Вiн змiшався i в мислях i в словах, дивиться убiк, а дочка моя: "Годi, мамо! Се ми вже мiж собою розпитаємось, а вам вже час спочити, коли ласка". Я вже бiльш нiчого не казала, бiльш не слухала, серед ночi додому пiшла. Не була з того часу у їх i не буду.
А унучечка ваша дуже слаба?
Не велика там слабiсть, та велике побивання.
Журяться вони дуже?
Хто вони? Та зять мiй чи й знає, що дитина нездужає вiн не питає i не дивиться.
Не вiдрiкайтесь дiток, любко, просить вже мати Пилипиху, не вiдрiкайтеся втiхи своєї!
Я сама собi раду раджу, одкаже на те Пилипиха.
Подаруйте вже дочцi своїй: вона ж його дуже так любить, Якова! говорить мати.
I я її дуже люблю, одказала Пилппиха.
Хоч я вже одвiдаю Марусю, кажу матерi та й пiшла до неї.
Маруся сама була в хатi, сидiла на лавi, хитаючи в обiймах недужу свою дитинку.
Боже поможи, Марусю! вiтаю її.
Спасибi. Сiдай, Химо.
А що дитинцi?
Вона глянула на дитинку й одмовила!
Терпить малесеньке.
Була у нас твоя мати, Марусю, кажу.
Яка вона була? Що говорила?
Не хоче до тебе ходити; казала: не буду.
Смутно менi те! промовила Маруся.
Я вже бiльше нiчого не говорила за се й питати нi об чiм не питала.
Почали ми тиху розмову згадування. Згадали нашї забавки давнi дитячi, пригадали й дiвочi безсумнiї часи Не зводячи очей з дитинки своєї, Маруся розмовляла iзо мною, хитаючи недуженьке.
Чайченко усе не приходив, а вже вечорiло. Вже пiзно вiн не приходив. Вона його дожидала любо: що там шурхле, шелесне прислухається пильно; стихне усе знов i нема нiкого, вона не зiтхне навiть, знов дожидає Я й пiшла так не бачила його, не повернувся при менi. "Скажи матусi моїй, що прийду до неї, як моя дитинка iрохи одужає", просила мене Маруся прощаючись.
А тут у кiлька днiв занедужала Пилипиха. Покликали ми до неї усiх знатниць i лiкарок, здається, нiкому не впiзналася її недуга яка була. В неї нiчого не болiло, казала вона, тiльки ходила все кволiй та кволiй, поки не збулася сили своєї i тодi лягла вже, знемоглася i лежала понура.
Маруся приїхала з дитинкою дитинка ще не зовсiм одужала, усе ще квилiло кришенятко. Я пам'ятаю добре те врем'я, як було уночi не спимо всi, а вулиця, село у снi, i всюди тихо. Заквилить дитятко, схилиться до його Маруся гойдати, а Пилипиха блискучими очима в обох вдивляється. Вона не всипляла ночей i хвилиночки. Як Маруся вже не падала коло неї, як Маруся не годила їй, не пригорнулася вже мати до неї нiколи; нiколи не всмiхнулася ласкаво до самої смертi своєї. Що було Маруся просить:
Мамо, чого журитесь? Чого, мамо, не дбаєте о здоров'я своє? Вона не прийма нiчого того. I останнє слово її було: "Лучче, мовляла, ображеному вмерти, нiж так на свiтi жити". - I вмерла.
XVIII
Округи нас дiялось, чулось, велося. Що радощiв, а що журби зважали ми збоку; скiльки поженилось на селi, замiж повиходило, народилося, вмерло; як радощi проминали i журба втихала, як одно по другому наставало усе нове у людей, ми ж усе жили своєю старою тугою.
Батько усе ходив по дорогах i вертався сивiший та похмурнiшнй; матiї усе смутнiла i слабiшала. Од Катрi вiстi були рiдко, та й то неширокi. Отсе було напросить мати священика, щоб туди написав та спитав про здоров'я й життя, то й одпише Катря на три листи одним листочком своїм: "Здорова, напише, живу, богу молюся за свої грiхи i за вашi".
