Валентина Мастєрова Суча дочка
Свята правда
Прочитавши роман «Суча дочка» за одним духом, згадав знамениту фразу Толстого: «Якщо можете не писати не пишіть!» Валентина Мастєрова, я певен, не писати цей роман не могла. Не знаю, чи вона знайшла цей приголомшливий сюжет, чи він сам «набіг» на неї за незабутнім афоризмом Остапа Вишні: «Як воно оте на мене набігає».
З власного досвіду можу припустити: життя власноруч нагородило талановиту письменницю таким рідкісним, таким «закрученим» і дивовижним сюжетом, обравши саме її надзвичайно тонку і вразливу душу, щоб вона з болем і гнівом розкрила одну з найтрагічніших сторінок нашої дійсності зречення материнства!
Про це в нашій літературі, здається, ще не писали. Принаймні так глибоко, переконливо і так вражаюче. А головне так щиро, просто, лаконічно, вивіряючи людей, їхні вчинки камертоном народної моралі й духовності. Саме з висоти цієї духовності й моралі, яка тримає нашу стражденну націю на цій землі, у гіркій нашій історії, Валентина Мастєрова звеличує її носіїв і засуджує відступників.
Давно вже не читав із таким захватом прозу. З часів Олеся Гончара, Павла Загребельного, Григорія та Григора Тютюнників, Євгена Гуцала і Володимира Дрозда. Так захоплено читав також моїх талановитих ровесників, друзів та побратимів: Василя Земляка, Дмитра Міщенка, Петра Гуріненка, Івана Чендея, Віктора Міняйла. Але коли то було? Гай-гай, за літами й подіями, за гармидером, вчиненим модерністами та постмодерністами, здається, за справжньою прозою в нашій літературі й слід запав.
Аж ні: Марія Матіос, Любов Пономаренко, Теодосія Зарівна. А тепер ось Валентина Мастєрова! Кажуть, жінки витриваліші за чоловіків, бо сильніші, живучіші. Самі життя дають, навіть помираючи. І в голод виживають частіше за чоловіків. А тепер ось і в літературі, коли її, з одного боку, прагматичне «ринкове» суспільство списує на баласт, добивають телевізія, порнографія, криваві бойовики, а з іншого так званий «аванґард», андеґраунд і постмодерн підривають ізсередини, талановиті наші письменниці, виявивши духовну та моральну стійкість і чистоту, вистояли самі й стали на захист нашої нещасної літератури своїми талановитими творами, а не галасом і деклараціями.
Читайте і «обретёте». Так, як я читав, не відриваючись, до третьої-четвертої години ночі. Того самого вам бажаю. І, певен, так воно й буде.
Наша література поповнилася справжнім твором глибоко народним, високохудожнім, без викрутасів-прибамбасів. Роман Валентини Мастєрової подарує вам гіркий шмат життя, у якому пізнаєте навколишню дійсність, що бере нас за горлянку особливо в селах. Але возрадує вас правдивістю вчинків і подій, яскравістю й переконливістю людських доль і характерів, майстерними діалогами теж вихопленими з живого життя. Мовна характеристика героїв, здається, ще більше, ніж портретна, визначає кожну дійову особу, аж до малого Івана, покинутого Любою і всиновленого Оленою.
Я зжився з цими людьми. Мені важко уявити, що їх не існує, самої Олени, її прекрасних, скромних і роботящих батьків та отої Партизанки-знахарки, мудрої баби Степаниди. Це, мабуть, найкраще виписаний характер. На таких жінках вся наша нація тримається. Істинно народний характер!
Еклезіаст: «В майбутні дні все буде забуто. Нема памяті колишнім людям. І любов їхня, і ненависть, і ревність пощезнуть. І нема вже їм участі ні в чому, що діється під сонцем!..»
Воно й справді: усе минає та забувається. Залишається лише відображене в мистецтві, зокрема й у таких правдивих творах, як роман Валентини Мастєрової.
