Змовкли ми та й сидимо собi мовчушi. Багато дечого менi й чулося, i згадувалось!
Жаль, кажу, жаль, та не вернеться!
Чого жаль? спитала Маруся.
Життя молодого, вiку загубленого дарма чи я ж вже тобi не казала, чого жалко?
Менi не жаль нiчого, говорить.
Знов змовкли сидимо Вже вечiр пiзнiй. Дiтки поснули, сплять спокiйно сини маленькiї, а на городi вiтер шумить вербами, надворi чорно; блискавиця поблискує.
Куди тепер пiдеш у негоду таку, каже Маруся, заночуй у мене.
А вже дощ гурчить, гурчить i грiм, i блискавиця й вiтер.
Добре, зостануся, заночую в тебе. I зосталася. Чайченко лежав неспокiйно, в тривозi, на лiжку, зiтхав усе; Маруся прислухалася, а до його не ввiходила, не насмiла бiднесенька. Раз чи два звечора вiн покликав її, спитав, хто в хатi в неї, наче забував, що я прийшла, а що далi вночi, то все частiш, частiш її кликав i все каже: "Хтось прийшов до нас!" "Нема нiкого". "Хтось прийшов; я чув, у дверi стукало, хтось пiд дверима, вiдчини!" Вона одчинить нема. Трошки згодом знов її шле: "Пiд ворiтьми хтось стоїть", то: "Пiд вiкном хтось добувається". Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала нiкого не було цiлу нiч тую чорну, вiтряну.
Менi почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не озивалася словом
Ha свiтаннi, чуємо, стукають тихенько, там мiцнiш, Маруся вибiгла, я за нею. "Хутче, скорiш!" гукав нам услiд Чайченко
Одчиняємо ворота, а пiд ворiтьми шинкар.
Здоровi були! до Марусi. А де ваш чоловiк?
Дома.
Коли б ви до мене його викликнули, коли дома вiн.
Вiн нездужає, лежить.
Не можна й подивитись на його?
Нездужає. Нащо ее вам так конче його треба?
Я йому iз ярмарку доброго гостинця привiз. Нездужає, кажете? А я, може, його де стрiну по дорозi! Щасливо!
Швидко пiшов, швидко.
Маруся розказує чоловiку, не дає своїм питанням промовляти їй. Велiв їй ще та ще розказувати. Вона розказувала.
XIX
Ще хмари чорнi, важкi волоклись по небу, а тiльки з краєчку рожево зорялося од схiд сонця. Ми вже й не лягали спати, ранку дiждали. Я беруся додому йти. Попрощалася, пiшла. Се було в недiлю. Бачу, йдучи, що коло шинку людей скупчилося багато, гомонять такенькиБлижче сходжу жiнок бачу тут i бачу ще їх бiжить дорогами; бачу, дверi збитiї виносять з шинку "Що то таке?" питаю людей. "Шинкар з жiнкою забився". Почали менi усе розказувати молодицi; тискають мене подивитись на обох. Обоє на долiвцi лежали, сполощенi кров'ю. В неї нiж у персях великий стримiв; руками вона його як стиснула за шию, так i замерли руки впились. Сорочки на їх порванi, подранi, намисто її розсипане у кровi: дуже, мабуть, вона одбивалась. Вона його задушила, видно, бо не було на йому нiякої порази, й лежав вiн зчорнiвши, вона лежала бiла, бiла, з чорними бровами. Як прийшли чоловiки до шинку зачинено; почали стукати не вiдчиняють. Надiйшли ще люди, бачать щось непевно вибили дверi, а вони обоє лежать Я метчiй до Марусi
Боже мiй правий! промовила тiльки Маруся. А Чайченко вже кричить:
Хто прийшов до нас?
Лихо сталося, кажу голосно.
Яке лихо?
Забився шинкар з жiнкою.
Тихо Аж ось увiйшов вiн до нас у хату бiлий:
Що, що? питається, сам шапку хапає, свиту на себе вдяга. Маруся бiля його.
Правда сьому? запитав вiн Марусi.
Правда, промовила Маруся.
Я на свої очi обох бачила, говорю йому.
Я сама пiду подивлюся, Якове, ще розпитаюся! заговорила Маруся.