Скiльки-то слiз виливалося матусиних, слухаючи, а опiсля згадуючи, скiльки благалося благословення! У Марусинiй хатi ще гiрше повелося: що далi, Чайченко зовсiм дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що вiн у неї пiд тином шинковим днює й ночує, а щоб шинкар не мав на його призри (бо ревнивий шинкар був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили вже його й п'яного люди, а недурно те ж кажуть: що в тверезого на умi, те в п'яного ка язицi, вiн не встерiгся, миркнув там якесь слово чи друге до шинкарки, хтось цiкавий пiдхопив та розславив по селу, от i поговiр став недобрий. Тодi всi до Марусi молодицi з питанням та з жалощами, усi старi баби з радами та з наукою; тiльки Маруся на усi питання i жалiння, i на ради усi: "Вiн менi добрий i любий; я його над усе в свiтi шаную". I жалiбницi, i порадницi образилися, покинули Марусю: нехай же терпить, коли така! Нiхто й одвiдати не одвiдає.
Батько усе ходив по дорогах i вертався сивiший та похмурнiшнй; матiї усе смутнiла i слабiшала. Од Катрi вiстi були рiдко, та й то неширокi. Отсе було напросить мати священика, щоб туди написав та спитав про здоров'я й життя, то й одпише Катря на три листи одним листочком своїм: "Здорова, напише, живу, богу молюся за свої грiхи i за вашi".
Скiльки-то слiз виливалося матусиних, слухаючи, а опiсля згадуючи, скiльки благалося благословення! У Марусинiй хатi ще гiрше повелося: що далi, Чайченко зовсiм дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що вiн у неї пiд тином шинковим днює й ночує, а щоб шинкар не мав на його призри (бо ревнивий шинкар був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили вже його й п'яного люди, а недурно те ж кажуть: що в тверезого на умi, те в п'яного ка язицi, вiн не встерiгся, миркнув там якесь слово чи друге до шинкарки, хтось цiкавий пiдхопив та розславив по селу, от i поговiр став недобрий. Тодi всi до Марусi молодицi з питанням та з жалощами, усi старi баби з радами та з наукою; тiльки Маруся на усi питання i жалiння, i на ради усi: "Вiн менi добрий i любий; я його над усе в свiтi шаную". I жалiбницi, i порадницi образилися, покинули Марусю: нехай же терпить, коли така! Нiхто й одвiдати не одвiдає.
Тiльки й ходили до неї, що мати да я; ми частенько.
Одного разу пiдходжу городу стежкою до хати, се було у свято, аж дзвiнкий регiт такий чути, що так i розкочується. Гостi в неї якiсь?
Доходжу, уступаю. За столом сидять Маруся i Чайченко, i гостi молодиця i чоловiк. Що то вже за молодиця була красовиця! Я її зараз пiзнала, хоч нiколи не бачила. Була чорнява, в рум'янцях, бiлолиця, уста червонi смiються, очi радiснi, убрана свiтло: змалювати б таку та дивитись, не впускаючи з очей, та самому всмiхатись на ту красу смiливу та веселу. Тiльки отi брови її високi i зрощенi в'юнкою чорною гадючкою на чолi бiлому чорнiли, щось недобре вiщували. Поруч з молодицею, од вiкна у затiнку, сидiв чоловiк плечистий, приземкуватий, з чорним щетинястим усом; чорне волосся посивiло в його космами; од лiвого виска вiн чорнявий як грак; а з виду дивився вiн спiдлоба, або збоку, наче кого пiдгледжував злими очима своїми, i Маруся, почастувавши усiх, одiйшла; я в неї i питаю:
Хто се в вас, Марусе?
Шинкар iз жiнкою.
Чи давно се ходять вони до вас?
Се уперше прийшли сьогоднi.
Як се здумали вони?
Та шинкар схотiв неодмiнне до нас.
Чого то?
Каже, мене забачити.
А ти ж до їх пiдеш?
Та ще не знаю, Якiв ще не казав нiчого; як Якiв менi скаже.
Спокiйна собi, люба от наче вона без жодної думки важкої по квiтчастому полю проходжає вечором тихим та теплим.
Чайченко сидiв iз гiстьми дуже смутний, зiтхав часто; шинкар поглядав на його неласкавий був погляд той: неначе яка iскра спахувала з чорного його ока Шинкарка ^j усе всмiхалася.
