А потім капітан сповзе зі свого ложа на підлогу і схопить в оберемок жінку, яку бачив у своїх напівснах-напівмареннях, дивуючись, що нарешті зустрів на землі янгола. Він бережно зніме удавку і перетягне Агнешку до себе на ложе, розятривши власну рану й лаючи нас на всі заставки.
Від цих скабрезних слів отямиться Янек і довго згадуватиме, як і чому він тут опинився. Тоді він помітить мене і власний біль у попереку відійде на другий план. Він змете горіхи до льоху, принесе води і, напоївши капітана й господиню дому, дорогою переступивши кілька разів через мертвого Карла, візьметься за мене. Ніхто нічого не казатиме. Люди, які ніколи не допомагали б одне одному, якби стрілися десь поза цим домом, зараз спостерігали одне за одним і мовчали. Люди, настільки різні, що не могли стрітися ніде за межами цього дому. Люди, яких обєднало спільне лихо.
Усі чекатимуть, поки отямлюся я. Та я нічого цього не знатиму.
Перше, що я помітив, вертаючись із небуття, величезна туша на підлозі біля мене.
Друге це те, що поранений мною поліціянт сидить на подушках навпроти мене поруч із господинею і тримає біля себе карабін. Той самий Ви знаєте, про що я.
І третє Янек, який тримає мою голову в себе на колінах. Важку голову. Та й усе тіло не було легким.
Усі були мов частинки вітражів із костелу, що розсипалися від удару, і тепер треба скласти їх докупи, аби вийшов попередній малюнок. Ні. Я глянув на Карла. Попереднього малюнку вже не буде.
За допомогою Янека я сів і вилив на себе кухоль зимної води. Стало трохи легше. Трохи.
Свободу не отримують в один момент з неба такі, як я. Її вигризають зубами з твердокамяних порід буття і захищають, як вовки своїх дітей: іклами, кігтями та всіма своїми інстинктами.
А коли не вдається, вона йде геть, як жінка, яка так і не змогла тобі пробачити.
Ви надто довго підігрували мені, найясніша пані Свободо. Ви йшли зі мною крізь тумани та спеку, ви не ремствували і не нарікали. Я не осипав вас дифірамбами і не співав вам хвалебних пісень. Я не звертав на вас уваги і часто-густо забував вас біля погаслих багать своїх привалів. Але ви стійко й терпляче зносили разом зі мною весь тягар мого життя і не вимагали нагород.
Ви втомилися від мене, найясніша Пані, і тепер ідете до іншого. Будьте ж і йому так само вірні, як мені. Залишіть його так само гідно, як залишаєте зараз мене, коли він вас зрадить. І теж зрозуміє, що повітря ми не помічаємо, поки маємо можливість удихнути.
Тоді він, як зараз я, молитиме вас про помилування. Не вірте йому, Пані, як не вірите зараз мені, бо ніхто, володіючи вами, не оцінить вас, бажану і вірну, по достоїнству.
Удачі вам більшої, ніж мені, моя Пані!
Я розтягнув губи в найневиннішій посмішці. Але голос був хрипкий, наче скрип ляди над погребом
Вам фортить у житті, пане капітане
Він погладив ствол, прикрив на мить очі повіками і з притиском видихнув:
Ніж! Швидко сюди!
Я округлив очі:
Який ніж?
Хотілося трохи затримати час. Хотілося нади́хатися перед смертю. «А може, каторга?» з надією спитав, зализуючи рани, мій підбитий звір.
Твій. Той, що на столі позаду тебе. Давай сюди і обережно мені
Звідки він знав? Але я більше ні про що не питав. Дотягнувся до столу, узяв свій скарб, хвилину помилувався, а потім, поклавши на підлогу, власноруч легенько підштовхнув до бамбетля. Капітан чітко наступив пяткою просто на срібне руківя. Схопився за плече. На мить змяк, але швидко опанував себе. Боявся, що скористаємося нагодою. А тоді нахмурився, пильно розглядаючи під ногою свою здобич. Недовірливий який.
