Випити час. На коня.
Коли сонце гепається за горизонт, а мамки кладуть своїх чад до ліжечок; коли туман розперізується цілковито, а крамар вішає на своє добро замок, який викликає кольки від сміху в животі, причому чим більший замок, гадає крамар, тим надійніше; коли перша зірка із жахом втуплюється вам у маківку, а перший шпик із жахом виходить на нічне чергування, яке він з радістю продасть першому зустрічному за тепле ліжечко, та от ніхто із зустрічних не лакомиться; коли вітер рискає алеями і бульварами в пошуках простору, а парочки квапливо відривають зади від лавочок, щоб знайти більш затишне містечко, хоча довкруж і так безлюдно, тоді зявляємося ми. Нас не кличуть спатоньки нікому, нам не дозволяють сторожити добро обходимося без дозволів, ми не шукаємо простору нам би закамарніше, ми не буваємо першими зустрічними для шпиків, а лише останніми, нам чхати на явища природи, ми явище цивілізації. Гей, мамко, кинь грошик, та не жмись, бо роздеремо нутрощі і розгриземо черепок у пошуках дзвінкої!
А тепер уявіть, як мене в дитинстві стукнуло, якщо на старості років лізе в голову отака муть. Самого від себе нудить. Тим, у кого слабкі шлунки, легше: вернув усе матінці-землі і можна йти далі. А тут і собі настрій псуєш, і земля неудобрена пропадає.
Я зупинився й неголосно мовив:
Говори, але коротко. У мене мало часу.
Істота із згаданим уже ніжним шлунком, що плелася за мною добрі три квартали, дзвінко заявила:
Я з тобою!
Та-ак, коротко не вийде.
Ти налякався Анички, чи вона тебе?
Я з тобою! дзвінкіше і зліше мовила істота. Ми йшли сюди разом і разом підемо звідси!
Можу я у своєму рідному місті відвідати приятелів, чи приречений тягати тебе за собою всюди?
Ти не йдеш у гості. І між іншим, мене не треба тягати. Я, між іншим, сам можу.
Вали звідси, неголосно мовив я. Згинь. Відійди. Зникни. Поки дорахую до двадцяти, вулиця має бути порожня. Раз.
Ти не сказав, про що ви там говорили у твого Фонся.
Два.
Якщо він твій родич, міг і представити нас
Три.
Твоя Аничка теж нічого не захотіла пояснювати, а взялася історію міста розказувати
Чотири.
Якщо він твій родич, міг і представити нас
Три.
Твоя Аничка теж нічого не захотіла пояснювати, а взялася історію міста розказувати
Чотири.
Маряне!
Пять.
Тобі ж не було чим за обід платити
Шість.
Позаду заткнулись.
Сім.
Навіть сопіння припинилося.
Вісім.
Ну, нарешті, второпали.
Девять.
Але надто швидко второпали.
Десять.
Ого. Умієш все-таки рахувати, неголосно сказали мені. А потім добавили: Ану повернися.
На секунду місто подумало, що я здався. Воно було недалеке від істини. На одну секунду.
Одинадцять.
Я відчув, як по підборіддю потекла цівка крові.
Він замовив тобі роботу?
Дванадцять.
А ти вирішив, що я буду їсти, пити, забавлятися із твоєю нареченою
Тринадцять.
поки ти будеш відпрацьовувати наш хліб?
Чотирнадцять.
Може, мені в ніжки тобі за це кланятися?
Пятнадцять.
Так ти скажи, не соромся.
Шістнадцять.
Тільки в лице скажи.
Сімнадцять.
А то мені твоя потилиця до чортиків набридла.
Вісімнадцять.
Дурнувата твоя гра.
Девятнадцять.
А я ось що думаю
Двадцять.
Це місто теж треба підпалити, і чим швидше, тим краще.
Я витер тильною стороною долоні підборіддя. Наближався початок кінця. Я здавав. Квартал за кварталом, підїзд за підїздом, квартиру за квартирою. Майже без бою і зовсім без жалю. Як здають карти. Наближався початок. Якому написано стати кінцем.
