Дурний, а досі не в божевільні
Куди б ми зараз не пішли, усюди на нас уже могли чекати. Унизу на Личаківській був відкритий недавно поліційний постерунок, а від Куркової могла щомиті підоспіти підмога. Занадто близько ми від центру, занадто далеко від своїх.
Так чи інакше, а бачити нас тут над тілом не мав ніхто.
Я підвівся і рушив назад. Без жодного плану в голові. Розуміючи одне: на місці залишатися нам не можна. Ніяк не можна.
За мною пішов Янек, але якось слабко пішов, безсильно. Грецька орієнтальна церква дивилася на нас, єретиків, як на прокажених. Костел францисканців наближався сірим камяним смоком[69] без вікон і дверей
Я веду себе, як дитина? винувато усміхнувся Ян за пару кроків.
Ні, мій супутнику, ти ведеш себе, як мудрець, котрий відає речі, недоступні мені, нерозумному.
Я не можу залишити його там самого. Я мушу подивитися що там з ним
Голос був слабким, але покажіть мені силача, який змусить цей голос відмовитися від сказаного. Довелося зупинитися. «Навіщо?» міг запитати його я, але питання в нашій з ним історії мало значили. Лише відповіді.
Секунду нас розділяло пять кроків. Як пять пострілів. Чи пять ударів ножем.
Неясний силует по той бік провалля постояв, переступив з ноги на ногу і побіг назад.
Я міг спитати «Навіщо?», але з якогось часу підозрював, що він знає відповіді. Усі відповіді. Тому ніколи не боїться питати.
Гулке відлуння бігло разом з ним по карнизах, балконах, флюгерах. По чорних хрестах мого міста.
А по цей бік провалля було тихо. Поки я не стрибнув у нього і не догнав бігуна.
Капітан лежав там, де ми його залишили, біля ринви, долілиць, напівскоцюрбившись, примнувши праву руку, а ліву відкинувши вбік. Людина як людина, підвипила, лягла відпочити, нам би пройти повз, як належиться порядним громадянам, і забути, що від людини цієї з-під лиця по камінню розтікається темна густа калюжа. І ні з чим не зрівняний запах. Видно, він встиг затиснути кулаком рану, бо коли ми рухнули його, назовні пішла порціями свіжа кров.
Сюртук давай. І пояс, почув я ніби зі сторони свій голос і незрозуміле мямлення у відповідь.
Янек було самовіддано поліз на допомогу, але, побачивши, стільки крівці, повільно позадкував. Дворянство дохле, блакитної крові, від справжньої, багряної, носа вернете?!
Здається, я промовив це вголос.
Або давай пояс сюди, або йди вішайся на ньому! налився свинцем мій голос, а напруга застукала в скронях, прискорюючи обороти з кожною секундою. Так прискорювало обороти життя, витікаючи з безвольного тіла на бруківку
Що ти робиш?
Уже краще.
Зняв?
Ось, але що
Фіксуй тут ні, вище, зараза б тебе взяла вище моїх рук, та-ак туго стягуй тугіше!
До краю заведені і закріплені за спиною руки тягнуть за собою плечі, котрі піднімають ключиці та притискають пошкоджену жилу до ребра. Це якщо вірити цирульнику, котрий усе життя тільки тим і займався, що пускав людям зайву кровицю. А з мене взагалі мріяв усю, до останньої краплі вицідити.
Але, на диво, прийом спрацював.
Тепер сюртук.
Поспіхом схопивши його, я відітнув ножем від поли широку смугу і завмер. Янек мовчав, а я не посмів на нього поглянути. Тільки тепер і тут пан Губицький сконав остаточно й безповоротно, і ніхто інший, як я, добив його, майже мертвого, подерши на шматки останній спомин про спалене минуле.
Перевязати рану було справою техніки. Я прихилив капітана до себе і почув знайомі звуки. Янек, учепившись за ринву, повертав місту все, що зосталося від обіду. У звичку це в нього ввійшло, чи як?