Нащо п'єш багато, не пий! озвалась вона до шинкаря (а вiн чарку за чаркою випивав).
Чому не пити менi? Уп'юся мене люба жiнка доведе до господи.
А як не схочу? задзвенiла вона жартуючи.
Не схочеш? каже, а сам її мiряє поглядом яка. Або ж хто тебе запитає, чи хочеш?
Чайченко, слухаючи се, важко зiтхнув й на шинкарку смутненько дивився, а шинкар на його пильно. Маруся вже заговорює, питає, частує не звiв очей шинкар з Чайченка, аж той сам схаменувся, сам його погляд на собi почув, тодi шинкар очi в землю врив.
Хутко у вас празник, говорить Маруся до шинкаря, гостей же до вас, гостей!
Дякувати, мене добрi люди не забувають! одкаже шинкар. Не так за мою щирiсть, як за те, що жiнка хороша, славлють, то прихильному приятелевi мило подивитися на мою кралю!
Та й засмiявся, а такеньки засмiявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.
А ваш брат у других, чи здоровий вiн з молодою жiнкою? пита знов Маруся.
Пом'янiть його душу, шановна хазяєчко! Хiба ви ще не чули? То б я вам давно вже повiстив! Жiночку його молрду взято й завезено кудись а вiн втопився.
Як? Боже мiй! Боже мiй! Бiдна ж вона людина!
Чого бiдна! Вона у розкошах тепер, їй ще покращало у свiтi Ну, як на мене, то б не так було: я б не втопився анi повiсився б сам один, а хiба вже вкупцi з коханкою!
Схиливсь до своєї жiнки, оком iскрить.
Удвох, кажуть, i вмирати охiтнiш! додав.
Сумно стало. Мова не мовилася.
Стали гостi прощатися i побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на Якова i махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив її за руку:
Годi махать, пора перестати! Ходiм iзо мною! Отсе, не даси добре i з хазяйкою попрощатися, засмiялась йому шинкарка: чи ти мене загубити боїшся, як тую голочку?
Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! вiдказав їй.
I пiшли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й смiялася, брала його за руку, обернулася ще до нас, крикнула:
Бувайте здоровi! Шинкар iшов не оглядаючись. У кiлька день ми перечули через людей, що зчинилась сварка мiж шинкарем i Чайченком i що вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те мiж ними, казали, що став шинкар свою жiнку зневажати вона все оджартовувалась, смiялася, а Чайченко не перемiг свого серця, уступився мабуть, вже у його бринiло. Як же зчепились вони така буча збилася, що ледве розняли їх. I казав шинкар Чайченковi: "Не приходь, каже, у шинок бiльше!" А Чайченко кричить: "Чому?" "Не приходь у шинок!" знов так само йому шинкар говорить. "Чому?" "А то прийди", промовив шинкар.
Люди вже їх розвели i за Чайченком дверi зачинили. Шинкарка, кажуть, дуже блiда була, дуже, хоч i не втеряла на той час нi хисту свого, анi всмiху. Шинкар же веселий такий, розвеселився i жарти пiдняв Повiстки розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому нiде не бачив нiхто.
Я приходжу до Марусi: чи все гаразд, Марусе?
Чоловiк нездужа, смутно вона менi одказала.
Коли се вiн занедужав?
Та вже три днi. I не їсть, i не п'є. А вже по тiй сварцi три днi вийшло.
Та де ж вiн?
Лежить у кiмнатi.
А вiн тодi кличе: "Марусе!" Вона схопилася кинулась до його.
Хто се до нас прийшов? питає.
Се Хима прийшла мене одвiдати.
Нiчого бiльше не казав i не питав. Маруся до мене вийшла.
Я тодi їй говорю:
Марусе, чи знаєш ти, що позавчора було?
Не знаю. Що було? Якiв повернувся недужий. Вчора вранцi прибiгла шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Якiв не приходить, бороню йому, в нас бiда! "Чуєш не приходь, бороню тобi, крикнула на Якова, в нас бiда. Мiй буде казати, що у ярмарок їде, що до приятеля їде не йми вiри, не приходь". I побiгла вiд нас. Я бiльш нiчого не знаю. Менi сумно, i боюся, що йому буде недобре!