Що ж вiн тобi говорив?
Питав мене, чого зайшла, чом невесела
Що ж вiн тобi говорив?
Питав мене, чого зайшла, чом невесела
Що ж ти йому сказала? я все її питаю; Маруся тiльки слухала.
Так зайшла, кажу, гуляю собi, i я, кажу, весела Тодi вiн питав мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, i казав, що у Красному церква згорiла I що був вiн у ярмарку оттодi, як ми ходили до церкви, а його не було вiн-то у ярмарку був, говорив, що туга його обiймає I провiв мене аж до самiсiнького нашого тину. Iшов усе поруч зо мною Спасибi тобi, вечiр темний, i ти, доленько моя щасна!.. А Яковенко вже рушники побрав у Ганни; на тому тижню весiлля. Пита вiн, чи будемо
Отсе, кажу, тепер треба ще на те весiлля прибиратись. Трохи й ми з тобою там розважимось, Марусю!
Та не знаю ще, каже, як мати схочуть!
Хiба самiй не манеться? Хiба не попросиш матусi?
Та якось вже буде, одказала.
Ти, кажу, сумуєш чогось, Марусе; чи не пiшла б ти iз нами?
А Катря тодi:
Сумує Маруся? Чого сумує?
Голубко, говорить менi Маруся, менi не смутно, а коли й буде кому смутно, люди не розважать!
Тiльки той, кого любиш, розважить, озвалась Катря.
Покохаймо кого-небудь, Марусе! жартую. Маруся нiчого не одказала.
Щаслива будеш, говорить Катря.
Покохаймо ж, Марусе! я знов до неї.
Не жартуй, одкаже тихо.
Надiйшла Пилипиха. Попрощались ми й пiшли з Катрею додому. А Катря сього вечора да така ласкава була й весела, i смирнесенька така, що я такою її зроду не бачила.
V
Ходила Катря у Любчики нiбито заполочi позичати червоної та й повернулася додому iк вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неї, де була, де ходила, а почувши де i пощо: "як така з тебе швачка, каже, то дбай, щоб не позичати заполочi вдруге по чужих селах".
По тiм словi батько вийшов з хати, запаливши люльку.
Що тобi, моя дитино! упада вже коло Катрi мати. Уступила до хати бiла мов бiлочок що тобi, доню?
Нiчого, мамо, нiчого!
Де вже там нiчого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дiвчата, у садок поскорилися.
Що ж таке, Катре? питаю.
Сьогоднi вiн увечерi буде, вiн сьогоднi прийде до мене
А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почує?
То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чує батько, нехай чує мати, нехай усi я до його вийду!
Та як батько почує, то не пустить, кажу, як вже ти собi там не ймися, а мусиш зостатися тодi.
Я не зостануся, я пiду!.. Чого ти на мене надалася, недобра дiвчино?..
Я тобi саму правду говорю, Катре; хiба ж я нападаюся на тебе?
Не треба ненi такої правди, не хочу я такої! Я вже бачу, що ти менi не щира подружниця, ти менi не хочеш у помочi стати, я сама за все стану!
Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнiвалась? Я правду тобi виказала, та я ж тобi i в пригодi стану, коли вже не можна iнако
Тодi вона мене цiлувати, тодi вона мене обiймати! Почали ми змовлятись, як дверi вiдчинити Катрi i як їй вийти. Радились i Марусi питались, що вона думає, - сама вона нiчого не говорила й нiчого не питала, сидiла собi тихо, як на могилцi
Катря усе розказала, як вона у Любчиках була.
"Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, i жалувала мене любо, i розпитувала, чи мене хто сватає, чи я кого вподобала А вiн усе оддалiк стояв, не пiдходив Так-то вже менi гiрко стало! "Я, кажу, сiї осенi замiж пiду". Як я сказала, вона як покрикне: чи ж то правда? "Що?" запитав вiн у матерi, а вона йому каже, що я замiж пiду восени
Я тодi попрощалась з ними. Вона зiтхнула, провела мене трохи i каже: "Шкода менi тебе, дiвчино!.." що я аж слiзьми вмилася Одiишла трохи, стала, та нехай хоч на їх хату подивлюся, коли вiн i виходить iз ворiт, i йде Я хочу далi не можу Дiждалась, що вiн близько до мене зблизився Зблизився: "Чи правда сьому?" поспитав Дiвчатонька, голубоньки! Коли б же я сама знала, як я йому призналася, що я його кохаю одного у свiтi Довго говорити не можна було: усе знакомi люди доходжали улицею; тодi я йому сказала нехай прийде до мене ввечерi, вiн сказав прийде"
Скоро нашi старi поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сiла, щоб сон не хилив, та менi не спалося: лихо та й годi дожидатись було! Нема, та й нема, та й нема!
"Як се вона гаїться, думалося менi. Що їй добре, то й забула про мене, яково тут менi дожидати, боячись Такi-то люди на сьому свiтi!"
А там i те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при батьковi-матерi зросла, живу у чужiй сiм'ї з ласки; що не пожалує нiхто мене щиро, не любить нiхто душею усiю I за що я перше дякувала, з того самого тодi слiз гiрких уточила; за що було, хвалити бога, вiк байдуже, у той час так того забажалося, так-то вже треба стало
Горюючи-плачучи, iзвела голову, погляну як-то округи мене сумно усе, а у вiкно вже свiтання синiє
Очутилася я якось одразу, та й самiй менi чудно стало; чого се я такеньки i чим зажурилась? Хiба ж я не знала Катрi, що вона до свiту забарить? Та й яка б то дiвчина з кохання поспiхом дбала? I чи я ж сьогоднi всиротiла? Чи се тепер тiльки зубожiла?
Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрi назустрiч за ворота. За ворiтьми я ще довгенько зотривала її, поки аж вона прибiгла весела.
А що, надивилася? наговорилась?
Все я йому сказала, все як же я його кохаю, Химо! Господи великий! Як я його кохаю!
А вiн же що говорив?
Питав, чи дуже я його люблю Вiн прийде завтра Я його завтра дожидатиму
З того часу стали вже вони щовечора зiходитись. Прилучилося менi, проводивши Катрю, того Чайченка зустрiчати. У недiлю або в свято яке iдемо удвiйзi з Катрею, немов погуляти ранком тихим, то й вгледжу, було, я Чайченка, усе вiн наче смутний та й спитала якось Катрi:
А ви iз ним нiколи не сваритесь?
А вона менi:
Що'тсе тобi бог дав, Химо! Отеє б iз ним сваритись!
Та чого ж вiй наче невеселий ходить? кажу.
Такий завсiди, заговорила, сама тут миттю впечалившись. "Ти смутний? питала я його. Чого ж ти смутний?" А вiн менi: "На свiтi бiльш смутку, нiж радостi!" "Що говориш, серце, та я як знаю, що ти мене любиш, я забула, який то смуток на свiтi живе!" "Се, каже, се такеньки бог дає тiльки дiвчатам та пташкам спiвочим" Такий вiн, такий, Химо! I говорить, i жалує смутно; а потому ще менi любiиiий, ще милiший
Постерегла мати, що дiється щось, поспитала. Катря призналась матусi. А мати головою журливо похитала:
Отсе i твоя пора прийшла, доню! Гляди ж, се на весь вiк, Катре! Гляди, кого обираєш, та й нехай тебе мати божа i благословить, i допоможе!
Батько не питав нiчого; чи вiн здогадувавсь, чи нi того не знали ми. Правда, що двiчi, а може, й бiльш вiн якось пильненько на нас споглядав. Ми, було, собi говоримо, що як се буде Катрине весiлля, та яке життя їй красне, гадаємо, а батько уступить до хати, ми й пополошимось усi: одна схопиться, друга шукає чогось за запiчком, третя голку загубить, батько сяде у стола, дивиться бистрим оком та й каже: "А в якому кутку пожар в нашiй хатi?"
Ми й скаменiємо перед ним Вiн почне про господарство що говорити матерi, яке дiло загадувати, ми вiзьмемось робити щиро як, боже єдиний!