Йди, йди, Марусе, та хутко вертайсь. Скажи усю правду! Вертайсь хутко!
Просить її, як дитина маленька.
Маруся побiгла. Вiн дожидав, не мовлячи слова, духу не зводячи, блiдий, замлiлий.
Повернулася вона. "Правда", каже.
Став Чайченко плакати дуже.
Бiда тая зовсiм його скрутила; у головi йому завернуло наче, почне говорити, то путанину таку, що й не розбереш. Занедужав тяжче, гiрше тiльки живий та теплий. Громада тим часом дала вже вiду справнику. Набiгли судськi утриконь з бубенцями, iз дзвониками; по троє, по двоє їх позирають з воза. Зараз усiх людей зiбрали, зараз деяких пов'язали. Прислали по Чайченка ходив вiн до шинку часто. Чайченка тодi гарячка палила; без пам'ятi сливе був вiн. Не вважають беруть, везуть його судити судом. Питають: одкази його нерозумнi, чуднi Вкинули його у темну комору, зв'язали йому руки. Марусю женуть геть вiд його
Вона до нас дiток своїх завела покинула, а сама зновтаки пiшла туди до його.
Не пустять, Марусе! кажемо їй.
Я ближче буду до його. Пiшла.
Деяких людей хутко повипускали й оправдали, хоч нiкого i не було винуватого, а iншi, i багато, ще були за сторожею, поки аж доброї ради не послухали тодi й їм вiльний шлях дали. А рада була така: справника подякувати. Хто вже був у бувальцях, то зараз i зробив так, не вповаючи на безневиннiсть свою, а хто угинавсь, той сидiв довго. Раду таку подавав усiм справникiв чи слуга, чи приятель, чи родич, хто його, нiкчемного, зна. У чорному кожушку з червоним комiрцем ходив, шапка кругленька, зелена, з себе худий, жовтий, очi ямкуватi, зубатий такий Вiн радив усiм дякувати, а хто не слухав, то вiн грозив, наполягав. Справник сам не казав нiчого, дожидав: цiлий день стоїть на порозi, руки в кишенях, на шиї червона плетена хустка, сам пикатий, усатий, витрiшкуватий, стоїть та свистить якусь жовнiрську ходу висвищуе.
Хiба чай iспиває, то перестане, а випив самовар чаю знов на порозi, знов свище
Подякувала Маруся її пустили до чоловiка побачитись. Вона на другий день знов проситься, знов дякує, - стали її пускати щодня. Сидiв Чайченко тиждень ще, вона усе ходила до його. Грошей вже не було, стала спродувати товар "Отсе добрая жона", хвалив справник з порога, як вона проходила мимо його Вже суд вибирався з нашого села виїздити на завтра, вже Чайченка випустили, коли вишукавсь якийсь родич шинкарю небiжчику, що скаржити прийшов, нiби шинкар колись йому узивав Чайченка "своїм ворогом" i казав, "що тiсно їм обом у свiтi жити". Знов суд судити почав; знов питання Чайченка знов узяли за сторожу, а там у два тижнi повезли його у мiсто, посадили в острозi.
Маруся за ним пiшла.
Прощавай, каже менi, спродай усе, пересилай грошi.
Марусе, говорить їй мати, усе ти спродуєш, а в тебе дiтки
Я знаю я не забуваю.
Попрощалася з нами, дiток пригорнула, пiшла, її до острогу не впускають.
Мiй чоловiк там, доводить вона усiм.
Твiй чоловiк повинувачений йому там i сидiти, тобi не можна.
I я винна.
У чому винна ти?
Винна й я, коли вiн винний.
Годi! Iди геть собi! кажуть їй, жалiючи. Вона не йде.
Що ж ти признаєшся, що винна ти? питають в неї знов.
Винна.
Казали їй руки iзв'язати. Посадили мiж злодiями, мiж убiйниками, молоду та добру. Два мiсяцi iз тижнем вибула вона з чоловiком там, поки їх випустили.
Дiтки в нас були. Усе питають: "де мама?", усе кличуть: "мамо!"
Маруся не одмiнилася тiльки пiшла молоденька, а повернулася сива, як голубка.