Олександр Сизоненко,
письменник
Суча дочка
У чималій кімнаті, перед великим, на весь зріст, дзеркалом стояла дівчина, зовсім дівчинка, вдивлялася у своє відображення, перебираючи пальцями довге русяве волосся. Підняла брови, немов дивуючись сама собі, посміхнулася. Несподівана хмарка налетіла на чисту блакить її очей, і вони потемнішали. Закинула волосся за плечі.
Мамо, озвалася до матері, яка поралася біля печі.
Що таке? мати розігнулася, глянула на доньку. Та зніяковіла, накрутила на палець русяве пасмо.
Нічого, я так.
Кажи вже, голос у матері нарочито серйозний, а очі лагідні, посміхаються.
Можна я спідницю трохи підшию, а то дівчата всі у короткому ходять, одна я, наче попадя та? запитала несміливо.
Іще чого, Олено, тепер очі у матері були серйозні. Я підшию лозинякою тоді знатимеш. Нехай дівчата як хочуть, так і ходять у них на це свої матері є.
Олена закусила губу, ображено глянула на матір:
Вічно ви: і в кіно не йди, і на танці не йди, і вбирайся, мов баба столітня.
Довбиралася і доходилася уже, мати сердито гримнула у печі рогачем. Чужі діти по інститутах, а ти он на ферму.
Мамо! у доньки на очах виступили сльози.
Що мамо? Було про науку думати, а не про гульню, а тепер. Відчула несправедливість своїх слів, ще більше розсердилася, кинула у куток рогача і вийшла з хати.
Оленка знову подивилася у дзеркало, зняла нову довгувату спідницю і взяла зі спинки стільця старі спортивні штани.
У розчинене вікно заглядало зелене гілля груші-іллівки. Трохи недозрілі, та вже чималі плоди густо звисали між листям. Вона підійшла до вікна, знічевя зірвала найближчу грушку, хотіла надкусити, але потримала в руці й поклала на стіл. Потім сіла на підвіконня, трохи посиділа, ніби про щось роздумуючи, і сплигнула на великий куш засихаючих півоній. Перейшла через сад, зазирнула за високий сусідський паркан у дворі тітка Дуня сипала курчатам зерно.
Тітко, а Люба приїхала? запитала високу худорляву жінку, запнуту хусткою ледь не по самі очі.
Приїхала.
Дуня спідлоба глянула на дівчину, кинула ще жменю зерна й пішла до хліва. А та озирнулася, чи немає нікого поблизу, підтягнулася на руках і переплигнула через паркан. Кури закричали й порозліталися в усі боки. Прошмигнула у сіни, щоб не чути, як тітка сваритиметься:
Важко їй вулицею обійти, зайти через хвіртку, як усі нормальні люди ходять. Ні, лізе, наче злодюга та. Скільки разів уже казано.
Привіт! гукнула ще з порога, на ходу знімаючи старенькі стоптані туфлі. Озирнулася на двері, чи не йде слідом тітка, і спитала: Ну, як?
А сідай он, показала Люба на диван із високою деревяною спинкою. В руках тримала новеньку платівку. Хочеш послухати Магомаєва сьогодні купила?
Ух ти, Оленка захоплено подивилася на подругу. Давай. Сиділа, обнявши коліна руками, і легенько похитувала головою в такт мелодії. А Люба притулилася до столу й дивилася кудись за вікно. Трохи вища від Оленки, у короткій модній спідниці. Волосся стрижене «під хлопця». І в карих очах задерикуватість хлопчача. Враз вимкнула програвач на середині пісні.
Лєнко, мені з тобою поговорити треба пісню потім дослухаєш.
Оленка з жалем глянула на програвач, здвигнула плечима.
Як хочеш. Могли б і послухати трохи я нікуди не спішу.
Люба хотіла знову програвач увімкнути, але передумала.
Ні, давай поговоримо, поки в хаті нікого немає. Це серйозно, обличчя дівчини й справді стало серйозним. Вона глянула на подругу, запитала: Ти куди думаєш йти на роботу?
Оленка знову здвигнула плечима:
Не знаю. Мати каже на ферму, голос дівчини жалібно затремтів. Мені тепер однаково.
