квітки на довгих стебельцях, при кінці оздоблені срібними нитками й кольоровим бісером, а на застіжці золотом була вигаптувана голова серафима. Орар був затканий візерунками з червоного й золотого шовку і весь яскрів медальйонами з образками святих та великомучеників, у тому числі й святого Себастіяна.[123] Доріан володів також іншими одіннями священнослужителів з бурштинового і блакитного шовку, з золотої парчі, з лудану та грезету, на яких було зображено страсті Господні й розпяття, і повишивано левів, павичів та інші емблеми; зберігалися тут далматики з білого атласу й рожевого лудану, оздоблені тюльпанами, дельфінами та ліліями; покрови до вівтарів з малинового оксамиту і голубого полотна; чимало антимінсів,[124] покровів на потири[125] та священних корогов. Містичні відправи, що для них ці речі призначалися, чимось розворушували Доріанові уяву.
Бо ж і збирав Доріан у своєму розкішному будинку всі ті скарби лише вбачаючи в них засіб забутись, бодай ненадовго скинутися страху, який інколи ставав уже майже нестерпним. У порожній замкненій кімнаті, де пройшли хлопячі літа Доріана, він сам повісив на стіні свого жахливого портрета, що дедалі змінюючись, являв йому на очі розклад його власної душі. Портрет був закритий пурпурно-золотим пологом. Бувало, цілими тижнями Доріан не заглядав сюди і, забуваючи про існування бридкої своєї подобизни, робився знову, як давно колись, невимушено безжурним і веселим, палко закоханим у саме життя. А тоді нараз посеред ночі тайкома вибирався з дому до гидотних вертепів біля Блу-Ґейтфілдсу і лишався там день крізь день, аж доки його звідти не виганяли. Повернувшися ж додому, він сідав перед портретом, часом із ненавистю і до нього, й до себе, а то з визивною гордістю індивідуаліста, з гордістю, що й сама не без гріховних чар, і осміхався приховано-зловтішно до своєї потворної тіні, рокованої нести тягар, що належав йому самому.
По кількох роках Доріанові вже несила була перебувати довший час поза Англією, і він мусив відмовитись і від вілли в Трувілі,[126] що винаймали вони вдвох з лордом Генрі, і від маленького обгородженого білим муром будиночка в Алжирі, де вони провели не одну зиму. Він просто не міг бути далеко від портрета, що зробився таким важливим складником його життя. До того ж Доріан побоювався, щоб хтось під таку годину не дістався до тієї кімнати, хоч він і не забув укріпити замок мудрованими запорами.
Доріан добре усвідомлював, що портрет все одно нікому нічого б не сказав. Гидкі знаки бридоти, щоправда, не знищили подібності портрета до нього самого, але це не було ніяким доказом. Доріан узяв би на сміх кожного, хто спробував би ущипнути його цим. Він же не малював цього портрета! Тож чого б це його мали обходити розбещеність і наруга, що промовляють із намальованого обличчя? Та навіть якби він і поділився з ким своїми страхами хіба хто повірив би?
А проте він боявся. Часом, розважаючи гостей у своєму будинку в Нотінґемширі аристократична молодь була його звичайним товариством і приголомшуючи ціле графство марнотратними розкошами й бучною пишнотою свого способу життя, він раптом у самому розпалі кидав веселощі і стрімголов мчав до Лондона переконатись, чи не висадив хто дверей до тієї кімнати і чи на місці портрет. На саму тільки думку про це Доріана оперізував холодний жах. Тоді ж бо світ дізнається про його таємницю! А може, дехто вже й тепер підозрює щось?