«Так, це той самий ніж, пане капітане. А каторга це не для нас, відповів я йому подумки, спостерігаючи, як ворог мій, важко дихаючи, довгу хвилину налаштовується підняти з підлоги річ, яка його ледве не вбила. Каторга це занадто повільна смерть Я її не переживу, ти ж знаєш, звернувся я до свого звіра». «Знаю»
Янек тихо зойкнув. Дійшло, мабуть. Але я не сердився. У цю мить я любив строго всіх підряд. Навіть Карла вчасно сконати теж треба вміти.
Капітан тим часом узявся понуро розглядати труп. Робота в нього така: трупи та ножички розглядати. А на арештантів дивитися нецікаво. Вони, арештанти, уже поза грою.
І тут наша господиня, закутана в довгий шерстяний з тороками коц, з-під якого виглядали рвані краї сукенки, з розпущеним, розкуйовдженим русим волоссям, похитуючись, мов пяна, невідривно дивлячись на велику тушу посеред кімнати, наче просто зараз їй кортить станцювати на ній мазурку, та музики чомусь припізнилися, Агнешка нахилилася, підняла ніж, підійшла до мертвого Карла і вклала мій скарб йому в долоню. І міцно-міцно стиснула довкола руківя
А тоді випросталася, наче танець уже завершився, щільніше загорнулася в коц і пішла до кухні. І вже на ходу, наче королева своїм підданим, кинула через плече.
Я зроблю гербатки
Капітан прочистив горло, не спускаючи з неї очей.
Можна чогось міцнішого.
І то правда: дивитися на арештантів, коли перед тобою така краля
Не знаю, звідки взялися сили. Я зірвався на рівні ноги, підхопив Янека разом зі шнурком з підлоги, мов сніп сіна зі стерні, він відкрив був рота, але я категорично мотнув головою: снопи сіна не розмовляють! і ми галопом покинули приміщення. Танці ж закінчилися, панство
Він нас відпустив? півгодини по тому, згадавши, як давно нікого ні про що не розпитував, вражено видихнув Янек, коли ми з галопу перейшли на рись. Він нас відпустив відповів він сам собі, коли ми зупинилися в затінку дерев. Кайзервальд[99] наче не мав нічого проти.
Ну що за звичка ставити запитання, на які знаєш відповіді?! Але з мене зараз можна було коц плести, з тороками
Угу, непрощенно мрійливим тоном погодився я, потопаючи в очах бажаної і знову моєї жінки. Навіть таким, як я, інколи, мабуть, недогледівши, що й до чого, дарували її, Свободу, просто так! Як дарують кістку голодному псу-приблуді. Але ми були й цьому раді
Як ваші справи, моя найясніша Пані? Усе гаразд? Я тішуся!
Але ж він нас упізнав і ножа упізнав, яким його продовжував розмовляти сам із собою мій спільник. Кайзервальд шумів над головою молодими деревцями. Копець Люблінської унії[100] врізався в небо лисим горбом. А раптом він передумає і кинеться за нами навздогін?..
Ви приголомшливо виглядаєте! Ви завжди так виглядаєте? Не помічав
Знаєш, а я вже подумав, що це кінець
Чим же мені нагодувати вас і напоїти? Де покласти спати? Вам нічого не треба, моя Пані? Лише любові? Боже мій, яка дрібниця!
Ви приголомшливо виглядаєте! Ви завжди так виглядаєте? Не помічав
Знаєш, а я вже подумав, що це кінець
Чим же мені нагодувати вас і напоїти? Де покласти спати? Вам нічого не треба, моя Пані? Лише любові? Боже мій, яка дрібниця!
Куди ж нам тепер, га?
Як добре дихається зараз, як вільно Невже ви справді повернулися до мене? Невже?..
Ти щось сказав, Маряне?
Я витяг пачку австрійських гульденів і швидко переклав зі своєї руки в руку Янека.
Тримай.
Ти що? Я не візьму від тебе грошей!