Чого б то й опасувагься були? Ми думали, що вiн прийме Чайченкове залицяння ласкаво, бо Чайченко i багатий, i молодий, i дочцi любий, i люди Чайченка не цуралися чого ж опасуватись? А ми все боялися дуже його часом. А мати вже для своєї дочки поклопотатися постарались. Бачу, де вже стрiнуться з Чайчихою, посядуть рядочком i потиху розмовляють собi любенько, а прощаються, то обiймаються щиро. Прийшла до нас Чайчиха у недiлю, а в середу вже мати до Чайчихи йде. Чайчиха знов i собi не забариться нас одвiдати; та й пiшлося так, що аби яке свято, то або Чайчиха в нас, або наша мати у Чайчихи
Катря нам з Марусею призналася, що буде її сватати Якiв восени. Мати вдалися до Пилипихи за порадою; розказали їй усе, що дочка вподобала парубка, що то хорошi люди за ними нажиться!
Дай боже щастя! говорить Пилипиха.
Ох, голубко моя! Я ще не знаю, як чоловiк згодиться Та чого б йому не згодиться? Сей хiба не гарний? Сей хiба не добрий парубок? I заможний
А ти мати чи нi своїй дочцi? Як почне вiн примхати, то ти й рученьки попустиш нехай мойму дитятi доля гине.
Вже як тiльки вчула удова, що батька бояться, вона жваво вхопилась за сватання: "Що з того буде, що ви головами розкивалися? Добре дiло доводьте ж йому краю!"
Та й одпочити не дає часу; пiдмовляє та пiдговорює: "хутчiй, хутчiй!" Було, моя годинонько, аж за рукава трясе, щоб хутчiй
Почала мати заходити коло старого та свого слова домовляти; почала усе про Чайчиху провадить та йому нагадувати, та хвалити, а разом вже й сина молодого:
Що то за парубок хороший, роботящий, удатний, се матерi втiха вiд бога, а не син!
Вже того не знаю, який вiн до дiла, каже батько, а щодо танцiв, то вдавсь: дiвчатами, як мухами, увиває.
Вже того не знаю, який вiн до дiла, каже батько, а щодо танцiв, то вдавсь: дiвчатами, як мухами, увиває.
А що ж, мiй голубе? Як веселого норову, то весело iз ним i жити буде, кому судить господь. Сам не сумуватиме i подружжячку смуткувати не дасть.
Не жодну й тугу танцюра розтанцює! на те їй одмовив.
Удруге знов примощується мати Чайченка добрить: "а моторний, а розумний, а славний". Пильно батько їи у вiчi поглянув.
А що се хвалиш, змовив, неначеб зятя?
Як воля божа та твоя вгода, мiй голубе! одкаже йому тихо та умовно так уже!..
Ми з Катрею сидимо не д'хнемо
Старий подививсь на жiнку, подививсь на дочку.
Не шукай дочцi пари, стара, промовив, вже я їй сам пару знайшов; осенi заждiть.
Стара зирк на дочку, дочка обмертвiла либонь; сплеснула мати руками та на його:
Мiй ти голубе милий! За кого ж ти її 'ддати хочеш?
Се вже менi знати. Та й вийшов з хати.
Годi, доню! Годi, дитино моя! вона до Катрi. Не печаль свого серденька, Катре моя мила, годi! Я для тебе на все зважуся; я поклонюся ще твоєму батьковi; я його буду за тебе прохати
Iдiть, мамо, йдiть-бо просiть зараз! Iдiть, мамо, йдiть!
Не можна так, доню! Так гiрше буде: зажди трохи
Мамо, мамо! Яково менi зажидати!
Ми її вговоряти стали Та коли ж умовив хто молоду тугу нетерплячу словом розсудливим?
Слухаючи, Катря поливалася слiзьми та все своє, знай, правила: "йдiть, iдiть зараз!"
Катре, говорю, буде гiрш з тим поспiхом: ми кинемось до батька благати, а як вiн прийме тепереньки? Що ж як вiн згукне нам оте своє "годi!" та й нагадувать iще не звелить?