Де мішок, який я був причепив сюди, до пояса, підберезовику ти мій?
З провізією, теплим одягом, різними вкрай необхідними в дорозі дрібязками і фальшивим паспортом на імя Маряна Небродовича.
Я його викинув. Він був заважкий.
Ти викинув мій мішок? перепитав я з лагідним сказом у голосі. Мій мішок? Де ти його викинув?
Там, на сходах, по дорозі в хол.
На сходах? Мій мішок? видно, двері мої незмащені заїло остаточно. Ти думав, я його забавками набив, ляльками всякими, солдатиками? Книженціями? Ні, книжки ти б не викинув, ти б їх поволік на собі на край світу.
Він байдуже дивився просто на мене. Не мав звички відводити погляд, навіть якщо йому в лице дихав такий звір, як я. Чомусь був упевнений, що я не кусаюся. Зараз я доведу всю помилковість його думки.
Я не думав, що там забавки Просто я нічого не збирався з цього дому брати.
Он воно що! Так чого ж ти не роздягнувся, чесний який? Одежинка ж чужа. І мене не роздяг? Заодно перевірив би кишені, чи не гвізднув[28] я чогось дорогоцінного.
Чесне слово, він навіть перестав плакати. Очі зробилися сухими і жорсткими.
А це не діло рук шляхтича по чужих кишенях лазити. У мене поки що мій титул не забрали, забув? І руки забери.
У-ух!
Та пропади він пропадом, той мішок.
І фальшивий паспорт туди ж.
У-ух!
Та пропади він пропадом, той мішок.
І фальшивий паспорт туди ж.
Я добуду новий, файніший.
Мішок, звісно. Паспорти не святі ліплять, а вуйко Фонсьо, та в нього зимою снігу, а літом трави не допросишся.
Янек хвилину пережовував. Добре! Ще зовсім недавно він лише ковтав.
Як це добудеш? Яким чином?
О-о, тобі розкажи, запхнувши руки до кишень, я не кваплячись повернув до лісу. Янек за мною.
Що означає «розкажи»? Що ти задумав?
Ну-у, нічого такого
Мені не подобаються твої «о» і «ну».
А мені не подобається один чи одна, кого ми не кваплячись залишали за спиною. Безкарно.
Пояснень я, звісно, не дочекаюся, Маряне, не у твоїх це правилах порушувати власні правила
Але я за ним чи за нею ще вернуся.
Тому я попереджую: від цієї хвилини я ні на крок від тебе не відійду, зрозуміло, Маряне? Якщо ти замислив щось нечесне, я тебе зупиню, обіцяю! Я буду спостерігати за кожним твоїм рухом, і не смій мені перечити.
А коли мені приспічить за деревце?..
Він не зніяковів. Не знайдуться нині ті, котрі змусять його ніяковіти.
О, особливо тоді
Він оступився. У лісі, у цій темниці, було повно кореневищ, корчів, коріння Лише на одну мить він ухопився рукою за моє плече, і ця рука, здалося мені, пропекла наскрізь мою продимлену, чорну від кіптяви куртку. За такі миті платять золотом. Та чи візьмуть плату з Маряна Добрянського, а чи скажуть: іди, звідки прийшов?
Наші очі незабаром призвичаїлися до темряви. Проте світліше від цього не стало. Ми перебували на дні величезної криниці, у якій без упину щось ворушилося, шелестіло, шурхотіло, а вгорі, у нерівному просвіті, немитим блюдцем плив поміж хмарами місяченько. Щось синювато-димчасте стікало на листя, хвою, кору й мох; хтось живий і печальний дихав нам у потилиці; глухомань ходила довкола нас, непрошених, колами, з темним обличчям й очницями-дуплами, і, похрускуючи пальцями, чекала, коли ми наситимося її стравами і кинемося назад. Тоді вона жбурне нам у груди колючі чагарники, а під ноги столітні вітроломи і скаже, сторожка і чутка, так і не пробачивши людям свого прізвиська і їхнього споконвічного страху перед нею, скаже нам, непрошеним: дороги назад нема.