Це позичка. Потім віддаси. У мене невеликі проценти.
Ні-ні, я в борг теж не хочу Я не збираюся жити на
Що?
Кайзервальд весь був начинений деревами, тому Януш не міг довго задкувати без небезпеки рано чи пізно наткнутися на одне з них.
На брудні гроші?! Давай, скажи це! Скажи мені, що я двадцять три роки живу на брудні гроші!
Я не маю на увазі тебе
А кого?! Чи не себе часом? Наші з вами грошики, пане, виявилися на один копил, однаково заплямлені й однаково тхнуть!
Я не хотів тебе образити
Життя часто-густо начинене недолюдками, і якщо довго задкувати, рано чи пізно обовязково наткнешся на котрогось із них Для тих, хто не зрозумів, це я про Янека. Відступаючи перед життєвими незгодами, він незчувся, як напоровся на мене. І замість того, щоб швидко витягти шаблю, узявся просити вибачення.
Парочки з ажурними парасольками й округлими за останньою модою «казанками»[101] зачали нагло зиркати в наш бік. Я потяг Янека в глибину гаю. А він раптом спинився. І спитав зовсім іншим, не своїм голосом:
Стривай. Звідки ти їх узяв?
Там, де взяв, уже нема.
Янек подивився на мене, а потім на гроші. І вперше я помітив на його обличчі сумнів. Уперше щодо мене
Ти це в неї у пані Агнешки?.. Як? Після всього, що вона для нас зробила?..
А сумнів то така зараза, яка може зробити те, чого не зроблять тисячі ворогів. Може вбити тебе зсередини.
Купиш собі одяг на Кракідалах[102] це в першу чергу. Провіанту накупиш йди до Нафтули, там дешевше. І обовязково там скуштуй флячок, там дуже добрі флячки подають. Потім на поштових перекладних доїдеш до Борислава, знайдеш там запамятай Стаха Литвина з копалень Французької компанії. Він переправить тебе через Карпати і дасть координати тих, хто зможе відправити тебе до Іспанії
Собі теж узяв? Стільки ж? його голос тремтів, але це не означало, що він боявся. Це означало, що йому було бридко перебувати зі мною на одній частині світу.
Основне твоє завдання добратися до океану. А там уже рукою подати до Америки.
Я зібрався його від себе звільнити. Я сам від себе зібрався звільнитися. Але знав, що ніхто мені цього не дозволить. Тому я вже бачив, як проведу в підземеллях мого міста решту свого життя, ховаючись разом зі щурами від сонячного світла.
І основне: на площі Святого Духа[103] живе такий собі Крейцер, там його всі знають, купиш собі новий паспорт. У нього дорого, але надійно. Запамятав?
У вуйка Фонся за давнім звичаєм можна було б узяти те ж саме дешевше, але він може спитати: «А де ж мої гульдени за оборудку на площі Марії Сніжної, панове?» і що ми тоді йому казатимемо?
Я задер голову й осіннє сонце привітно зиркнуло на мене з-за хмар. Але той, хто в мені сидів, бачив лише темряву, саму темряву і більш нічого. Сліпнути почав на старості літ, мабуть
Можна було б, звісно, залишити собі дещо з цієї суми, але красти у своїх найгірша справа. На кожній рогатці його люди. Тому, мабуть, підземелля найкраща ідея.
Ти так добре знаєшся на усіх цих підпільних справах Янек переступав з ноги на ногу, дивлячись то на мене, то на гроші. Радячись зі своїм сумнівом, мов адвокат зі суддею. Даючи мені, мов на суді, останнє слово.
Я житель люксусового галицького дна. За мною плаче Бригідка[104] на пару з гальштуком[105], тому краще буде, якщо нас не бачитимуть разом. Віднині більше ніколи. А гроші сховай, ще, не дай Боже, украдуть.
Я повернувся і пішов собі геть. Сонце попливло за мною. Мабуть, Фонсьо вже вийшов на полювання. Тому сонце хотіло бачити, чим усе закінчиться.