Мамо, а кого то дід намалював? не раз питала у матері Оленка.
Ай, відмахувалася та. Діду твоєму аби нічого не робити. Він лише б малював та на Десні ґав ловив.
Десь у коморі, у старій скрині лежали ще малюнки без рам на домотканому полотні. Оленка відчула, що відривається не тільки від домівки, а й від цілого світу, в якому залишається її дитинство.
Уранці наступного дня Микола ніс доньчині сумки до автобуса. Поставив біля магазину, де автобус розвертався, витяг із кишені цигарку, та не запалив, тільки помяв у руках.
Там дивись, промовив розважливо, буде погано, кидай усе й вертайся додому. Хотів іще щось додати, але в цей час велика чорна сумка стала поруч із Оленчиними.
Здрастуйте, Люба сіла на вологу від вранішньої роси лавку. Глянула на подругу, на її довгу нову спідницю, заплетене у косу волосся, насмішкувато хитнула головою й нічого не сказала. Слід того насмішкуватого погляду довго не зникав із її обличчя, навіть в автобусі, коли вони сиділи поруч і кожна думала про своє.
Перший робочий день у лікарні видався важким для Олени. Старша медична сестра поводила її по відділенню, показала, що до чого, познайомила з обовязками й дала білий халат і косинку. Оленка наділа той халат, і щось перехопило їй у горлі. Стояла у невеличкій комірчині з відрами, ганчірками й дивилася на себе у маленьке дзеркало на старій списаній тумбочці. Заплющила очі, уявила, як уперше увійде в палату. Але не з ганчіркою і шваброю, а з фонендоскопом. Упевнена, привітна до тих, хто чекатиме її допомоги. Розплющила очі, зітхнула, ще раз поглянула на себе у дзеркало, взяла відро і вийшла у коридор.
До кінця чергування ледве трималася на ногах і з жахом думала про наступне. А коли прийшла додому, лягла, навіть не ївши, і проспала до ранку. Цілих дві доби вона тепер була вільна і не знала, куди діти час. Спитала у хазяйки квартири, чи далеко звідси бібліотека, але та не знала. Прожитий день у маленькій кімнатці чимось нагадував добровільне увязнення, коли дівчина нічого не відчувала, окрім суму за домівкою.
Прийшла з роботи Люба й Оленка повеселішала. Поставила на стіл вечерю, але подруга від їжі відмовилася і прямо в одязі лягла на ліжко.
Стомилася? поспівчувала Оленка, та Люба не відповіла, заплющила очі й, здавалося, заснула.
Вона бачила, що подруга не спить, але не стала набридати розмовою, мовчки сіла на своє ліжко, що стояло під іншою стіною кімнати. Нараз Люба обізвалася, не розплющуючи очей.
Лєнко, давай тобі волосся обстрижемо. Хочеш як у мене, або хімію зробимо.
Я не знаю, здвигнула плечима Оленка. А що мені мати скаже?
Як хочеш. Тільки так у місті ніхто не ходить. І взагалі, дівчина підвелася на лікоть, ти якась, наче оте плаття залежане, і нове, і вже з моди вийшло. Глянеш на тебе, й відразу видно селючка необтесана.
Оленка почервоніла, та нічого не відповіла, тільки запитала ще раз:
Не хочеш їсти?
Чого ти до мене причепилася?! несподівано крикнула Люба. Чого ти лізеш зі своєю вечерею? Як тобі їсться, то їж!
Але ж ти голодна, Оленка розгублено дивилася на подругу.
Яке тобі до того діло?
Як хочеш, встала з ліжка, підійшла до столу. Зібрала посуд із їжею і понесла на кухню. Повернулася, роздяглася й хотіла вимкнути світло, та Люба промовила зовсім тихо:
Не вимикай я ще теж роздягатися буду.
Поволі зняла кофту, потім спідницю. Ривком зняла сорочку живіт у неї був туго затягнутий великою хусткою. Оленка здивовано дивилася на той живіт, потім перевела погляд на Любине обличчя.