Бо, хоч він і зачаровував багатьох, немало було й таких, що не йняли йому віри. Його ледве не забалотували в одному вест-ендському клубі, бути членом якого він мав цілковите право з огляду на своє походження і становище. Розповідали також, що коли один Доріанів приятель привів його до курильної кімнати в клубі «Черіл», герцог Бервік та ще якийсь добродій демонстративно підвелись і вийшли. Доріан мав уже років двадцять пять, коли про нього почали ширитись поголоски. Подейкували, що хтось бачив його в якомусь брудному притоні аж край Вайтчепелу, де він зчепився з чужоземними матросами; поговорювали, що він приятелює зі злодіями та фальшивниками грошей і знається на секретах їхнього ремесла. Лиха слава оточувала його дивні відлуки, і щоразу, коли він знову зявлявся в світі, чоловіки шепотілися по кутках, а проходячи повз нього, зневажливо посміхались або кидали холодні допитливі погляди, мовби заповзявшися вивідати його таємницю.
На прояви такої зухвалості й неповаги Доріан, звичайно, не зважав, а його щира товариськість, чарівний, сливе хлопячий усміх, принадність чудесної юності, що, здавалося, ніколи не облишить його, для більшості людей були самі з себе достатньою відповіддю на обмови, як вони називали ті чутки про Доріана. Однак було зауважено й те, що дехто з найближчих Доріанових друзів згодом став обминати його. Жінки, що перше безтямно кохали Доріана, заради нього знехтувавши пристойність та громадську думку, тепер блідли з сорому й жаху, тільки-но він увіходив до кімнати.
Але в очах багатьох поговори про Доріана лише збільшували його надзвичайні й небезпечні чари. Та й велике його багатство певною мірою свідчило за нього. Суспільність, принаймні цивілізована суспільність, не дуже схильна повірити на шкоду людям багатим і привабливим. Вона інстинктивно відчуває, що добрі манери важать більше за моральність і що мати тямущого кухаря далеко важливіше, аніж бути самому найпристойнішою людиною. Та й справді-бо, коли вас почастували поганим вином або кепським обідом, вельми сумнівна втіха сказати про господаря дому, що він бездоганний у приватному житті. Лорд Генрі якось завважив, коли зайшла про це мова, що подати ледь теплі страви на стіл провина, якої не спокутують навіть найбільші чесноти. І багато чим можна підтвердити його думку. Бо в порядному товаристві приписи такі самі або повинні бути такі самі, як і в мистецтві: форма тут найістотніше. Вона має сполучати в собі високу врочистість з умовністю церемонії, має поєднувати нещирість романтичної пєси з дотепністю і красою, через що ми й захоплюємось такими пєсами. Хіба нещирість така вже страшна річ? Либонь, що ні. Це ж лише засіб, що дозволяє людині помножувати свою індивідуальність!
Бо, хоч він і зачаровував багатьох, немало було й таких, що не йняли йому віри. Його ледве не забалотували в одному вест-ендському клубі, бути членом якого він мав цілковите право з огляду на своє походження і становище. Розповідали також, що коли один Доріанів приятель привів його до курильної кімнати в клубі «Черіл», герцог Бервік та ще якийсь добродій демонстративно підвелись і вийшли. Доріан мав уже років двадцять пять, коли про нього почали ширитись поголоски. Подейкували, що хтось бачив його в якомусь брудному притоні аж край Вайтчепелу, де він зчепився з чужоземними матросами; поговорювали, що він приятелює зі злодіями та фальшивниками грошей і знається на секретах їхнього ремесла. Лиха слава оточувала його дивні відлуки, і щоразу, коли він знову зявлявся в світі, чоловіки шепотілися по кутках, а проходячи повз нього, зневажливо посміхались або кидали холодні допитливі погляди, мовби заповзявшися вивідати його таємницю.
На прояви такої зухвалості й неповаги Доріан, звичайно, не зважав, а його щира товариськість, чарівний, сливе хлопячий усміх, принадність чудесної юності, що, здавалося, ніколи не облишить його, для більшості людей були самі з себе достатньою відповіддю на обмови, як вони називали ті чутки про Доріана. Однак було зауважено й те, що дехто з найближчих Доріанових друзів згодом став обминати його. Жінки, що перше безтямно кохали Доріана, заради нього знехтувавши пристойність та громадську думку, тепер блідли з сорому й жаху, тільки-но він увіходив до кімнати.