А тобі віддам свій вінок носи його, зняла з голови, й Олена з жахом побачила, що той вінок терновий. Гострі колючки, мов голки, стирчали в усі боки. Зойкнула, коли ті колючки лягли на чоло біля неї нікого не було. Здивовано озирнулася по кімнаті, перемагаючи слабкість у тілі, підвелася на ноги і враз відчула, як у багатьох місцях на голові заболіла шкіра, ніби покололи чимось гострим.
Іще в тілі була слабкість, але на душі ніби розвиднілося. Відчай поступово змінювався спокоєм. Вона вперше за багато днів посміхнулася: «Донька. Тепер у мене буде син і донька. Але імя? Як я дізнаюся?»
За кілька днів випрала, попрасувала і склала в чемодан та сумку всі чоловікові речі. Але він прийшов за ними, коли її не було вдома. Іван у кімнаті дивився телевізор, зрадів і кинувся назустріч.
За кілька днів випрала, попрасувала і склала в чемодан та сумку всі чоловікові речі. Але він прийшов за ними, коли її не було вдома. Іван у кімнаті дивився телевізор, зрадів і кинувся назустріч.
Татку, чого ти не живеш із нами? Я дуже-предуже тебе люблю. І мама любить я знаю.
Бачиш, Володимир присів перед хлопчиком, дістав із кишені невеличку шоколадку. Ми з твоєю мамою розлучаємося. Ти ще маленький і нічого не розумієш, тому рости здоровий.
Як це розлучаєтесь? Іван узяв шоколадку, але й не глянув на неї. А я? Ви мене теж розлучаєте? в його очах забриніли сльози.
Володимир мовчки підвівся, відчинив шафу, щоб позбирати свої речі, але їх там не було. Побачив за шафою свій чемодан і сумку. Спочатку відкрив чемодан, передивився все, до шкарпеток, потім переглянув речі у сумці.
Мені треба йти, трохи винувато сказав до хлопчика, що розгублено стояв посеред кімнати.
Ні! крикнув Іван, підбіг до нього й обхопив за коліна. Татку, не йди!
Володимир спочатку поклав дитині на голову руку, потім відсторонив і подивився в обличчя.
Я, Іване, не твій тато, промовив, ніяковіючи під повним горя поглядом. Хіба ти не здогадувався ти ж дорослий хлопчик?
Іванове личко скривилося, маленькі плечі згорбилися, мов у старого діда. Володимир не витримав, відступив і відвернувся до вікна.
А де тоді мій тато? спитав Іван боязко.
Хіба я знаю, відповів, не повертаючись, щоб не зустрічатися з дитячим поглядом. То вже нехай тобі мама скаже.
Йому хотілося швидше вийти з цієї кімнати і зовсім нічого не залишити після себе, мовби його тут ніколи й не було. З робленою посмішкою повернувся до Івана.
Ну, будь здоров, по-чоловічому подав руку, та хлопчик відступив і сховав свою руку за спину. Як хочеш. Узяв чемодан, сумку і вийшов із кімнати, дякуючи долі, що не довелося зустрітися з Оленою.
Коли двері за ним зачинилися, Іван ще довго стояв на одному місці, потім кинув до порогу шоколадку, сів на ліжко, обхопив руками коліна і так сидів, аж поки не прийшла мати. А коли побачив Олену, стиснув кулачки й кинувся до неї:
Ти надурила мене! Він не мій тато! Він не тато!
Через два місяці Олену й Володимира розлучили. На суді вона нічого не сказала про вагітність і не предявила до колишнього чоловіка жодних претензій. Чужими прийшли до приміщення суду і ще більш чужими вийшли. Володимир не обізвався до Олени жодним словом, немов боявся, що вона передумає і не дасть йому розлучення. Лише здивувався її спокою, навіть байдужості, з якою дивилася на нього, відповідала на запитання судді. Полегшено зітхнув, коли сів у тролейбус і подумав про те, що ніколи в житті їхні шляхи уже не перетнуться.