Нащо ти? запитала зіщулившись, ніби від холоду.
Люба не відповіла, нервово розвязуючи вузли. Оленка відсунулася на ліжку до самої стіни й, сидячи, натягла на себе ковдру аж до підборіддя, коли побачила великий живіт із червоними від хустки рубцями.
Подруги мовчки дивилися одна на одну. Тільки Любині очі звузилися, Оленчині ж, навпаки, розширилися від переляку, потім наповнилися слізьми ще дитячого розпачу.
Не скигли й не питай нічого то не твоє діло, нарешті озвалася Люба. Надягла нічну сорочку, вимкнула світло, лягла і відвернулася до стіни.
Уранці Оленка прокинулася першою, зготувала свіжий сніданок. Підійшла до Люби та лежала з розплющеними очима.
Не спиш? запитала якось винувато. А я тобі сніданок приготувала. Хочеш, принесу?
Я не буду їсти, Люба підвелася і босими ногами стала на підлогу.
Але ж ти й не вечеряла.
Ну і що? засміялася та. Не бачиш фігуру бережу. Давай краще допоможи затягнутися, взяла зі спинки ліжка вчорашню хустку й кинула Оленці. Дужче, сердилася, коли подруга легенько затягла хустку, коліном притискай не бійся.
Ти ж його так задавиш, відступила знічено Оленка.
Задавиш його. Люба сама заново почала затягуватися. Якби я могла, я б його так перетягла, щоб і не кавкнуло. Тільки воно, падлюче, ані зривається, ані отруюється. Знаєш, скільки я гидоти всякої перепила? Наче й замре думаю: ну, все, а воно потім знову ворушиться. Що йому іще зробити? Ну, що? втупилася в Оленку безтямними очима.
Уже нічого не зробиш, як могла, розважливо промовила та. Собі тільки наробиш лиха!..
Зроблю! перебила її Люба.
Ось побачиш.
Збожеволіла, Оленка відступила до дверей. Ти збожеволіла.
А ти?! Люба хотіла сказати щось іще, але тільки звузила очі, у яких була сама ненависть. Менше гавкай. Тобі добре, а мені як? Що мені з ним робити зявитися у село, щоб мати убила? впала на подушку і вибухнула плачем.
Оленка щільніше зачинила двері, підійшла до подруги.
Не плач, Любо. Може, й справді можна щось придумати поки не їхати у село.
Я придумаю, Люба відірвала від подушки заплакане лице, я вичавлю його зі свого життя, щосили здавила обома руками живіт, мовби зараз хотіла роздавити дитину.
Коли вона пішла на роботу, Оленці захотілося поблукати містом. Перед невеличким дзеркалом розчесалася й нараз відчула, як страшенно хочеться зібрати речі й піти на вокзал. Навіть пошукала очима свою велику сумку. Потім посміхнулася невесело і пішла у нервовий міський ранок.
Трохи більше, ніж за тиждень, поїхала додому. Ще звечора Люба наказувала:
До нас не заходь. Мати прибіжить, скажеш не можу приїхати й не скоро зможу. Фабрика це їй не колгосп, нехай не думає. І дивись мені, не ляпни чогось. Комусь проговоришся я знаю, що із собою робити.
Трохи більше, ніж за тиждень, поїхала додому. Ще звечора Люба наказувала:
До нас не заходь. Мати прибіжить, скажеш не можу приїхати й не скоро зможу. Фабрика це їй не колгосп, нехай не думає. І дивись мені, не ляпни чогось. Комусь проговоришся я знаю, що із собою робити.
Додому Оленка приїхала пізно. Біля хвіртки трохи постояла боялася, що до хати зайде й розплачеться ще біля порогу. Батько з матірю вже повечеряли: мати щось робила коло печі, а батько читав за столом свіжу газету.
От і поміч приїхала, зрадів уголос, а ти журилася.