Маряне, агов, Маряне! окликнув мене супутник. Я ледве ухилився від драпіжної гілляки, що випливла переді мною нізвідки. Вибач, я не хотів тебе налякати.
Угу.
Але ти подивися на цей дуб!
«Цим дубом» виявилася загусла до твердості каменя чорнота, що закинула над нами мертві нерухомі сіті. Де він угледів дуб?
Знаєш, із чим він у мене асоціюється?
Я піймав себе на тому, що хотів би, щоб він говорив тихіше. Небо майже не просвічувало крізь густу плутанину, і я відчув себе людиною, над якою закрили дашок криниці. Я почав тихесенько відступати.
З тобою, мій мовчазний друже! Цей дуб такий самий пазуристий, ікластий і без єдиного живого листочка!
І він розсміявся. Драпіжна гілляка не дрімала і вчепилася на зворотному шляху в моє волосся.
Холєра ясна!
А от лаятися він, мабуть, так і не навчиться.
Я почув, як Янек поплескав рукою по стовбурі.
Я навіть про гілляку, якій обіцяв переломити всі кісточки, забув. Він не боявся! Мало того, він був із глухоманню на ти!
Удалині протяжно ухнуло і затихло.
Ну, якщо ти дав обітницю мовчання голосно образився Янек. Я мало не пристукнув його. А глухомань я оглянувся залишалася глухоманню. І, звичайно, готувала порушнику спокою заслужене покарання.
Десять ринських дістати гарна нагорода!
Ой, забю я пана, хоч го трохи шкода!..
При тьмяному світінні, в оточенні мороку, по неходженій стежині йшов порушник і горланив на весь ліс пісеньку про хлопів Тарнавського повіту[29] Я, притримуючи рукою гілляку, оту саму, драпіжну, дивився в обидва ока глухомані і ясно бачив свій страх, і бачив, де його коріння. Дитинство мого порушника минало серед природи і вчило його не боятися живого. А моє дитинство, камяне, убите в крівлі, димарі і підвали, уміло не боятися тільки мертвого.
Це не голос. Я обережно рушив слідом. Це Боже покарання.
Але коли знову щось шаснуло просто в мене з-під ніг, я пробачив його голосу відсутність голосу і вперше за багато-багато днів та ночей утішився, що я не один.
Маряне! обірвав свою арію Янек. Глухомань зітхнула і відняла руки від вух. По-моєму, попереду прогалина.
По-моєму, теж, сказав я, упявшись очима в суцільну темряву. Єдина прогалина, яку я зміг відшукати, висіла разом з місяченьком у мене над маківкою.
Коли ми пройшли вперед, я зневажливо хмикнув:
І це ти називаєш прогалиною?
І одразу щось пацнуло мене по носі. Я розтиснув кулак соснова шишка. Як попередження: не порушуй, непрошений. Відомщу.
Я зацмулив шишкою в нікуди. Знаю, глухоманище, я всюди непрошений.
Дерева глухо зашуміли, потривожені раптовим нападом вітру. Я підійшов і присів на перекладину, що зєднувала два стовпці з козирком. Ще два стовпці і перекладина були зламані, але залишки соломи збереглися. Навіть я, міщух, зрозумів, для кого ця годівниця призначена. А Ян Губицький, котрий нібито з лісничими і їхніми підопічними знався змалку, узяв і сам поліз у ту солому. І здається, заснув ще на півдорозі. Немов на пухових перинах знищеного мною палацу.
А ваш покірний слуга ще довго сидів тієї ночі і дивився на місяць Якщо не помиляюся, місяць обожнюють вовки всіх часів і народів.
5
Ми не мали ні сірників, ні грошей, ні харчів, ні плану Поки я ламав голову над тим, чого іще ми не мали, під деревяним козирком одночасно зметнулися скуйовджений чуб і наївне питання:
Є надія вийти до людей до зими?
Отож, ми ще й не мали надії.
Тим часом пан Губицький став перед мої ясні очі, клацаючи зубами і голосно бажаючи знати, чому раптом моя куртка опинилася на ньому. Причому він махав перед моїм носом речовим доказом.
Помнеш, буркнув я. Ну ні найменшого пошанівку до старших!
Припини панькатися зі мною, як із маминим синочком.
А як накажете панькатися? Як з маминою дочкою? Я так і сказав. У нас стільки всього немає (я подивився на загнуті пальці), а мене відволікають через дрібниці.
Янек моментально вкрився кіркою із смертельних образ.
Ти негайно, в оцю ж хвилину, при мені одягнеш на себе цю жахливу стару брудну кацабайку. На тебе навіть дивитися зимно.
А інакше ти візьмеш і станцюєш мені польку? Теж мені, оратор! Зорати б тобою отак кільканадцять полів, сили кричати вже точно не мав би.
Сидиш тут на пеньку, здаєшся сам собі таким твердокамяним, чавунним, а вчора він осікся і сильніше зацокотів зубами. Ще б пак! Короткий оксамитовий сюртук, вишита срібними нитками камізелька, шовкова сорочка, ногавиці до колін і лаковані черевики. Посипати пудрою і можна виставляти у вітрині цукерні Гросса і Струса на Гетьманській[30]!
Я посовався туди-сюди, пробуючи знайти мякше місце для своєї дупи, але пеньок лишився вірний собі до скону і надавався до сидіння не більше, ніж розпалений пєц. Трухлява перекладина вночі розвалилася піді мною в момент особливо захопленого споглядання місяченька, і я перебрався сюди щоб його головою вперед викрутило, цей огризок дерева!
Послухайте, ваша ясновельможносте. Коли ви пішки під столи і фури ходили, я бігав по снігу босоніж, і нічого, не вмер.
Аякже, бігав Вигнали на сніг старші брати по ремеслу за те, що племінником мене Фонсьо кликав і мені належалося містечко потепліше. «Йди, грійся», сказали вони.
Починається, просвердлив мене поглядом Ян, весь у соломі, але від цього не менш грізний. А цвяхів ти часом не ковтав? Не хочеш не одягай, нехай полежить собі на землі, їй уже й так нічого гіршого не може притрафитися.
До речі, ранок для середини серпня видався дохлий, хирлявенький, невиспаний. І роса нескоро зійде.
Пята година, на око визначив я.
Піду пошукаю воду, непевно мовив Янек, залишаючись на місці. Тільки волосся поки що трималося. Усе решта швидко міняло свої кольори. Доспоримо ми до кінця і дивись, на одного рудого стане менше. Я підвівся. Якби не лінь, викорчував би цей клятий пеньок і закинув би в хащу.
Біжімо. Куртку одягне той, хто перший здохне.
О, битися об заклад це по-їхньому, по-шляхетному. Бідака. Йому не довелося бачити, як я бігаю. Кому довелося удруге за мною не ганявся. Тільки рукою махав. Доти, поки я не виріс і не став сам ганятися за іншими. І рукою не махав, а доганяв раз і надовго.
Янек рвонув, як необїжджений гнідий жеребець. Ранок здивовано забрав одну хмарку. Кацабайку я підхопив уже на бігу. Ранок забрав іще одну хмарку заважала дивитися.
Янек рвонув, як необїжджений гнідий жеребець. Ранок здивовано забрав одну хмарку. Кацабайку я підхопив уже на бігу. Ранок забрав іще одну хмарку заважала дивитися.
У такт моїм рухам підстрибували настовбурчені дуби і буки, акуратненькі білочки на гілочках, гнізда, що дивом не падали з дерев, кущики, ягідки та всіляка дрібна лісова поросль, яка щедро зрошувала чоботи мокрим сріблом. Ритмічно постукували невидимі дятли. Ритмічно згиналися й розгиналися коліна і лікті.
Ритмічно вмирали секунди, устеляючи мій шлях осколками часу. Хто сказав, що немає надії? Є. Але в тім краю ніколи не буде мене.