Було мені тоді років пятнадцять. Укинув мене вуйко Фонсьо до льоху в домі одного зі своїх побратимів у Жовківському передмісті за те, що я посмів його ослухатися. Укотре. Але того разу особливо його розчарував. До глибини, так би мовити, душі. Я був на той час уже досвідчений батяр, і ніякі підвали мене не лякали. Я ходив уперед-назад, розмахуючи хворостиною і горланячи солдатські похабні пісні. Мене не так просто було налякати. Нехай почекають лишень, поки я вийду, от тоді я їм усім покажу Щури почекали хвилин з десять, поки закрився засув.
За два дні, коли мене звідти витягли, я був схожий на маленького, побитого цуцика, який безперервно скавчав і смикався, відбиваючись від усіх навколишніх руками, ногами й зубами. Від хворостини моєї нічого не лишилося. Від хоробрості теж. Зате відтоді я виконував усі накази свого наставника мовчки і без заперечень.
Щурів було так багато, що всі два дні, стоячи в куті на дірявому відрі, щоб убезпечити себе з тилу, я відбивався від них якоюсь металевою рурою, знайденою під дверима підвалу. Боявся провалитися в сон бодай на хвилину. Чув у темряві, як вони миттєво пожирають усіх збитих мною на землю побратимів. Глухнув од їхніх вересків.
Ці підвали були зєднані один з одним підземними ходами, повністю відомими тільки давнім будівничим. Ці ходи вели десь із Високого Замку через Папарівку[95] і Городоцьку до Святого Юра, Бернардинського монастиря[96], Підвалля[97] і Бог зна ще куди. Цих підвалів боялися навіть дорослі дужі цукєрніки[98], час від часу засипаючи їх отрутою. Бо інколи тварюк наплоджувалося стільки, що не було спасу всім навколишнім мешканцям. Можливо, через те, що час від часу вкидали туди багато поживної їжі.
Цю руру, і це відро наказав напередодні вкинути до льоху вуйко Фонсьо. І всі дві ночі йому снилося, як місто затоплює Полтва, що вийшла з берегів, брудна і в нечистотах. Наче мститься своєму місту невідомо за що.
І він майже пожалкував, що залишив мене в підземеллі. Хоча для годиться почекав ще години зо три. Щоб уже напевно. Бо я зірвав йому такий чудовий план. І того, кого можна було використати, тепер довелося прикінчити.
Але я нічого цього не знатиму
12
Крик я почув, уже вхопившись за нижні щаблі драбини. Майже не тремтячою рукою. Майже живий.
Крик привів мене до тями миттєво. Я виглянув з льоху і одним швидким рухом прикрив лядою отвір у підлозі кухні. Притримуючи його в себе над головою від повного закриття. Ні, поки що я не хотів вилазити. З кухні добре було видно те, що діялося у вітальні. Я хотів подивитися, що буде далі. Бо початок мені не сподобався категорично.
Де?!! Де другий?!
Велетень кілограмів сто двадцять з кучерявою борідкою і плескатою лисиною жбурнув мого побратима через усю кімнату, і від цього удару розвалився, на перший погляд, міцний стілець. На перший погляд, балакучий Янек тільки коротко крекнув.
А от Агнешку свою цей велетень беріг, мов зіницю, тільки волочив за собою підлогою, тримаючи за волосся.
А-а-а! От і другий!!!
Це він помітив людину на бамбетлі. Видно, сусідки донесли, що тут хазяйнують двоє, от він і збирався покінчити з цими двома одним махом.
Зараз ми і з ним поговоримо!
Не чіпай! Він тяжко поранений! важко дихаючи, крикнула жінка. Вона трималася за волосся обома руками. Не помічала, що сукня розірвалася об поріг і тепер клаптями звисає довкола стегон. З усіх сил кусала губи до крові.
А ти його виходжуєш, та-ак?!
Велетень був недалекий від істини. Я тихесенько потер руки. Як добре, що мене вчасно спровадили в підпілля! Можна відсидітися тут, поки вони між собою розберуться, і вислизнути потайки з дому, коли все закінчиться
«А може, все-таки допоможемо їм?» з тихою надією спитав мій звір, заточуючи кігті. Я скрутив цю надію в тугий вузол і закрив над нею ляду. «Ти при своєму розумі?! Глянь, що там коїться!» Він кивнув головою, закінчуючи заточувати кігті.
У такі хвилини ми розуміли один одного пречудово.
А там справді коїлося казна-що.
Карл уже тягнувся до бамбетля, не випускаючи свою сестру з мертвої хватки. Вона верещала.
Не треба, Карле! Я все поясню!
Ян не подавав ніяких ознак життя. Завжди був упертим. Навіть присмерті.
Ляда ляснула з розгону об підлогу кухні. Карл повернув голову. Я зацідив йому в кругле обличчя картоплиною. Потім ще однією, і ще. Мій ніж сиротливо лежав на столі Правду кажуть, послухай жінку
Карл заревів і всім своїм картопледробильним тілом кинувся на мене.
Я згадав, що пережив одного разу в підземеллі, і подякував дядечкові за науку. Після того двобою цей, теперішній, здавався дитячими пустощами.
Послухай жінку і не кажи потім, що не чув!
Вона не раз і не два посилала нам зрозумілі навіть дитині сигнали: «Краще б вам піти, панове, бо потім можете не встигнути» А я забарився, розслабився, пригрівся І не зрозумів те, що втямила б навіть дитина!
Моя нога перекинула на землю заготований заздалегідь кошик з горіхами і вони покотилися йому назустріч. Він зробив до мене один крок, другий і правильно, навіть велетні інколи падають. Правда, гуркоту від такого падіння набагато більше, ніж від нас усіх. Я майже дострибнув до нього, але він на диво швидко, як на його вагу, підтягнув до себе Агнешку, яку досі не випустив з рук, і вчепився вільною рукою у її шию. Агнешка миттєво пополотніла і захарчала.
Я завмер. Велетень подивився на мене знизу вгору. Не на багатьох він так дивився.
На коліна, пся крев, швидко!
Я опустився на підлогу. Тепер наші погляди були в одній площині. Але губи господині вже почали синіти. І горіхи, мов щури, вишкірювалися довкола в кровожерних усмішках.
Добре, Карле, ти виграв. Я тут головний, хлопців не зачіпай. Її теж. Вона навіть готувати не вміє. Я думав перекантуватися тут трохи, підлікувати одного зі своїх, але вона в тебе ненормальна, не підпускає до себе ні на крок. Можеш глянути, як забарикадувалася нагорі, у кімнаті над нами. Усі меблі туди перетягла, сидить там безвилазно. Ей, Карле, ти мене добре чуєш?
Я говорив з ним, як з малою дитиною. Треба було квапитися, горланити, кричати, бити, кликати на поміч, утікати врешті-решт, нехай самі розбираються, а я говорив з ним тихим, спокійним, лагідним голоском.
Ти хто?
Я тобі не ворог, Карле. Ти мені подобаєшся. Ти сильний, сміливий і спритний. Може, навіть я візьму тебе до себе в банду, що скажеш?
Він струсонув свою жертву і мовив:
Я її зараз прикінчу. А скажу, що ти зробив.
Треба було, щоб він терміново забрав руку з її горла, бо гріш ціна тоді трьом чоловікам у її домі. І мої розмови даремні. Є люди, у яких мозок завбільшки з горіхове ядро.
Прикінчи краще мене, Карле. Багато хто в місті буде тобі вдячний. Пан президент міста так той руку тобі потисне за це. Ти мене чуєш, Карле?
Він замислився.
Президент, Карле, давно хоче моєї смерті. І багато грошей тобі дасть за те, що мене спіймав.
Він глянув на ту, що була у його руках, і на мене.
Давай, Карле, зроби це. Стань героєм.
