їй нестерпно захотілося у поле, туди, де для її серця воля. Уявила, як мчить на мотоциклі між високими хлібами, що аж дзвенять достиглим колосом. Глянула на свій живіт і сумно посміхнулася. Хотіла раненько, поки всі у гуртожитку сплять, піти й прибрати, щоб ніхто не заважав, але почула у животі легкий біль. Чомусь розхвилювалася і заплакала.
«Доню моя, це ти вже на світ просишся, промовила подумки, яким він буде для тебе, цей світ, без батька? глянула на Івана і розсердилася на себе. Діточки мої, не бійтеся у вас є мати, а я нікому не дам скривдити вас».
Пізніше, коли перейми почастішали, постукала у кімнату до комендантші, яка більше жила у гуртожитку, ніж у власній квартирі, десь далеко на околиці міста.
Гнатівно, ходіть до мене я вам покажу пелюшки дитячі і все там у мене готове.
Що, вже? комендантша схвильовано шукала ключа зачинити кімнату, не знайшла, махнула рукою і пішла за Оленою. Іван буде в порядку, говорила заспокійливо. Нічим не переймайся я сама приїду й заберу тебе.
Уже в кімнаті запитала:
А може, тому твоєму подзвонити?
Не треба, Гнатівно, Олена аж заперечливо хитнула головою, у нього тепер своє життя.
Ага, комендантша розвязала вузлик, перебрала малесенькі сорочечки. А то ти, показала на великий живіт, сама нажила?
До пологового будинку приїхали, коли вже Олена почала від болю кусати губи.
Треба було довше вдома сидіти, дорікнула їй акушерка. Може б, тоді й на вулиці народила.
Ще сонце не піднялося й до полудня, як в Олени знайшлася дівчинка.
Тобі можна хоч десятеро народжувати, сказала лікар, розповніла жінка з сивим волоссям, яке ледь вибивалося з-під білої шапочки. Перша дитина, а так легко обійшлося. Ач, яка гарна дівчинка, вправно оглянула немовля, наче на замовлення.
І в день хороший, додала санітарка, що прибирала навколо пологового столу.
Який? Олена повернула голову до санітарки, що чимось нагадувала черницю: запнута по самі очі хустка, високий комірець виднівся з-під халата, і смиренність не тільки на обличчі, а і в голосі, рухах, усій її худенькій постаті.
Сьогодні ж четверте серпня, день Марії-Магдалини, промовила жінка з лагідною посмішкою.
Марії? перепитала схвильовано Олена. «Значить, он хто дав моїй доньці своє імя», подумала, але вголос нічого не сказала.
У палаті уже лежало пять породіль, і в усіх народилися хлопчики.
Ех, дівчата, жартувала сусідка по палаті, з невісточками нам буде сутужно. Одна на пятьох, а в мене ще й удома два луцмани. Думали, хоч третю купимо дівчинку, аж воно як не везе, то не везе.
Попід вікнами ходили чоловіки й родичі жінок, які вже стали мамами, і тих, що збиралися ось-не-ось. Тільки за Олену ніхто не хвилювався і не гукав під вікном. Анастас ія Гнатівна принесла передачу й написала записку, що з Іваном усе добре. Олена на якийсь час повеселішала, потім знову відчула, як до серця підступає туга. Десь у глибині душі ворушилася надія, що Володимир дізнається про доньку, прийде по-людськи, адже вона йому не ворог. Та він не прийшов, ні до пологового будинку, ні до гуртожитку.
Іван гуляв у сусідів, коли йому сказали, що приїхала мама з сестричкою. Прибіг, несміливо просунув голову у двері, подивився на жінок, що стояли біля дитячого ліжечка.
Синку, Олена підійшла до хлопчика, обняла, потім взяла за руку й підвела до ліжечка. Ось твоя сестричка. Поглянь, яка лялечка.
Іван вчепився за материну руку, подивився на маленьке зморщене личко немовляти й голосно заплакав:
Я не хочу такої. Вона мала й негарна. Віднеси її назад я ж у тебе вже є.
Дурненький ти, погладила його Олена по голові. Через рік вона тебе за чуба смикатиме, а потім буде бігати, що й не здоженеш. Жалій її, синок, бо ти старший брат, мусиш захищати й не кривдити.
