Ти чого? Що трапилось? оторопіло вигукнув услід.
А твоя яка справа? Кому яке діло! роздратовано фиркнуло через плече дівчисько й побігло далі.
Кому яке діло Любомир постояв хвилину, вражено дивлячись услід дитячій постаті, що зникала в натовпі, і зайшов у першу-ліпшу кавярню. Кому яке діло Він розгорнув записник. Ця, ніби незначуща, похапцем і зі злістю кинута фраза наштовхнула чоловіка на серйозні роздуми. Кому яке діло Адже дівчисько має рацію! Хтозна, що трапилося з підлітком тоді, і хтозна, чи є комусь до того якесь діло. Куди дівча побігло, озлоблене і роздратоване? Що з утікачкою трапилось по тому? Це проблема. Велика проблема, і таких проблем безліч на кожному кроці. І з цим треба щось робити!
Він замовив каву й довго сидів за столиком у кутку, спостерігаючи за людьми. Спостерігаючи, роздумуючи і занотовуючи щось. Того вечора в його свідомості відбулися зміни. Він збагнув, чому має присвятити своє життя: допомозі тим, хто її потребує. І байдуже, що саме це має бути. А навіть якась дрібниця, що дарувала б принаймні невеличку радість бодай якійсь одній людині. Коли приносиш комусь користь, коли хтось щиро радіє цьому це ж так добре! Звісно, він не врятує світ. Але може допомогти.
Так була заснована «Веселка життя». Розфарбовувати життя в кольори веселки головна мета організації. Образно кажучи, звісно. Любомир так загорівся ідеєю створення цієї організації, що вже за місяць підготував концепцію і першочерговий план розвитку. Певна річ, щоб утілити в життя цей грандіозний план, потрібна була спонсорська підтримка, залучення владних структур, зрештою, команда однодумців. І Любомир занурився в цю «Веселку життя», кожну вільну від роботи хвилину присвячуючи себе втіленню ідеї.
Починати було важко. Безкорисливих, справді відданих такій справі людей складно швидко знайти. Про поміч «зверху» теж поки не йшлось, адже у всіх були більш важливі проблеми, які потребували вкладення і без того недостатніх коштів. З часом однодумці знайшлися. Їх було мало, але вони були надійні і, здавалось, сповнені ентузіазму.
Першою зголосилася стати однією із веселківців Наталка колега по роботі. Вона була дуже доброзичливою, тож Любомир не помилився, звернувшись до неї. Їй доручили пошук волонтерів і вирішення поточних організаційних питань. Затим до них долучився Сергій, якого Любомир знав ще зі школи. Той узявся за створення веб-сайту та пошук можливих звязків та контактів у неосяжному інтернет-просторі. Любомир же поклав на себе місію реєстрації фонду, налагодження співпраці з іншими благодійними фондами, пошуку шляхів фінансування й формування загальної бази їхньої організації.
Справи потихеньку набирали обертів. З часом до них долучалися інші волонтери, кожен з яких виконував свою ланку роботи. Організація потихеньку розросталась. Перші обережні кроки виливались у перші досягнення, і це дуже тішило. Вони допомагали збирати кошти хворим діткам, батьки яких не мали можливості сплатити шалені гроші за операції, завдяки веб-сайту та тісній співпраці зі ЗМІ така можливість зявилась. Веселківці підтримували дитячі будинки, заклади для людей похилого віку. Вони зверталися до соціальних служб, пропонуючи свою допомогу тим, хто її потребує. І вже за рік існування успіхи «Веселки життя» були відомі за межами області, тож благодійники вже не боялись вкладати свої кошти в організацію.
Любомир не тямився від радощів. Бачити очі вилікуваної дитини, яка перемогла страшну хворобу щастя в очах сиріток, яким влаштовано чудове свято радість у стомлених очах стареньких людей, яким скрашено сірі будні Все це було такою винагородою за старання, що сльози радості не стримували навіть представники чоловічої статі, котрі, здавалось, скупі на такий прояв почуттів. Це була грандіозна, неоціненна праця!
На превеликий жаль, існував інший бік медалі. Не завжди вдавалося вчасно зібрати потрібну суму на термінову операцію, і безпорадні батьки втрачали віру в краще Або ж коли приречена дитина помирала З цим було настільки тяжко змиритися, осягнути, що мимоволі охоплював розпач. Чому це відбувається? У чому винні ті нещасні діти? За що вони так страждають? Однак новий день приносив чергові плани, альтернативні шляхи розвязання проблем, нові відносини, і надія на диво знову відроджувалась.