А я ще, стрiчаючи її, дивуюся, що вона краси своєї не стратила: тi ж очi, чоло теж, коли вона стала другу хустку зав'язувати, аж шовкова сивина забiлiла.
Оселилися вони знов у своїй хатi, у глухiм дворi, бо вже не було там нiчого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло усе вже спродане було Дiтки гомонять самi однi, i вже така їм утiшка з того, як горобцi прилетять зацвiрiнькають або голуб попогуде; не полохають, самi притуляться пiд тином, радiючи.
I я винна.
У чому винна ти?
Винна й я, коли вiн винний.
Годi! Iди геть собi! кажуть їй, жалiючи. Вона не йде.
Що ж ти признаєшся, що винна ти? питають в неї знов.
Винна.
Казали їй руки iзв'язати. Посадили мiж злодiями, мiж убiйниками, молоду та добру. Два мiсяцi iз тижнем вибула вона з чоловiком там, поки їх випустили.
Дiтки в нас були. Усе питають: "де мама?", усе кличуть: "мамо!"
Маруся не одмiнилася тiльки пiшла молоденька, а повернулася сива, як голубка.
А я ще, стрiчаючи її, дивуюся, що вона краси своєї не стратила: тi ж очi, чоло теж, коли вона стала другу хустку зав'язувати, аж шовкова сивина забiлiла.
Оселилися вони знов у своїй хатi, у глухiм дворi, бо вже не було там нiчого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло усе вже спродане було Дiтки гомонять самi однi, i вже така їм утiшка з того, як горобцi прилетять зацвiрiнькають або голуб попогуде; не полохають, самi притуляться пiд тином, радiючи.
Чайченко усе хворiв, усе болiв; вiд людей наче ховався; з хати не виходив хiба пiзно, крадькома, за горiлкою у чуже село. Пити вiн став дуже.
Я його бачила двiчi. Одного разу вiн сидiв без жодного дiла, склавши руки, очi приплющував, десь сильно в його голова болiла Другого разу бачила вiн спав Маруся дивилася на його таким поглядом, як i перше, прихильна була, як перше. Кого вона любила ще? Якого кохала? Як зазнати чоловiка у красi його, у квiту, в силi, як зазнати його доброго, а час пiде та усе iзможе, то iнше покажеться, нiж гадалося. "Мислi ж мої, мислi! До кого ж ви прийшли?" сказати, та й годi! "Багато жалю мого буде, не буде вже моєї любовi".
XX
Мене сватало два женихи Еге ж! Згадується менi часто чоловiк Палiй, що як в його дитина втопилась, хата згорiла, вiн iшов улицею та весiлля забачив i каже: "А тi люди ще женяться!"
Згадувався менi чоловiк Палiй Сватало ж двоє. Перший жених вбогий був парубок, добрий, смутний я не пiшла за його! Не було в мене кохання смуток його розважати; не було грошей хату неогороджену впридобити не схотiла робачком стати Вiн пожурився за мною та з iншою оженився. Другий жених був багатий, норовливий: конче хотiв мене взяти за себе. Йому мати його забороняла, просила: не жадалося їй для свого сина, чепурного, сироту брати, вiн таки матiр присилував, що вона ще сама мене вмовляла. Я не пiшла. Сей був менi зовсiм не до сподоби: ревнивий, незвичайний вiн i любив якось, наче бився.
Як вже одцуралася я його сватання, то треба було жити, як на чеку: боялася його сама одна стрiнути. Як вiн очима на мене свiтив! Мати жалкувала, що я не пiшла замiж; батько тiльки дослухав: йому байдуже було усе з того часу, як Катря покинула. Вiн об неї не говорив, та вже й нi об чому не говорив. Сумував, ходив по дорогах; багатiв не дбаючи. Його Катря одцуралася, вiн усiх за те вiдцурався людей: i своїх рiдних, i чужих. I вже до смертi такий остався самотнiй i неласкавий. Як занедужав вiн на смерть, то мати просили священика, щоб написав Катрi, чи не приїде вона з батьком попрощатись. Написав священик, i грошi їй послали.
Тяжко було одного дня батьковi дуже, мати сидiла бiля його та й каже: