А що? Чи знаєш, iз ким танцювала?.. Се Чайченко! Чайченко Якiв! А чого ж мовчиш? Чом не говориш? Не вподобався? Вподобавсь?
Та я ще його добре й не розгледiла, одмовляється Катря перед дiвчатами, сама озираючись округи, начеб вона у дикiй пущi опинилася.
Декотрi й вiри їй пойняли: "Та вбачай же бо, вбачай добре: другого такого нема!" а которi так з-пiд брови на неї подивились.
А весiлля, а танцi не стихають; в дворi усю траву зелену пiдкiвками винесли. Чайченко танцював зо всiма; брав i мене, i Марусю: яка на очi попаде дiвчина, ту вiн i бере.
Вiн нами гордує, - обижалнся iншi дiвчата, що бере нас, у вiчi не подивившися!
Заждiть-бо, якi ж скорi! Нехай вiн трохи обсвiдчиться в нас, вмовляли знов другi.
Мiж танцями зайшла розмова у дiвчат з парубками: чи добре iз багатою одружитись?
Добре, як взяти любу та милу! озвавсь Чайченко.
Чому б тобi i не взяти, одкаже йому Грицько Лепех, що сам, славили, кохав нишком молоду, тобi нагани не дадуть, ти сам багатий.
Багатий на дрiбнi сльози, промовив Чайченко всмiхаючись.
Музики заграли, усi пiшли у танець i Чайченко. Чи се вiн правду сказав, чи се вiн пожартував хто його розбере! Ми усi з собою iзглянулися; багато дiвчат помовкло задумалися.
Свiт вже бiленький розсвiтавсь, як ми з того весiлля повертали додому. Маруся i Катря нi словечка не прокинули. Я заговорю, "нi!.. еге ж!.. авжеж!" одкаже Маруся: якiсь її свої мислоньки заносять, а Катря то й зовсiм менi одвiту не оддає; то вона швиденько йде, нас попереджаючи, то вона одстане
Тут нас парубки наздогнали, i Чайченко був мiж ними. Вклонилися нам i на добранiч дали. I Чайченко Який в його голос був отруйний! I почуєш, i пiзнаєш всюди хоч мiж дзвонами! А Катря наша? Де ж тiї жарти? Де тi вигадки колишнi? Вона ледве парубкам на добранiч оддала.
IV
У тиждень по тому весiллi були у нас молодi i запрошали до себе. Ми поїхали у Любчики всiєю сiм'єю. Поїхала й Пилипиха з дочкою. Катря ще звечора усе наготовила убрання; прокинулась удосвiта, та чи й спала вона не знаю; а менi то все такi сни снилися дивнi тiєї ночi. Снилось менi, що виходимо ми з Катрею i з Марусею на якийсь шлях великий мiж степами, i всi степи тiї, i весь шлях усе Чайченки закрасили, усе Чайченки, та один у один хорошi
Катря мене будить я їй розказую: "а чи ж не дивний сон?"
Як же вона вжахнулася, почувши!
А що те вiщує? Що вiщує? притьмом iскажи їй.
Не полохайся, Катре, вмовляю, се сон недiльний: як до обiд не справдиться, то й не ждати нiчого.
Боже, боже! Що то буде! бiдкається вона
Зоря розсвiтала, день починав бiлiти; ми сидiли коло вiконця, розчiсувала й плела вона свої коси довгi; рум'янець густий спахував на личку, а личко було блiде.
Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, заранi виїхали.
Катре! говорю їй стиха: чи побачимо ми там Чайченка?
Не знаю, сама одвернулася.
А в жадiбку його побачити? Не чує.
Катре? А хочеш, кажу, побачити? Хотiла вона осмiхнутися, та не всмiхнулась, а розсердилась.
Отже, остили, коли хоч, жарти!
Далi що почну, то нiчого не виходить: то Катря усе хвалить, то Катря усе ганить; то усе в неї вже й злишнього славне, то усе в неї нi до чого не згарне й недокладне.
Приїхали у Любчики; ще тiльки були там самi родичi у молодих та ближнi приятелi, от як Пилипиха; у хатi було просторо; ми першого очима зустрiли Чайченка: сидiв вiн проти дверей
Старi собi розмовляли; ми поплiч з Марусею та з Катрею, так одсторонь, сидiли. Тихесенько я Марусi свiй сон переказала.
Чи не диво ж? питаю.
Усе дива в бога! одказала задумавшися.
Мiж родичами молодого сидiла стара бабусечка у темнiй хустцi, у темнiй юпчинi, бiленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввiчливо, якось учасливо, мiсто б вона пожалувати хотiла. Вона частенько поглядала на Чайченка i на нас. Се була Чайченкова мати.
Обiдня година; нiщо не правдить мого сну А по обiдi понаходило такого людей; розлiгся гомiн; музики заграли; танцi вистроїлись.
Танцювали вже iз добру годину, а Чайченко усе сидiв собi та тiльки дививсь, як другi пiдкiвками крешуть. Коли його мати до його нахилилась i щось говорила йому; пiсля того вiн зараз пiшов у танець i взяв перво Катрю, там Марусю, там мене, там i других дiвчат, знов як тодi, не подивившись i в вiчi жоднiй. Менi довелось сидiти коло Чайченка, може, заговорить, кажу; подивлюся на його де вже сей заговорить!
Якого тут людей! знiмаю рiч сама. Вiн озирнувся на мене i по хатi поглянув:
Багато гостей!
Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..
Недавно.
Так вже менi хочеться попитати, чи зостануться вони тут, так вже!..
Тутечки усi люди живуть доступнi такi, привiтнi жалко вам буде їх кидати
Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчiвськi.
В мене аж в очах ясно стало, як вiн похваливсь.
Добре вам жити буде!
Де жити, то жити, почула я од його
Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужає? - «Здужаю», каже.
Ведеться мiсяцiв зо два, що ми Чайченка бачимо врядичаси: то любчiвської церкви не проспимо, а з церкви зайдемо до роду, просять на обiд; по обiдi гуляємо потам увесь день; то запрошали якось нашi їх до себе, то знов вони нас.
Чайченкова мати купила хату у Любчиках, святила ту хату; нас звано i Пилипиху з дочкою: то ми усi на вхiдчинах тих були.
На господi у себе Чайченко такий самий небалакливий, як i в людях, мати ж його дуже ласкава i привiтно до всiх ставилась. Як вже ми додому виходили од їх, то вона нас проводила за свою леваду та й каже Катрi: "Коли б менi до сiї хати таку пташечку, як ти!"
Нiхто того слова не чув тихого, окрiм мене. Я Марусi се говорю, що чула я. Вона тiльки поспитала: чи добре я чула?
З якого часу-години осмутнiла наша Катря весела. Не раз я на свої очi бачила, що вона отеє думає-думає, та й обiллється сльозами дрiбними. Або не знать з чого, з доброго дива обрадiє: тодi спiває, всмiхається, червонiє. Яким вже я тихим видом не пiдходила розмовитись з нею, розпитаться за все, так вона ж од мене посторонь. Нi менi нiчого не каже, нi Марусi. I вже до нас так не горнеться, як давно: вже вона з своїми мислоньками i вже любiш їй на самотi iз собою. Тепер вже сама не промовляє слова не залюбила i других чути як говорять. Стала вона до дiброви учащати.
Нiхто того слова не чув тихого, окрiм мене. Я Марусi се говорю, що чула я. Вона тiльки поспитала: чи добре я чула?
З якого часу-години осмутнiла наша Катря весела. Не раз я на свої очi бачила, що вона отеє думає-думає, та й обiллється сльозами дрiбними. Або не знать з чого, з доброго дива обрадiє: тодi спiває, всмiхається, червонiє. Яким вже я тихим видом не пiдходила розмовитись з нею, розпитаться за все, так вона ж од мене посторонь. Нi менi нiчого не каже, нi Марусi. I вже до нас так не горнеться, як давно: вже вона з своїми мислоньками i вже любiш їй на самотi iз собою. Тепер вже сама не промовляє слова не залюбила i других чути як говорять. Стала вона до дiброви учащати.
Був гай, такий густий, пущi такi за рiчкою все вона туди ходить. Як я настерегла, що вона береться одного разу, я й собi за нею назирцем побiгла.