Наступного дня із самого ранку Оленка вийшла на город. Мати умовляла ще поспати, бо ж он яка змарніла, та донька не послухалася. Взяла у повітці корзину й заступ, глянула на сусідський двір і пішла працювати у найдальший кінець. Але Дуня вгледіла її відразу, не встигла вона накопати й корзину картоплі.
А моя де? гукнула прямо з двору.
Оленка почула, та не розігнулася, тільки ще дужче почала налягати на заступ.
Ти що, оглухла? підійшла Дуня до неї.
Та ні, ось виберу, Оленка ховала очі, щоб не дивитися на тітку.
Чого Люба не приїхала? спитала сердито, мовби саме Оленка була в цьому винна.
Вона, тітко, не може, дівчина дивилася не на сусідку, а на заступ, вона на роботі сьогодні, і відчула, що червоніє.
На роботі? перепитала Дуня. А-а. Тоді на тому тижні нехай приїде. Скажеш їй, що і вдома роботи багато.
Оленка старалася, працювала, не розгинаючись, навіть обідати не входила до хати. Вже під вечір, коли добре натомилася, сіла на картоплиння, задивилася кудись поперед себе. Надвечіря було лагідне ні вітру, ні хмар. Тільки сонечко, що, здавалося, теж натомилося за день, поволі котилося за Махонькин ліс. Оленка підставила долоню до чола, щоб подивитися на захід, і побачила, як разом із жінками йшла з поля мати. Донька вгадала її відразу не тільки по знайомому одягу, а й по ході. Ступала мати мяко, немов задумливо, і завжди дивилася на землю, ніби боялася спіткнутися. Невисокого зросту, в білій хустині, світлій блузці, ще й досі струнка, Наталка здалеку була схожа на дівчину.
«А вона у мене й справді молода, захоплено подумала донька. Тільки вироблена дуже». Зітхнула, підвелась і знову взялася копати.
Стомилася? Наталка не заходила до хати, а відразу пішла на город із корзиною і заступом.
Чого це ви, мамо, прийшли? Ідіть хоч поїжте та відпочиньте трохи, запротестувала Оленка. І так за день наробилися.
А ти хіба гуляла? посміхнулася мати. Он скільки викопала! А вдвох воно іще швидше. Прийде корова з паші, тоді вже обидві підемо.
Розпитувала про лікарню, про хазяйку квартири, а сама думала про те, як донька схудла й ніби щось змінилося у ній. Що не могла збагнути й докоряла собі, що так легко відпустила її з дому.
З часом Оленка втягувалася у роботу, вже не так стомлювалася від біганини, лікарняної метушні і сприймала своє нинішнє становище як данину майбутньому. Але у цьому чималому місті їй було самотньо. Люба з кожним днем робилася мовчазнішою, озивалася на розмову нехотя і то роздратовано. Ще й тітка Дуня напосідала на Оленку: чого Люба не їде? Переказувала дочці, що сама явиться у місто, як не діждеться додому. Люба сердилася на Оленку:
Годі тобі пертися у село, на очі. Їздиш і їздиш, наче знарочне, щоб мою матір дратувати. Посидь місяць без сидора нічого з тобою не трапиться.
Хіба я тільки за сидором їду? виправдовувалася Оленка. Я ж за батьками скучаю.
А я, думаєш, не скучаю? спалахнула гнівом Люба. За батьками. Знаємо, за якими батьками ти скучаєш. До того сухомозкого Андрія мотаєшся. Ще вона когось і обдурити хоче.
А от і ні, почервоніла Оленка. Я не мотаюсь. Я
Люба голосно засміялася:
А що може, він сюди їздить?
Оленка деякий час мовчки дивилася на подругу, потім промовила:
А що мені тут робити? Сиджу днями у цьому закапелку, наче монахиня, ні друзів, ні знайомих. Краще б я була на ферму пішла.
Іще встигнеш, посміхнулася Люба, але так, мовби скривилася. Ферма від тебе ніде не дінеться, як і твій отой Тільки він, Лєнко, не любить дівчаток із кісками, маминих донечок він тобі цього не казав?