Я перевів погляд на пораненого: не лише півмундира, але й півлиця щедро вимазані тягучою речовиною, що звисала фляками і поширювала довкола ні з чим не зрівняний запах. Нехороший загалом вигляд.
На шиї слабо пульсувало. Хто сказав, що я втішився?
Закутавши півмертвого чоловіка в залишки сюртука, я потяг його за собою попід руки, але цьому він, здається, не зрадів зовсім. Бо за кілька кроків став важким, мов мішок з цеглою, і майже випав у мене з рук на бруківку.
Закутавши півмертвого чоловіка в залишки сюртука, я потяг його за собою попід руки, але цьому він, здається, не зрадів зовсім. Бо за кілька кроків став важким, мов мішок з цеглою, і майже випав у мене з рук на бруківку.
Нагадала про себе підвернута нога. Жорстоко нагадала. Я спробував перекинути його через плече.
Стривай прошепотів Янек, напівзігнувшись і похитуючись. Я покличу на допомогу
Хто поспішить на допомогу о другій ночі? із сумнівом спитав я.
З надією спитав я, бо будь-який рух міг доконати людину, що висіла в мене на плечі.
Поліціянта поправив я себе, але й це не допомогло. Людина продовжувала лежати в мене на плечі і залишатися людиною. Вимазаною тією ж речовиною, що і мій ніж.
Ломлячись у найближчі двері, Янек заперечив. Любив мені перечити.
Ти ж поспішив мені на допомогу, один проти трьох?
Рано чи пізно тебе обовязково прикінчать, пане Губицький. За руде волосся, за дурнуваті питання, за негідника-батька!
Тим часом паруюча бруківка відторгала тепло, що лилося на неї. І життя остигало.
У найближчому домі навіть не засвітили вікон. Добропорядним жителям міста не пасує будитися серед ночі. Навіть коли до них постукає Христос.
Темрява витріщилася з усіх щілин кварталу порожніми очницями, коли Януш перейшов до наступних дверей. І ще до наступних. Відлуння вдарило в стіни і розбилося об підніжжя камяниць на друзки.
Тоді він перебіг на інший бік вулиці і шторхнув хвіртку, за якою в глибині саду бовванів невеликий будиночок. Хвіртка піддалася.
Двері будинку відчинили, на диво, одразу і без питань, не чекаючи дзвінка. Свічка блимнула, почувся переляканий вигук і двері зачинилися.
Жінка. Чекала чоловіка або коханця. Дочекалася нас.
Янек підбіг до сходів, піднявся ними до вхідних дверей і, ставши на ґанку, звісив голову і щось швидко промовив, але раптовий шквал пронісся порожньою вулицею й заглушив усі звуки, крім биття серця. Мого серця, тому що серце іншого майже не билося. А я міг зараз знаходитися далеко звідси і не тримати обома руками те, що втримати неможливо.
Якщо патрульні зараз повернуться, у нас буде один шанс зі ста. Маю на увазі зі ста тисяч шансів.
Януш продовжував благати, але я більше не вірив. Спіть спокійно, мешканці міста, Христос до вас не постукає. І мене не вислухає. Хто я такий, щоб мене слухати?
Я заплющив очі, а коли розплющив невелика сіра маса перемістилася вниз. Я зрозумів: Янек опустився перед зачиненими дверима на коліна. Довгу секунду тиша стояла у вухах дзвеніло. І раптом наперекір цій тиші блиснув вогник.
Чи знаєте ви, що таке маленький вогник у темряві ночі, глибокій і потаємній, як самотність? Чи знаєте ви, що таке самотність, у якій ніколи не замерехтить маленький вогник?
10
Минула година. Згори почулися дивні звуки. «Меблі, які пересувають з одного місця на інше», визначив я і спокійно взявся до справи.
