Чому ж я почувався закутим у кайдани?
Тому що поруч їхав мій конвоїр, який навіть не здогадувався про свою роль
Зазвичай у поїздках він безупинно щось розповідав, я пробував пропускати його балаканину повз вуха, але це не допомагало. От і зараз він занурився в спогади, поплескуючи свого гнідого по шиї.
Мама нікуди мене не відпускала від себе. Вона все боялася, що зі мною щось трапиться. За мною ходили назирці всі: нянька, гувернер, учителі, управитель, сторож, тато, мама, а я весь час намагався від них утекти. Тільки в Броди мені дозволялося їздити з батьком, коли той мав там справи. Тато залишав мене на одного діда, який дуже мене любив і дозволяв удома робити все, що душа забажає! Я перевертав його хату догори дриґом! Коли він помер, тато дуже плакав, і більше мене із собою ніколи не брав туди Тому я завжди тішуся, коли випадає нагода податися в мандри!
На горизонті зявилися Пеняки. Розкішна магнатська резиденція вабила до себе не тільки розкішне панство, а й таких, як я, простих і скромних злодіїв
А Янек не вгамовувався.
Я маму не виню: вона вже втратила двох дітей. Одна дитина померла після народження, другу вкрали, щоб продати циганам. Так кажуть. Це був хлопчик, він мав тоді пять років, і в мене зараз міг бути брат, на два роки старший за тебе. Мама говорила, що він був копія тата, і завжди плакала при цьому. Я так собі думаю, якщо в мене від тата тільки колір волосся, то він мав би бути геть рудий, кучерявий і зеленоокий Дивись, нам уже відчиняють ворота!
Я зітхнув. Через те, що можна було забути на якийсь час про історію його роду, і через те, що відкрилося моїм очам
Палац його світлості графа Дідушицького! Одна опора тутешньої бічної брами, що вела до фільварку[12], коштувала дорожче від льокалю[13] вуйка Фонся, узятого разом з нами, меблями, посудом, відвідувачами і котом Струделем!
На вершині пагорба, у неймовірному ландшафтному парку з доріжками, ліхтарями, альтанками, озерцями, гірками і водоспадиками, стояв найбільший палац Галичини. Якби мене Фонсьо не натренував завжди поводитися відповідно до ситуації, я б заплакав.
Величезна камяниця на два поверхи, з мансардним дахом, двома бічними крилами, в одному з яких уміщалася ціла каплиця, і стількома фігурами на фронтоні, що я змучився рахувати, ця розкішна хатинка наблизилася до нас і запишнена стала на сходах фігурою свого управителя, слава Богу, не камяною!
Ян пояснив причину нашого приїзду і відмовився від запрошення вшанувати своєю присутністю головну хатинку пеняцького пана. Йому було не до того, а я втішився, що не побачу всієї краси зсередини. Зблизька. На відстані витягнутої руки. Бо рука може здригнутися і ненароком поцупити те, що погано лежить.
Удалині в зе́лені губилися ряди стаєнь для коней, манеж, дровітні, різні служби[14] і фігура Святого Яна Непомука, якому мають молитися на роздоріжжях усі подорожні, щоб їхня дорога була щасливою. Діва Марія біля палацової каплиці сумно схиляла свою голову.
Я скочив на коня і пропустив попередження повз вуха
Погода зіпсувалася. Став у Заліжцях безмежний, схожий на море, яке я бачив тільки на картинах, зустрів нас сталево-сірою водою, сивою мжичкою і великими хвилями, які змінювали свій напрямок залежно від вітру. Наче підсміювалися над нами: спробуй, наздожени
Не терпів я мжичок майже так само, як розкішних світлиць. Серед тих і інших дуже легко, заґавившись, нарватися на ворога.
Але я вже згадував, що Ян був диким і, по-моєму, не помічав загрозливого плюскоту води.