Я обернувся. Вулиця Казимирівська була порожня. Комічно недоладного, суцільно веснянкуватого пуцьвірінка, який хмурив брови і не зводив із вас лютого погляду, можна було до уваги не брати. Як можна не брати до уваги настирливого комара. Або цуцика, який хапнув вас за палець. Або здобич, на котру ви полювали вісім років. І котра стоїть за півкроку від вас і знати не знає, що вона ваша здобич.
Ти думаєш, я сліпий, Маряне?!
І вважає, що має право на вас горланити.
Ми тут неповний день, а ти ніби скинув шкіру. Я дивлюся на тебе і не впізнаю. Ти торочив, що тут твоя батьківщина, що якщо ми доберемось сюди ми врятовані. Маряне! Так не повертаються на батьківщину. Так проникають у тил ворога. Якби ти себе бачив! У тобі перемінилося все: від погляду до манери розмовляти. Якби я тебе не знав
Ти мене не знав.
Він стрельнув очима вгору і знову на мене.
Добре, мій неможливий друже, приємно познайомитися: Януш Губицький, бувший дідич Накваші. Прошу любити та шанувати. Але чого ж ми стоїмо? Час до справи.
Пискнеш хоч звук у неурочну годину
Знаю-знаю, відрубаєш голову і замаринуєш під тим соусом, який
Ні. Ребром долоні по загривку. І не дам отямитися, допоки все не закінчиться.
Він умів моментально ставати серйозним. Якимось дивом учував, коли звір всередині мене оголює ікла. По-справжньому, по-звіриному. Небагато народу це учували.
Припини хвилюватися. Ти ж мене теж іще не знаєш.
Отже, я вів на справу чужинця. Я, вічний самітник, йшов на справу з напарником, від якого користі як від козла молока або від півня яєць. Воістину, наближався кінець.
Справа виявилася простою, як раз плюнути. У таких випадках завжди треба плювати. Через ліве плече. Тричі.
До площі Марії Сніжної[59] підїхали хлопці на підводі, звантажили ящик зі зброєю, підїхали інші хлопці, ящик собі на підводу поставили і поїхали.
Краківське передмістя нагло мовчало просто нам у вуха. Я довго крутив головою, слухав, нюхав, пробував на зуб, але нічого не міг второпати.
Уже все? дещо розчаровано протягнув Янек.
Зле, кинув я у відповідь.
Що зле?
Що добре.
А що добре?
Я сплюнув.
Прикмета є: коли дуже зле, то має бути добре, а коли добре, то чекай лиха.
Ага. Янек копнув носком землю. А котів ти теж боїшся?
Яких котів?
Чорних.
Я вчасно запримітив глум у його голосі:
Ні, я їх чавлю.
Як?!
Чобітьми.
Серйозно?
Не віриш?
Він знову копнув землю Краківського передмістя.
Я бачив, як ти з кіньми поводишся. Не вірю. Не можеш ти образити твар ані чорну, ані білу.
Крук круку, кажуть, око не виколе
Пішли.
Куди? Добре, мовчу.
Хвилину по тому.
А що в тих ящиках було?
Ще хвилина.
Вони ні слова тобі не сказали, ні одні, ні другі, а якщо це не вони були?
«Добре, мовчу» у нього означало «Почекай, я придумаю ще одне запитання».
«Зле» прийшло, коли я майже перестав його чекати, а ми майже спустилися до вулиці Костельної[60]
Сюди, я повернув назад на Сніжну вулицю.
Ти когось там побачив?
А тепер сюди.
Найкраще було пройти через Шкарпи[61] до Театинської[62]
Тут якийсь монастир?
а нею до найближчих дерев довкола Високого Замку
О, і звідти кроки Маряне, це за нами?
Звертаємо.
Тоді через Куркову і садок Тита до Лоншанівки[63]
Побігли. Тільки тихо.
Короткий провулок Сави[64] ми пройшли на одному подиху.
а звідти рукою подати до Знесіння, де можна перечекати не одну хатранку[65], бо «татари»[66] точно нас не видадуть
Але «зле» на те і «зле», щоб не відставати.
