А вчора ти називав мій дім палацом
Ніби палац не може бути норою. Остання курка в пташнику знає, що потикатися в гості до пана Януша Губицького марна справа: або він за пять хвилин попросить вас за двері, або взагалі не впустить. Тричі за три тижні до тебе присилали запрошення, і тричі ти відсилав посланців ні з чим. Ти ким себе вважаєш, примадонною італійської опери? Званий раут у вдови Агенора Голуховського, раут, від якого неможливо відмовитися, «перепрошую, але дідич Накваші заслаб»; полювання з марша́лком[9] і його хортами, молодий пан, бачте, не зможе взяти участь, бо має наглу справу. А баль у намісництві, куди потрапляють тільки вибрані, щовівторковий баль, після якого запрошені стають членами вищого товариства, до речі, наступного вівторка запрошення вже не прийшло! чому пан не поїхав? Бо мусив сидіти у своєму палаці і в носі длубатися! Ні, щоб гонорово сісти в карету, шмагнути коней так, щоб аж піна летіла, із шиком вилізти з карети, наїстися і напитися на дурняка, перекинутися в карти з поважними людьми, ушкварити кадрилю з солоденькими панянками, попутно відбиваючись від надокучливих удовиць та привидів їхніх надокучливих чоловіків, котрі за життя так часто пленталися під нашими ногами
Я ще довго міг би провадити в цьому ж дусі, пробиває мене інколи на словесність, як ринву після прочистки, якби Януш у відчаї не замахав у мій бік рукою. Іншою він тримався за живіт. А що я такого сказав? Просто розлютився.
С скажи м мені, звідки то все ох, не можу звідки курка то все може знати?
От хай вона тобі і скаже, буркнув я, повертаючись у свій звичний стан маломовності і невдоволеності світом.
Ой, Маряне, ти коли-небудь мене вбєш, ледве вимовив Ян, утираючи сльози.
І то правда.
Але вголос я сказав зовсім інше.
Оцей опікун, між іншим, терпів твої вибрики довше за всіх, заявив, ніби мав право щось заявляти йому. А ти розправився з ним без найменшого докору сумління, осудив, ніби мав право судити його. Включно з його сумлінням.
Ян, далі тримаючись за живіт, поплентався до віконної ніші, звідки я цілий вечір недобре зиркав на світлицю, найрозкішнішу світлицю з усіх, які будь-коли бачив. Правду мовити, небагато я бачив світлиць. Усе буди та халупи на очі потрапляли
А майбутній законний власник цієї світлиці, він же дідич усього маєтку Губицьких, у чийому кричущому багатстві я три тижні топився, як шкварка у смальці, узяв і радісно плеснув мене по плечу.
Але ж ти все ще зі мною, Маряне! А справжні друзі пізнаються у справжніх бідах.
Для тих, хто не зрозумів, це він про мене.
А панянка Ева? витяг я останню карту з рукава. До туза їй бракувало не мало не багато тринадцять очок. Перстеник зрадливо блиснув на чорному фортепіано.
Не те щоб я був зовсім байдужий до принад цієї панянки. Просто чомусь кожного разу при згадці про неї перед моїми очима виростав майже середньовічний замок її батечка, який дістанеться в посаг чоловікові панни, й у якому я не відмовився б погуляти хоч із годинку десь під ранок, коли вся сторожа спить найміцнішим зі своїх снів А той, хто мав би стати невдовзі отим самим законним чоловіком, бере і виганяє її зі свого дому. Разом із батечком, принадами і майбутнім посагом!
А ви питаєте, чому я стою тут і стиха звірію?!
А що Ева? він подивився слідом за мною у вікно тужливим поглядом вязня-смертника. Коні виглядали так само гоноровими, як хазяї, і вивозили бричку за ворота, показуючи нам свої дупи, мов недосяжний тепер палац Бохенських Бачив, як закопилила губки? Думала, побіжу за нею, на коліна впаду, проситиму, щоб повернулася Раніше побіг би. А тепер Не хочу нікого бачити, не хочу, щоб мене хтось бачив, нічого не хочу Змінився я настільки, що сам себе не впізнаю.
Ага. І я змінився. А тепер стовбичу тут і гадаю, як би знову змінитися так, щоб упізнати себе колишнього.
Не треба мені зявлятися з тобою на людях, от і все, почав я.
Та й не тільки на людях. Наодинці з тобою мені теж не можна знаходитися. Здоровю шкодить.
Цураються твої знайомі мене, як чуми, одним махом перехилив я водицю з келиха до горла. Послав би ти мене вівці пасти, чи що
Казала бабуся онучку: не пий водиці в розкішних світлицях осликом станеш. Не послухався онучок, випив.
Обпалило, залишивши по собі присмак трунку.
А Ян, звично пропускаючи мої слова повз вуха, тримав руку на моєму плечі і вдивлявся у вікно.
Такий собі рудоволосий пуцьвірінок із ластовинням і пушком під носом та на підборідді. З таких пуцьвірінків зазвичай виростають здобні пухкенькі рожевощокі мамині пестунчики. Якщо спершу їх не змусять умитися кровю. Ось тоді вони дорослішають. І стають дикими. І вважають, що їм дозволено тримати руку у вас на плечі і несамовито вдивлятися у вікно. Руку з глибокими слідами від мотузок на запястку
Якщо і ти мене зараз залишиш, Маряне
Я смикнувся і білу, делікатну, занадто тонку для штивного манжета кисть моментально звіяло з нагрітого місця. Плече як-не-як моє.
Якщо пан не має чим зайнятися, окрім споглядання місяченька і зірочок, то я з дозволу пана піду пошукаю собі цікавіше заняття.
Він усміхнувся і запитав.
І що ти збираєшся робити, мій роботящий друже?