Минуло ще півгодини. Я окинув поглядом зроблене і витер ніж рушником. Залишилося зовсім небагато, коли нагорі знову зачовгали меблями. У кращих традиціях порядних мешканців міста. Я кивнув. Молодець. Куфер[70], мабуть, важезний, дубовий, одразу і не зрушиш з місця. А мо, не куфер, а креденс[71]?..
Я знову кивнув. Молодець. Для тих, хто не зрозумів, я мав на увазі себе, укоханого. Скільки можна чекати, коли тебе люди похвалять?
Швидко прибравшись, я повернувся на своє місце. Поспішні і якісь дрібненькі кроки опустилися до половини сходів і затихли. Прислуха́ється. Я дзенькнув нічником, з досвіду знаючи, що ніщо так не насторожує, як тиша. Кроки на сходах миттю рвонули нагору. Що там говорив Янек про мій досвід?
«Доведеться почекати», сказав я чудиську всередині мене, яке роздирало пащеку, позіхаючи на всі заставки. Підсунувши ноги поближче до пєца і вибираючи найбільш зручну для спостереження позицію та час від часу розкачуючись на задніх ніжках стільця, на якому сидів, я взявся пригадувати, що там у таких справах приписує нам етикет: гість має вийти до господині першим чи господиня до гостей, але так нічого і не згадав. Саме слово «етикет» згадувалося насилу, а ви хочете, щоб
І тут мене рвучко поставило на задні. Стілець, що падав, я встиг мяко схопити однією рукою, і повільно, дуже повільно скосив очі в бік дверей. Прочинені на чотири пальці. Коли прочинили, я не чув. «Фест моцний вартовий з тебе, фраєре[72], ніц не скажеш, ти, фраєре, лише на фарш і годишся», як любив примовляти всякий раз вуйко мій, довгих років йому життя, клепаючи ножа в присутності чергового капуся
Ковтнувши, я повільно, дуже повільно поклав ножа на стіл і зробив крок назад
Щілина завширшки в чотири пальці була достатньо широкою, щоб пропустити кулю, і достатньо темною, щоб приховати в собі блиск ствола. А я був достатньо розумний, щоб зайвий раз не дриґатися при яскравому світлі нічної лампи.
Стійте так, щоб я бачила вашого спільника.
А голос як у звичайної гаворучки!
Я відступив убік. Мій спільник, навіть не підозрюючи, яким високим титулом був щойно нагороджений, лежав на трьох зсунутих стільцях і мирно сопів у дві дзюрки.
А тепер візьміть лампу й освітіть обличчя пораненого.
І що ви думаєте? Відставив стільця, узяв лампу і підійшов до бамбетля[73]. Без зайвих слів і рухів. Я сам, коли цілюся в когось, не люблю зайвих слів і рухів.
Поранений дуже переконливо вдавав, що збирається врізати дуба.
Що ви там шепочете?
За час, поки я відвернувся, жінка встигла прошмигнути до кімнати і причинити за собою двері.
Молитву, сказав я. Цю молитву я вже якось промовляв над одним непритомним тілом. Так само на мене вже колись дивилися при цьому.
Молитва це добре.
Я стрепенувся. Так про молитви не говорили навіть найпалкіші безбожники.
«Вовчиця», згадав я, і весь цей дім, сонний, незатишний, затемнений, навіяв порівняння з лігвом. Чудище всередині мене клацнуло зубами і кинулося зариватися в землю. Від сорому, звісно ж
Доброї ночі, про всяк випадок ще раз привітався я, марно намагаючись згадати, як давно вона за мною спостерігала звідти, з-за дверей.
Уже ранок, відповіли мені, вказуючи на вікна за моєю спиною. Рукою, у якій тримали карабін. Той самий, у якого вовчий оскал.
Щось зрадницьки залоскотало в носі. Мабуть, летіла на всі боки шерсть мого звірятка, щоб йому провалитися зі своїм знаменитим чуттям.
Покладіть лампу на стіл і відійдіть.