Ну в тебе й мати, Люба криво посміхнулася. Салтичиха. Невже ти її послухаєш? Глянь на себе, Лєнко. Ну, глянь, схопила подругу за руку, потягла до дзеркала, що висіло над столом. Подивися. Тебе одягни по-людському королева. А уяви себе кожного дня у гною. Та через три роки ти бабою старою станеш.
Не стану, Оленка висмикнула руку. Я через рік знову буду вступати.
Люба засміялася й сіла прямо на стіл.
Після ферми у столичний медінститут?! Без блату, без хабара? Невже це літо нічого тебе не навчило?
Оленка відійшла від дзеркала, стала біля одвірка.
Кажи, що хотіла, бо я піду додому.
Люба зневажливо глянула на подругу.
Не сердься, а подивися на життя реально. Для тебе ж самої краще буде. З твоїми батьками медичного тобі не бачити. Хочеш учитися заробляй стаж. Поїхали зі мною в місто я собі роботу знайшла, і тобі знайдемо. Підеш у лікарню прибиральницею, тоді точно вже вступиш.
Оце і весь твій секрет?
Ні. Мій секрет Висмикнула із пластмасової вази живу квітку й переламала навпіл зелене стебло. Мені треба пройти медкомісію без цього на роботу не беруть. Ти мені допоможеш?
Я? Оленка здивовано подивилася на подругу. А сама хвора, що не можеш?
Може, й хвора, Люба повертіла у руках зламану квітку, хотіла поставити назад у вазу, але квітка впала на стіл. Вона взяла її і викинула через вікно на вулицю. А тобі це запросто, зіскочила на підлогу. Будемо удвох у місті жити, квартиру знайдемо.
Добре, нехотя погодилася Оленка, тільки якось воно
Та припини ти, обірвала її Люба. Наче в школі. Піди ще у своєї матері дозволу спитай, то вона наробить крику на всю вулицю. І моїй нічого не кажи, бо тоді точно обидві опинимося на фермі.
Наталка, як могла, умовляла доньку, потім розсердилася:
Чого ти поїдеш шукати хвороби на свою голову в місті? Хіба у селі немає роботи?
На ферму, мамо, чи з тобою в ланку? Усі їдуть, одна тільки ти мене не пускаєш, а я вже й роботу собі знайшла, Оленка з надією глянула на батька, що мовчки сидів на маленькому саморобному стільчику і курив у прочинені двері. Батько по черзі дивився на дружину, на доньку і думав щось своє.
Ото робота? мати докірливо похитала головою. Ферми побоялася, а гівно носити за всіма не гидуєш. Ще побачиш, що то за робота. Любка, не бійсь, на фабрику ушипкалась, а ти тьху! От тобі й інститут, от тобі й академія. А ти чого мовчиш?! гримнула на чоловіка.
Нехай, як хоче, батько глибоко затягнувся цигаркою. Чого ти до неї чіпляєшся? Надумалася їхати не тримай. Село від неї нікуди не дінеться.
Мовчазний за натурою Микола не любив говорити. Як не обізветься Наталка до нього, так він може й промовчати до самого вечора. Тільки співав, і то мелодію не любив Микола слів. І тепер сказав, кинув під комин недопалок і замовк. Наталка й собі замовкла. Потім уже зі сльозами в голосі:
Ростила, ростила. А тепер залишайся, як хочеш. Он город тріщить. Як я ту картоплю сама викопаю?
Я приїжджати буду, Оленці стало жаль матір. Правда, мамо.
Наталка глянула на дочку, похитала головою:
Наїздиш. Хіба за торбою, як їсти захочеш.
Квартиру Люба знайшла сама. На фабриці їй дали адресу самотньої напівсліпої жінки, яка жила неподалік у старому фабричному будинку на кілька сімей. Оленці те житло здалося похмурим і непривітним. І тепер, коли збиралася їхати з дому, так гостро відчула батьківську хату, яка дихає з усіх кутків материнським теплом. Озирнулася на стінах ще давні бабині рушники на таких же давніх іконах. Намальована колись дідом Іваном картина у масивній саморобній рамі. На ній дівчина з довгою косою стоїть босоніж на мокрому піску, вдивляється на другий берег ріки, де один, без господаря, кінь пє воду.