Я безстрашно поставив ногу на килим з довжелезною шерстю і, як належить вовку, огризнувся:
Для початку спалю твій палац.
Він засміявся. Не повірив.
2
Новий день розпочався напрочуд тихо. Напрочуд лихе слово. Усе, що не вкладається у звичні рамки, усе, що дивує, як правило, добром не закінчується.
Але цього ранку, геть забувши про це правило, я спокійнісінько зішкрібав зі своїх пречудових щічок щетину. Робив це вузенькою бритвою зі срібним руківям. Подарунком. Не повірите, як ним легко і просто підріза́ти людям горлянки. Тому я не підпускав до себе цирульників на гарматний постріл.
Обсушивши підборіддя, я взяв із шереги мацюпусіньких пляшечок, насильно втиснутих мені милосердним паном, найменшу й обережно принюхався. Гидота! Марян Добрянський без усіх ваших хитрощів вродливець хоч куди! Я пильно придивився до свого відображення.
Треба сказати, дзеркала робили тут велетенськими, майже до підлоги, щоб, мовляв, людина могла побачити себе у всій своїй красі.
Я побачив. І відкинув подалі бритву, котра раптом зробилася надто небезпечною.
Не вписувалася ця людина в позолочену оправу люстер, морщилася глянцева гладінь овалу, коли цей чоловік вторгався на її територію.
Середнього зросту, худорлявий, із міцними раменами, чіпкими руками, вузькою талією і трохи зігнутими в колінах ногами звичка, якої я ніяк не міг позбутися, хоча тут не доводилося ні від кого тікати. Хіба що від дзеркал.
Обличчя ж як обличчя. Збите з тих самих, що й у всіх, кісточок, обтягнуте тою самою, що в усіх, шкірою, десь вужче за інші, можливо, темніше, а можливо, шорсткіше Уся права щока до нижнього краю щелепи густо поцяткована чорними крапками дрібками вугілля. Ним один жартун зарядив свій дробовик і вирішив перевірити винахід на хлопцеві, який пробігав неподалік. Постріл викликав бурю реготу. Жарт не жарт, коли нема над ким посміятися
А виповнилося цьому відображенню двадцять три роки роки. І тільки такий, як Ян, міг не розгледіти в ньому чужинця.
Ну ось, про вовка помовка! У двері затарабанили і пролунав бадьорий клич:
Ти спиш, Маряне? Вставай!
У цьому палаці і плюнути не було де! А як тихо починався день!
Сплю. І дуже не люблю, коли мене будять.
Це означало: ласкаво просимо, найясніший пане, заходьте, не кремпуйтеся. Саме так переклав мої слова Ян, ступаючи досередини і без зайвих церемоній витягуючи на світ Божий мій парадний стрій. Щасливий такий, зарумянілий, захеканий І з синьою смугою на шиї. Душили його старим облупленим ременем.
Ну ось, про вовка помовка! У двері затарабанили і пролунав бадьорий клич:
Ти спиш, Маряне? Вставай!
У цьому палаці і плюнути не було де! А як тихо починався день!
Сплю. І дуже не люблю, коли мене будять.
Це означало: ласкаво просимо, найясніший пане, заходьте, не кремпуйтеся. Саме так переклав мої слова Ян, ступаючи досередини і без зайвих церемоній витягуючи на світ Божий мій парадний стрій. Щасливий такий, зарумянілий, захеканий І з синьою смугою на шиї. Душили його старим облупленим ременем.
Що це означає? спробував запротестувати я.
Їдемо на став! У Заліжці!
Парадний стрій складався з латаної-перелатаної полотняної сорочки, шкіряної камізельки, брудно-сірої куртки на собачому хутрі і такого ж веселого кольору панталон зі сукна. Усі намагання Яна поправити жалюгідний стан мого гардеробу в мені тільки підсилювали ніжні почуття до останнього.
Уявіть тепер, як боляче мені було побачити свою рідну одежинку недбало розкиданою по ліжку.
Я дуже перепрошую, але пан, певно, забув, що на час мого перебування тут передав цю кімнату в повне моє розпорядження?
Коли хотів, я міг бути любязним до нудоти.
Ян, вилазячи з-під ліжка з чобітьми в руках, справедливо оцінив цей мій талант і відповів не менш любязно:
Маєш бути готовий за три хвилини.
Чи мав я вибір?
Цього ранку ми вирушили до нашого південного сусіда, позаяк із західним розсварилися вчора остаточно і безповоротно.
Треба сказати, володіння графа Володимира Дідушицького вражали розмірами і багатством кожного, хто мав необережність порахувати морги його землі, кількість його палаців і, звісно, усе те золото, яке стікалося до нього широкими ріками з трьох неозорих імперій: нашої, Пруської та Російської. Виходило за підрахунками наших арифметорів, які спали й бачили це багатство в себе в кишенях, більше семи мільйонів золотих ринських[10]! Подейкували, що ще не родився на Галичині поляк, багатший за цього графа. Вдало одружувалися у його роді, ой як вдало, на відміну від декого.
Особливо завзяті з моїх спільників не тільки в думках марили, а й наяву кидали ласі погляди на резиденцію Дідушицьких на вулиці Курковій[11]. На балях там не раз лунала пісенька про пеняцького пана, який має хатинку в столичному королівському місті. Але сторожа в тій хатинці була така, що цісарю і не снилася!
А Пеняки он вони, рукою подати. Найбагатше, між іншим, з усіх його сіл. І, як переказували люди, там і охорони було менше, та й сам граф приїздив сюди не так уже й часто
Ох, не в найгіршому місці я опинився три тижні тому. Роботи тут непочатий край, усі навколишні палаци аж просилися, щоб до них завітав такий гість, як я