Ось побачиш, загорлав він мені на вухо, намагаючись перекричати вітер, незабаром я переплюну найпрудкішу рибу в цій калюжі!
Усім панам і їм подібній тварі в таку погоду треба сидіти дома, пробурмотів я. І ніби тихо, а почули.
І тебе переплюну, Томо невіруючий!
Я передумав відповідати. І взагалі передумав сюди їхати. Головне вчасно.
Ми зупинилися край берега. Ні, сьогодні я у воду не полізу! Лізь сам, відважний ти мій, а я я посторожу коників.
Тепла, повідомив Ян, зануривши пальці в стрімку безбарвну хвилю.
Дякую! Я зіщулився і підняв комір куртки. Ми якось тутечки перебємося, з кониками і камінчиками.
Та він уже роздягнувся, залишившись в одних підштаниках і з золотим медальйоном на шиї. Я негайно впявся поглядом у найближчий валун, ніби той міг мене врятувати.
Знаю, тобі не до душі ці прогулянки, але ти обіцяв! плескаючись на мілині, як пуголовок, нагадав мені останній з роду Губицьких. Ти ж розумієш, що я мушу навчитися, мушу мушу.
Ну, розумію, ну, обіцяв! То й що?
Він обтер рукою смішне білобрисе лице і тоном цісаря мовив:
Проси, що хочеш. Я домовлюся з тутешнім магнатом, він мені не відмовить! Зажди. Я вже знаю, що тобі подарувати. Оту все ох, всезнаючу курку з мого пташника, ви з нею дуже схожі!.. він розсміявся, ляскаючи рукою по воді. І раптом, описавши дугу, зник навзнак під хвилею. Стрімкою і безбарвною. Забув, що реготати тут мають право лише вода та вітер.
За мить, коли над водою зявився рудий чуб, я крикнув у наїжачену мжичку:
Хочеш жити греби!
Я справедливо гадав, що за чотири дні можна навчитися не тільки плавати, а й у цирку виступати. Навіть якщо ти ведмідь. І не моя вина, що дехто боявся лізти у воду навіть до пояса.
Тим часом поєдинок людини із хвилями і вітром запеклий, шумний, білопінний тривав без жодних правил, і не знайшлося поруч секундантів, котрі відновили б зневажену справедливість
Точніше, один такий секундант ошивався неподалік, але був у цей час дуже зайнятий. Стояв собі на камінчиках серед коників і думав: ось зараз усе закінчиться, і видасться раптом, що не починалося зовсім. Сплески і викрики людини, що захлиналася на його очах, не долітали до його вух, і навіть мовчазні свідки-хмари, що почали потроху розходитися над ставом, дивувалися тому, що бачили.
Та ось мокра голова зявилася над поверхнею і більше не занурювалася у глибину. Невміло, по-собачому загрібаючи воду, людина рвонула до берега.
Та ось мокра голова зявилася над поверхнею і більше не занурювалася у глибину. Невміло, по-собачому загрібаючи воду, людина рвонула до берега.
І я зрозумів: ніщо не закінчиться. Не тут і не зараз. А може ніколи й ніде. Не закінчиться принаймні для мене. А десь глибоко-глибоко, на денці чорної, як сажа, душі щось полегшено зітхнуло. Зовсім тихесенько.
Обдираючи руки об гальку і щохвилі спльовуючи воду, Ян переможно провістив:
Ти б-бачив бачив?.. Я п-поплив!
Він каркав щось іще таке ж розумне, коли я, за три кроки опинившись біля нього, здер із себе куртку і взявся розтирати задубіле тіло.
Тільки камінь знав, чого мені це коштувало.
Добре-таки ним теліпало, але в почервонілих очах горів тріумфальний вогонь, який не міг загасити навіть мій понурий вигляд. Його одяг я вже тримав у руках, шовкова сорочка і такі ж ногавиці, що, може, й додавали лоску, але зігріти в таку погоду не могли. Я одягнув його, а зверху накинув коц[15], який передбачливо захопив із собою і все це без жодного злого слова.