Невдовзі після розлучення в кімнату зайшла комендант гуртожитку Олена здивувалася, бо та завжди при потребі викликала її до себе у кабінет. Комендантша обвела кімнату прискіпливим поглядом і промовила трохи застудженим голосом:
Непогано живеш. Затишно у тебе й чисто. Жаль.
Олена чекала, поки та скаже, за чим прийшла, потім спохватилася і запропонувала стілець. Жінка сіла, обіперлася ліктем на стіл, на якому стояла дешевенька ваза з весняними квітами.
Якась падлюка накапала, що ти живеш у гуртожитку незаконно, ще й працюєш. Не знаєш хто?
Здогадуюсь, Олена теж сіла і приречено подивилася на літню жінку. Мусила б сама подумати про те, куди подітися, адже знала, що заважає колишньому чоловікові вже тим, що просто живе у цьому великому місті. Певно, боїться, що десь, колись вона стане йому на перешкоді.
Добре, що здогадуєшся, комендантша співчутливо глянула на Олену. Твої «доброзичливці» хочуть, щоб я тебе виселила за двадцять чотири години. Не самі вони про це мені сказали, а директор заводу. Видно, добре постаралися. У тебе є куди дітися?
Немає. Хіба до батьків, відповіла і злякалася самої думки, що зявиться у село з новим соромом, невдахою, нездатною утвердитися у цьому житті.
А той твій?..
Уже розлучилися, сказала так, мовби йшлося не про неї, а про когось іншого.
Що ж мені з тобою робити? комендантші не дуже хотілося виселяти Олену, яка працювала старанно, ні на що не нарікала. Мовчки розписувалася за гроші під чужим прізвищем і навіть не рахувала. Анастасія Гнатівна ставилася до Олени з незрозумілою їй самій теплотою. Скільки в гуртожитку жінок і молодих дівчат, та в Олені було щось таке, що змушувало суворе серце лагіднішати навіть тоді, коли та попадала їй під «гарячу руку». А ти не знаєш?
Олена тільки заперечливо похитала головою, потім стисла долонями скроні й опустила голову.
Не панікуй, жінка торкнула її за плече. Тиждень якось відбрешуся, а там видно буде. Ну, чого ти, наче придуріла! гримнула на Олену. Отак і даси себе зїсти якійсь сволоті. У тебе ж он дитина. Чи ти справді така селючка забита, чи прикидаєшся? Так наче ж диплома про вищу освіту маєш.
Олена підвела голову, сумно посміхнулася:
Селючка. Тут, у Києві я перетворилася на забиту селючку. Тепер ось не знаю, куди себе діти. Чуєте, Гнатівно, а як через тиждень змусять вас мене вигнати?
Тоді поїдеш додому, раз не можеш за себе постояти.
Ні, Олена заперечливо хитнула головою. Додому я не поїду.
Іван попросився спати, й Олена розстелила йому ліжко.
Гарний хлопчик, похвалила комендантша, коли той заліз під ковдру і слухняно повернувся до стіни.
Гарний, повторила за нею Олена.
І не жалко йому?
Кому?
Та твоєму ж
Він не його батько, промовила так, немов у цю мить зраділа, що Володимир не батько Івану.
Он воно що? гостя зацікавлено подивилася на Олену. А як же батько?
Олена здвигнула плечима:
Я не знаю, хто його батько.
Таке скажеш, Гнатівна зніяковіла. У тебе що їх ціла рота була?
У мене нікого не було, Олена подивилася на сплячого хлопчика й несподівано для себе промовила: Я його усиновила.
Це ж як? не повірила Анастасія Гнатівна. Ти ж тоді ще дівчам була незаміжнім хіба не так?
А, махнула рукою Олена, довго розповідати.
Комендантша підхопилася зі стільця і мало не вибігла з кімнати. Через кілька хвилин повернулася, поставила на стіл пляшку горілки:
Закуску давай твою, бо у мене в холодильнику так пусто, що й миша повісилася з голоду.