У самiй гущавинi дубрiвнiй, де там липина i горобина, i дуб кучерявий посплiталися вiтами зеленими над холодною криничовиною, забралась аж туди та й сидить, схиливши голову. Уявилася я вона зараз схопилась, охмурилась Я до неї слово зговорила "Годi вже тобi! промовила, в мене голова болить!" Попоходили укупi по гаю, послухали, як листя шумлять, як вода точиться, та й додому прийшли. Така-то вже стала Катря недоторклива: анi поспитати, анi загомонiти до неї! Коли б думок-гадок своїх, а то й так нiчого менi не скаже
Побреду до Марусi, а Маруся наче стала ще тихша, нiж була; усе вона шиє та вишиває, усе за дiлом, усе тож в якихсь мислях Нiякої менi поради i од Марусi. То було усе нас тройко у любiй купцi, а то якось розiйшлися, як зозулi в лiсi
Однiї недiлi смуткувала я дуже сама. Катря покрилась десь, пiшла я собi до Марусi. Приходжу вона сама у хатi, старої Пилипихи не було.
Здоровенька була, Марусечко! кажу їй. Чого се ти сама дома?
Та мати у гостину пiшли.
А ти ж? Чи не болить в тебе голова, кажу, як в нашої Катрi? У дiвчат, як серце наброїло, то зараз на голову звернуть
Я чогось нездужаю трохи, промовила Маруся. Придивилася я на неї пильно, та аж у крик покрикнула, такеньки змарнiла вона дуже, А в очу ж який смуток!
Марусе, голубко! кажу їй: як ти змарнiла! I чого в тебе такi очi смутнi?
Да того, може, що нездужаю, сказала на одвiт. А як там Катря? питає.
Та нема її дома давно: мабуть, у дубах сидить та думає думку. Вже, кажу, й мати давно помiтили, вже й питали саму Катрю i мене. Катря не признається А я що скажу? Хiба свою догадочку? А бачу вже, що бiда якась коїться: батько на Катрю позирає, - от як вiн її поспитає!..
Маруся поруч зi мною сидить i слухає, а сама словечка не промовить.
Боже мiй! I що се лихо таке сколотилось несподiване? I ти, Марусю, вже не така, як колись була!
Отеє такеньки сидимо, а вечор темнiє, - коли й Катря вбiгла. Обiйняла Марусю, стиснула мене, поцiлувала, сiла коло нас. Мовчимо усi довго.
Ну, бувай же здорова, Марусе! кажу. На добранiч! Вже час додому. Чи пiдеш i ти, Катре? Тебе, кажу, мати, мабуть, давно дожидають. Вже й спати пора.
Химочко, голубочко! Марусе, голубочко! Я не хочу спати Я, каже, я того Чайченка покохала!
Та хiба не знаємо! веселенько я їй одмовляю: отсе нам новина велика!
А Маруся так-то навсправжнє її питає ще:
Чи так се, Катре? Чи справдi, Катре?
Нащо ти мене так питаєш, Марусю? Я його люблю.
Чи щиро? Чи велико, сестрице? Подумай!
Та боже ж мiй, боже! одкаже Катря: та я його од першого. разу покохала. Вже я з того весiлля за ним пропадаю. Тiльки ти не вважала, а з мене вже усi дiвчата смiються
Нi, каже Маруся, я вважала та думала: ее так Я думала забудеш
Хiба як очi заплющу!
То поможи тобi боже, Катре! промовила Маруся.
Дай тобi боже, Катре! кажу й я. Кинулась нас цiлувати, жалувати Катря.
А вiн же чи полюбить? стала тодi гадати. Може, насмiється! Скажи, Марусю, скажи, Химо! Чи вiн любитиме?
Ой, трохи чи не бiльше ти од нас вiдаєш про це, Катре, говорю, десь ти його бачила, абощо, бо ти чогось наче на свiт одродилася сьогоднi. Признайся ж i нам, любко, щоб i ми знали.
Я його бачила, розказує. Була я у гаях i забрела дуже далеко, аж туди к чужосiльським левадам; iшла собi, коли чую: "Здорова була!" Глянула бачу його, вiри не йму. Се, кажу, моя дума щоденна, щочасна вживилася А вiн усе говорить до мене, усе говорить