Я підняв кілька камінців і жбурнув їх далеко поперед себе, а сам потяг Янека вбік, у тінь казарм піхотного полку Франциска Йосифа, що на Францисканській[67] площі.
Двоє чоловіків пробігли повз нас Курковою, і в світлі гасових ліхтарів на їхніх грудях блиснули бляхи у вигляді півмісяця службові відзнаки поліційних рядових
Шлях на Куркову тепер теж був закритий. За пару кроків вони зрозуміють, що припустилися помилки і повернуть назад, за нами.
Був іще один шлях навпростець через монастирський сад і город школи глухонімих просто на Личаківську вулицю, але мені раптом здалося, що менти вже причаїлися в темряві там, біля монастиря, і тільки чекають нашої зяви.
Повз стіну казарм, пригинаючись, ми обійшли невеликий мурований будиночок на перетині Кармелітської[68] із Францисканською і так само в темряві посунули далі. Я вагався лише мить. Із двох кляшторів, які колись добряче повоювали між собою, я надав перевагу францисканцям, бо кармеліти знаходилися надто вже небезпечно близько до палацу Намісництва, хоча так направду, то особливої різниці між ними я не бачив. Маю на увазі між орденами, а не вулицями. Ні там, ні там я не був би сумлінним монахом
Лише один ліхтар горів на цій вулиці, відкидаючи зловісні тіні від розбурханих вітром дерев
Ти впевнений, що нам туди?.. шепотом поставив під сумнів мій вибір Ян, але кроку не уповільнив. Розумів, що патрульні будь-якої миті можуть повернутися.
В обійсті Коморовських загавкав пес. Вулиця Францисканська опускалася круто вниз до Личаківської. Бог ордену францисканців мав би нас тут оберегти
Я не витримав і озирнувся. Хрест на монастирській будівлі угорі за нами здавався чорним на фоні підсвічених місяцем хмар. Пес загавкав сильніше. Вулиця звернула праворуч. Я вже побачив при її кінці пишну садибу мебельника Смутного і сплюнув.
Дуло карабіна за природою своєю нічого не повинно виражати, але ви спробуйте, націльте його на себе й одразу побачите вовчий оскал.
Він передбачив наші наміри і, замість того щоб доганяти, просто зачекав на нас тут, у брамі довгої двоповерхової камяниці. Мабуть, бог ордену кармелітів нам не пробачив
До стіни! Руки! Жодного нехорошого руху! Попереджаю: я попереджати не буду.
Ми послухалися. Дуло карабіна не любить неслухняних.
Зброю на бочку! Без жартів!
Офіцер військово-поліційної сторожі. Звання я не зміг розібрати, але те, що він чекав саме на нас, видно було навіть у тьмяному світлі єдиного тут гасового ліхтаря
А ти?
А в мене нема, розсмішив нас з офіцером Янек.
Зовсім-зовсім?
Янек із піднятими руками швидко-швидко замотав рудою головою. Смішніше не буває.
Зараз перевіримо
Даремно ти, офіцере, цієї нічки вийшов на це перехрестя. Хіба тобі мамка з татком не казали, що Личаків ну дуже небезпечне місце для нічних прогулянок?
Простий патрульний ніколи б сміятися тут не став. І не поліз би навіть з укороченим дулом карабіна обшук улаштовувати. Він би спочатку печінки нам відбив. Про всяк випадок. І був би правий.
Змах. Ніж. Зойк. Кров. І хрускіт підкошених колін. Капітан побачив я нарешті нашивки.
Змах. Ніж. Зойк. Кров. І хрускіт підкошених колін. Капітан побачив я нарешті нашивки.
Ми ми вбили його?
Ми? От потіха, так потіха!
Ні, він сам себе вбив крізь зуби видихнув я, раптом ясно усвідомивши, що сьогодні переді мною, наче керовані якимись вищими силами, один за одним закрилися всі можливі шляхи втечі. А я увесь цей час гадав, що сам володію ситуацією і можу з цими силами впоратися