Але Іван насупився, відійшов і дістав із ящика свої іграшки. Тільки коли мати розповила дівчинку, щоб поміняти мокрі пелюшки, зацікавлено став збоку. Потім попросив:
Мамо, дай я її потримаю.
Олена поклала немовля йому на руки, він завмер і так стояв, поки мати не забрала сестричку. Деякий час дивився, як дитина спить, і запитав:
А вона знає, що я її брат?
Ні, ще не знає, посміхнулася Олена. Але скоро узнає.
Приїхала Наталка з села. Довго і мовчки стояла біля дитячого ліжка, потім сіла на стілець, затулила обличчя руками й заплакала.
Де він узявся на нашу голову? Жила собі, й добре було. А тепер знову лупай очима перед людьми, знову стидайся по селу пройти.
Мамо, Олена сіла біля Наталки, відняла від обличчя руки. Мамо, не плачте. Буду якось жити. Я, мамо, не пропаду, умовляла матір, а сама ледве стримувала сльози.
Наталка зняла зі спинки дитячого ліжка пелюшку, витерла обличчя.
Батько казав, щоб я тебе з дітьми додому забрала. Нічого жити по чужих кутках. Уже нажилася у цьому Києві. Вчилася, вчилась, а тепер наче остання яка. Лаштуйся додому.
Олена мовчала, потім підвелася, взяла маленьку доньку на руки.
Ще мені документи на неї потрібно оформити. І не поїду я, мамо, додому. Мушу пошукати себе в іншому місці.
Як це? не зрозуміла Наталка. У чужі люди з оцією крихіткою?
У чужі, мамо. До вас я завжди зможу вернутися, якщо у мене не вистачить ні сили, ні розуму прожити самій.
І куди ж це ти надумала їхати? злякалася мати. У які світи?
Які там світи, посміхнулася Олена. Буду проситися десь на роботу у свою область. Оце і всі мої світи.
А як же ми з батьком? не здавалася Наталка. Ми отако й будемо виглядати тебе в усі вікна до самої смерті?
Не одну мене, а ось Івана і Марійку.
Марійку? То ти вже й імя дала? Наталка зазирнула в личко немовляти. А як же тато не йде на доню подивитися? І сама відповіла: Не йде. Щоб він так по світу ходив
Мамо! обірвала її Олена.
Не мамкай. Як мені важко дивитися на цих дітей, а у них, таких клятих батьків, душа й не теленькне. Ну, нічого, трохи заспокоїлася, Бог із ними, як вони такі.
Другого дня Олена залишила дітей на матір, а сама пішла до районного РАЦСу взяти на доньку свідоцтво про народження. Декілька зупинок проїхала тролейбусом, потім вийшла. По дорозі купила собі темно-червоні троянди, які дуже любила. Подумала про те, що у її житті сьогоднішній день свято, адже Марія стане повноправною громадянкою. Прізвище доньці вирішила дати своє, щоб коли підростуть з Іваном, то не чужинилися через таку різницю. У РАЦСі сказала, що хоче оформити дитину як мати-одиначка. Привітна жінка з карими уважними очима взяла в Олени документи, якийсь час вивчала. Потім подала назад.
Ми не можемо так оформити вашу дитину, бо вона народжена у шлюбі.
Але ж ми розлучені, здивувалася Олена.
Так, розлучені, підтвердила жінка, та дитина, народжена навіть через одинадцять місяців після розлучення, вважається шлюбною, а ваша тим більше.
Як же мені бути? розгубилася Олена.
Приходьте разом із батьком дівчинки, і ми її зареєструємо, як положено.
З батьком? перепитала, мало не з відчаєм у голосі. Але ж Деякий час мовчки сиділа біля столу й дивилася на телефон, потім наважилася. Можна від вас зателефонувати?
Будь ласка, жінка підсунула їй телефонний апарат.
Хвилюючись, Олена набрала робочий номер Володимира. Привіталася, потім неголосно промовила:
Я дзвоню тобі з РАЦСу. Приїдь, будь ласка, бо без тебе не можна зареєструвати дитину.