Ян, трохи очунявши, теж підмітив у моїй поведінці не властиві мені риси і, клацаючи зубами та безсоромно висячи на мені всю дорогу до коників, хитро закинув:
Що з тобою, Маряне? Невже настрашився? За моє життя? Ну ж бо, признавайся!
Він штурхнув мене в бік, і я ледве стримався, щоб не пришпилити його ліктем до камінців. Теж мені герой підмочений.
От тепер я б від них утік, заявив він твердо, коли я підсаджував його в сідло.
Недоумок! Я мало не випустив його з рук.
Правда? зупинив він на мені змучений погляд.
Додому час, відповів я собі під ноги. Шлях неблизький
А що ще я міг відповісти?
Три тижні тому троє озброєних вершників перестріли його край лісу неподалік Поникви, куди Янек в один і той самий час по одній і тій же дорозі їздив у гості до свого опікуна, а точніше до його доньки, з якою був заручений уже майже рік.
Перш ніж схопити, вони побавилися трохи з ним, як кіт із мишею. Навіть дозволили вирватися і дременути геть. Але дорогу йому перекрив став, на протилежному березі якого стояв палац Бохенських, той самий, схожий на замок. І якби він стрибнув тоді у воду, його б, можливо, не наздогнали по сьогодні.
Двічі недоумок! Невже б вони дозволили йому вирватися і добігти до ставу, якби точно не знали, що жертва не вміє плавати? І що в палаці-замку не буде на той час людей, бо всі зберуться біля костелу на святкову службу
3
Я, здається, згадував, що мені всюди ввижаються вороги. Чекайте і дочекаєтеся
Три тижні, протягом яких я посилено вкривався нальотом пристойності й гарних манер, зійшли як з гусака вода, а з пива пінка. Я жваво шпурнув на підлогу білюсіньку подушку, до якої ще секунду тому любенько припадав щокою, і, копнувши покривало, вилетів до коридору.
Довкруж стояла спокійнісінька, сонна тиша Темінь тут стояла, дідько б її забрав!
Я навпомацки добрався до галереї, почекав на щось, навіщось понюхав повітря і стрімголов скотився сходами в передпокій.
З розгону вперіщившись у перший-ліпший кут і згадавши всіх родичів з вуйком[16] Фонсьом включно, я подужав із їхньою допомогою коридор і влетів до бібліотеки на одній нозі. Друга нога, мабуть, образившись на мене і на той кут, відмовлялася працювати. Але що нога!
Вогонь підморгував мені з найближчого стелажа і, вдоволений, хрумкав сторінками.
Треба сказати, що їхня бібліотека це таке місце, де зберігається багато непотрібного паперу. Для чого зберігається, особисто мені вияснити не вдалося.
Я підбіг до вогнедишного стелажа і спробував зрушити його з місця, бо за ним стояв ще один стелаж, а далі ще, і якщо їх усіх підпалити, цей вогник двадцятьох таких, як я, підсмажить майстерно. Біфштекс із кровю. Вуйкові Фонсьові сподобалося б.
Але повірте, каміння легше за книжки. І воно не горить.
Вихопивши з каміну залізний прут, я підважив ним перший стелаж. Висока під стелю махіна гойднулася і, крекчучи, повалилася вперед на стіну, збивши дорогою гарну бронзову люстру і розламавши навпіл картину над каміном. Теж, мабуть, гарну, я не став уточнювати, а рвонув на себе гардини.
Пишні, оксамитові а я їх простими, шорсткими, зашкарублими руками і по танцюючих жовтогарячих зміях. Як по жирних зубастих щурах. Або по сумлінню, яке нині не в моді. У таких, як я.
Памятаю дим, жар, іскри і попіл. Памятаю забиту ногу, якій дуже не подобалася моя біганина. Памятаю воду, що лилася на мене. Більше нічого не памятаю.