Побачила, як Олена знітилася, глянувши на пляшку.
Чого ти наче перший день на світі живеш? Посидимо удвох, поговоримо. Нам тепер ніхто не допоможе, як самі собі не допоможемо, а може, щось та й придумаємо.
Відкрила пляшку, пошукала склянки. Олена приготувала закуску.
Сідай уже, запросила її Гнатівна до столу, мовби то не вона, а сама Олена була у неї в гостях.
Випили по чарці й стали мовчки їсти, ніби дуже зголодніли.
Розповідай, Олено, обізвалася комендантша після другої чарки. Мене не бійся, я могила. А потім напружено вслухалася у кожне слово, піддакувала, супила брови, обурюючись, і часто подивлялася на сплячого Івана. То ти й батькам нічого не сказала? Треба було сказати, осудливо похитала головою.
Тепер уже пізно, згоджувалася з нею Олена.
І піжону своєму не розповіла? посоловілими очима, у яких була не тільки відверта зацікавленість, а й співчуття, комендантша дивилася на Олену.
Боялася. У колгосп на мене його батько написав анонімку більше нікому. Такі люди здатні на все. Він і Любу знайде, щоб Івана відняти. Думаєте ні? запитливо глянула на Гнатівну.
Правильно зробила. Вони такі, щоб спливти наверх, кого хочеш утоплять. А хлопчика жалко, хоча я б ніколи й не здогадалася, що він тобі не рідний. Це ж добре, що своїх іще немає.
Ох! зойкнула Олена. Коли б то! Невже ви по мені нічого не бачите?
Та, розгубилася комендантша, хіба я до тебе придивлялася? Вагітна? От пришелепкувата, і мовчить вона. Я тепер їм швидко пельки заткну. Тю-ю, дурна. Я б на твоєму місці не їх боялася, а зробила б так, щоб вони мене боялися. Не тільки б синочку, а і його батечку руки вкоротила, жінка повеселішала, налила собі чарку. Олені сказала: Тобі годі, а то допєшся. Треба було з цього й починати, а не панікувать. Чесне слово, я їм покажу тепер
Опівночі в Олениній кімнаті почулася пісня. Обнявшись, обидві у сльозах, жінки тужливо виводили «Цвіте терен». Сусіди обурливо загрюкали у стіну, хтось зазирнув у кімнату, але побачив там комендантшу і швидко зачинив двері.
Днів через два Анастасія Гнатівна покликала до себе Олену і з лукавинкою в голосі повідомила:
Живи спокійно поки що, а далі побачимо. І не бійся за те, що мені розповіла, я тебе не підведу, а помогти поможу.
І справді допомогала. Брала до себе Івана, коли потрібно було піти кудись Олені, дібрала в кімнату кращі гуртожитські меблі, навіть десь узяла плетене з лози дитяче ліжечко.
Олена прибирала до останнього дня.
Слухай, сердилася Гнатівна, яка комісія мене за тебе не тільки з роботи попруть, а ще і в тюрму посадять.
Живи спокійно поки що, а далі побачимо. І не бійся за те, що мені розповіла, я тебе не підведу, а помогти поможу.
І справді допомогала. Брала до себе Івана, коли потрібно було піти кудись Олені, дібрала в кімнату кращі гуртожитські меблі, навіть десь узяла плетене з лози дитяче ліжечко.
Олена прибирала до останнього дня.
Слухай, сердилася Гнатівна, яка комісія мене за тебе не тільки з роботи попруть, а ще і в тюрму посадять.
Олена тільки посміхалася:
Не посадять. Я ж у вас ніде не числюся. А що днями робитиму? Помаленьку помию, і нічого зі мною не трапиться. Мені так легше, умовляла комендантшу коли та забороняла працювати.
Того дня Олена прокинулася рано. У кімнаті було душно, і вона відчинила вікно. Довго дивилася на сонне місто, оповите серпанком.
«Це вдома вже жнива почалися, подумала з тугою. А я отут онучу по коридору тягаю».