По той бік проводу мовчали. Вона вже подумала, що розєдналися телефони, й хотіла передзвонити заново, коли почула глухе й вороже:
У мене поки що немає дітей, а твої мені не цікаві. І більше не дзвони.
Як це? промовила пошепки, коли у трубці почулося часте пілікання. Широко розкритими очима глянула на працівницю РАЦСу, що сиділа навпроти за столом. Підвелася зі стільця, але хитнулася.
Ви сядьте, заспівчувала жінка. А то на вас лиця немає.
Олена слухняно сіла, піднесла руку до грудей, мов намагалася затамувати несподіваний різкий біль у серці.
Як же мені тепер бути? промовила враз ослаблим голосом.
Треба звертатися до суду, пояснила жінка. Олена підвела на неї повні муки очі. Так, до суду. Не ви перша, й не ви остання. Напишете заяву на встановлення батьківства. Встановлять у дитини буде батько, хоч на папері. Відмовлять ми зареєструємо вас як матір-одиначку.
У суді заяву на встановлення батьківства прийняли, розповіли, що робити далі, й порадили найняти адвоката. Але вона не хотіла наймати, адже сама думка про те, що Володимир насильно буде визнаний батьком її доньки, здавалася принизливою.
Наталка пожила в гуртожитку кілька днів, звиклася з онучкою і ще кілька разів намагалася умовити дочку повернутися додому. А коли зрозуміла, що не вмовить, довго плакала і, плачучи, пішла на вокзал.
Якось Олену покликали до телефону на перший поверх до вахтової. Голос був незнайомий.
Це ти, царівна із Задрипанців? почула грубе. Забери заяву із суду інакше буде погано. Шукай в іншому місці батька для своїх байстрюків.
Не встигла вона отямитися, як трубку поклали. Зі сльозами на очах піднялася сходами, зайшла до кімнати й стала біля дверей у дитячому ліжку, поруч із донькою, лежав Іван і відданими очима дивився на дівчинку.
Ти чого туди забрався? гримнула на сина.
Того, відповів хлопчик винувато. Маня сама боялася лежати й плакала, коли ти пішла.
Горе ти моє, Олена взяла його на руки й підняла з ліжка. А якби перекинув?
Ні, мамо. Я обережненько. А вона, мамо, уже знає, що я її братик, бо відразу затихла, коли я ліг біля неї, тільки ротиком плямкала.
Більше так не роби, Олена пригорнула хлопчика й погладила по голові, а то ще скалічитесь обоє.
Чекала суду, а сама думала, куди б його подітися від того суду, від зустрічі з людьми, які ненавидять не тільки її, а й дітей, ладні перекреслити їхнє життя, щоб самим почуватися у цьому світі надійно і зручно. Хотілося поїхати світ за очі, туди, де ніхто не дорікне дітьми без батька. Та чи є таке місце? Знала наперед, що немає і що, де б не довелося жити, побачить і почує всього, на що здатна людина у хвилини роздратування, а то й ненависті. Але написала листа в обласне управління сільського господарства, попросилася на роботу, у який завгодно колгосп. Відповідь прийшла швидко там було декілька пропозицій. Вона трохи повеселішала і, коли б не суд, жодного дня не затримувалася б у місті.
Єдиним її свідком була Анастасія Гнатівна, коли вони удвох зайшли до судового залу засідань. Тут Олена вперше побачила батьків Володимира і його нову дружину Та була вагітна і, хоча термін вагітності ще малий, нарочито одяглася, щоб живіт якомога більше випинався з вузької сукні. Олена спинилася у дверях і відчула, що не може ступити далі, немов наткнулася на невидиму стіну. Бачила, як зацікавлено-вороже дивилася на неї протилежна сторона, оцінюючи бойові можливості. Потім почула смішок сміялася Володимирова мати, надто масивна жінка, з широкоскулим обличчям, на якому не виділялися ні очі, ні брови, лише нафарбовані яскравою помадою губи. Те обличчя було ніби тінню справжнього обличчя, без виразу, без кольору. Батько ж, навпаки, мав густе чорне волосся, чорні брови, а під ними виразні карі очі повна протилежність дружині. Тільки рот псував портрет чоловіка, надто жіночий, яскравий, що весь час рухався, смикаючись у посмішці.