Руку з її шиї він не забрав, але пальці розтиснув, проте жінка вже знепритомніла. Чути було в тиші, як тріскочуть шкарлупи горіхів у його голові. Ой, Карле, Карле, мій ножик давно тобою марить, а ти такий неповороткий
Шнурок давай, хутко!
Треба сказати, що ми повбирали на себе той чоловічий одяг, який знайшли в шафах, а оскільки він був дуже завеликий, то підперезали себе білизняними шнурками. Чому не поясами? Бо з отими великими пряжками незручно фарбувати підлогу і клеїти стіни. А Карл любив лише великі пряжки на поясах
Лягай! крикнув він, отримавши від мене шнур і зробивши з нього удавку.
Я зрозумів хід його думок і окинув поглядом увесь той бардак, який настав тут із приходом однієї людини. А я мив тарілки! Дурень! Треба було чистити зброю.
Ніхто з решти присутніх не подавав ознак життя. Навіть поранений і той, здається, не дихав. Те, що я помру тут з усіма, особливої честі мені не зробить.
Лягай! його ручища закинула удавку на тендітну шию тендітної жінки і взялася її стискати.
Добре, Карле, ти виграв. Президент буде тобою задоволений. Але ти їх усіх відпустиш. Бо президент не повірить, що я їх усіх убив, і почне розслідування. А тобі не потрібне розслідування. Тобі треба вбити головного грабіжника й тебе нагоро
Лягай!
Я ліг долілиць на підлогу. Кілька горіхів упялися мені в тіло.
Я ліг долілиць на підлогу. Кілька горіхів упялися мені в тіло.
Руки назад!
Він звязав їх мені тим же шнуром. Тіло Агнешки неболяче впало мені на плечі. Тепер я справді зрозумів хід його думок.
Рухнеш руками затягнеш удавку в неї на шиї! Буде як вішальник, ксьондз не захоче ховати! і він зареготав. А тоді схопився на рівні і почав бити мене ногами в чоботях.
Памятаю дикий біль. Памятаю, що намагався не рухатися і не кричати. Памятаю постріл, який розірвався над головою, наче грім серед ясного неба. Чи то був грім, схожий на постріл?..
Більше нічого не памятаю.
Агнешка Фарбі згадуватиме потім, як, увійшовши до вітальні того дня, побачить, що поранений дивиться на неї з-під опущених повік. Усвідомлено. Нагорі її дивні квартиранти наводять блиск у кімнатах, не знаючи, що
Вони тут? процідить капітан крізь зуби. Сама не знаючи чому, вона підбіжить до нього і прошепоче:
Будь ласка, дайте їм шанс. Це вони принесли вас сюди, вони доглядали за вами
Їм ніщо не допоможе.
Будь ласка, вони не найгірші люди на землі
Я тут не для того, щоб їм портрети писати. Де моя зброя?
Вона віддасть йому карабін і допоможе його зарядити. Вона зробила все, що у її силах, навіть більше.
Згадається Карл і вона благально складе руки.
Дайте мені кілька хвилин. Це нічого вам не буде коштувати. Ви мені довіряєте?
Ви не викликали підмогу, вони обоє вже мали бути в буцегарні
У мене є кілька питань до них дайте мені змогу все прояснити і вони ваші.
Тільки ради вас
Коли вона мене покличе, на ходу придумавши ідею про льох і капусту, капітан лежатиме на подушках із карабіном під ковдрою. І триматиме мене на прицілі увесь час, поки стане сил.
Агнешка поставить мені питання, на які я змушений буду відповідати. А він не видасть себе, бо впаде в безпамятство і прокинеться від гуркоту першого Карлового удару. Він ніяк не зможе прицілитися однією рукою, поки ми сидітимемо і вестимемо теревені на підлозі, нижче рівня досяжності його карабіна. А підвестися він боятиметься, щоб не впасти непритомним.
Лише коли Карл випростається на весь зріст і візьметься за мене всерйоз, отоді куля розірве його легені та пролетить крізь серце. Смерть настане миттєво.