Ось такі дива творила із Любомиром музика. Вона перевертала всю його душу і породжувала нестримне бажання творити добро. І якщо на початку цього шляху він наражався на скептичні посмішки, то з часом його зустрічали з повагою, розумінням і готовністю чимось допомогти.
Звісно, така діяльність відсторонила його основну роботу на інший, менш важливий план. Проте він теж любив її. Уже десять років Любомир віддав перекладацькій справі. Після закінчення школи, коли прийшов час обирати собі шлях, він хотів стати музикантом. Однак якимось дивом мама зуміла його переконати, що музикою можна займатися й любити її і без диплому, а карєру ліпше влаштувати більш серйозну, наприклад перекладача. І лише думка про те, що насправді він не залишає музику, а розділить її з англійською, яку він теж любить, трохи заспокоїла юнака.
Звісно, карєра перекладача вдалася на славу, адже все, за що би не брався Любомир, виходило в нього блискуче. Після закінчення університету йому запропонували лишитись в аспірантурі. А з часом запросили до обласного перекладацького бюро, де він і досі залишається шанованим спеціалістом.
Утім, незважаючи на всі ці численні успіхи в житті, Любомир усе ж відчував якусь дивну порожнечу в душі. Його душа чогось прагнула, вимагала. Але чого?..
Довго він допитувався свого серця, яке мало би знати відповідь та лише вперто мовчало. Це мовчання спантеличувало його, адже, здавалось, чого тобі потрібно, чоловіче? В тебе є все для щастя: карєра, успіх, смак перемог, визнання твоєї особистості. Чого тобі ще треба?
І лиш стрівши одного разу ЇЇ, зазирнувши ЇЙ у вічі, Любомир тієї ж миті збагнув УСЕ. Серце його нарешті закричало, заволало! Так! Він побачив у тих очах все, чого йому так не вистачало в житті. Душа його спалахнула, наповнилась по вінця, і він збагнув: прийшло Кохання. Сенс життя було віднайдено остаточно. Серце рвалось до Коханої, мліло в солодкому до болі передчутті зустрічі. Любомир відчував, що скоро, зовсім скоро вони зустрінуться, і тоді все буде добре. Так, все обовязково буде добре!
Що стало з містом? Воно якесь не таке Не таке! Він ішов порожньою вулицею і розгублено озирався довкола. Ця місцина була йому зовсім незнайомою. Він узагалі не памятає такої вулиці у Львові, хоча це місто знає краще, ніж самого себе. Обабіч вимощеної бруківкою дороги височіли голі (без кори) дерева, на тонких вітах яких дивно висіли бліді квіти. Сірі будинки закинуті, замість вікон зяють нерівні діри, а в них примарна чорнота
Що стало з містом? Воно якесь не таке Не таке! Він ішов порожньою вулицею і розгублено озирався довкола. Ця місцина була йому зовсім незнайомою. Він узагалі не памятає такої вулиці у Львові, хоча це місто знає краще, ніж самого себе. Обабіч вимощеної бруківкою дороги височіли голі (без кори) дерева, на тонких вітах яких дивно висіли бліді квіти. Сірі будинки закинуті, замість вікон зяють нерівні діри, а в них примарна чорнота
Ця вулиця мертва. Мертва! Він був у цьому переконаний.
Як він сюди потрапив? Чому тут так гнітюче? Щось ніби чавить звідусіль. Куди ділися всі люди? І тиша Яка дивна тиша
Довго він ішов цією вулицею у дивних роздумах, аж поки не натрапив на якийсь вузенький провулочок. Звернувши туди, відразу ж опинився на вже знайомій і такій рідній вуличці. А ось і ліхтар, під яким він завше чекав на Кохану! Нарешті він на місці. Зараз вона прийде. Вона обовязково прийде, адже приходить до нього щоночі.
Минулого разу щось було не так. Йому чомусь здалося, що вона йде від нього. Але то лише на мить! Він однаково чекатиме на неї. Вона прийде.
Але що це? Ліхтар уже вимкнувся. Невже ранок?..
Любомир розплющив очі. Вона не прийшла. Вона не прийшла до нього сьогодні Мабуть, він образив її цими сумнівами. Як він міг сумніватися в ній? От бовдур! Ну, нічого. Кохана прийде наступної ночі. Він чекатиме на неї.
Утім, наступної ночі вона знову не прийшла. Що ж сталось? Чому вона відпустила його руку? Може, вони просто розминаються? Приходять до їхнього ліхтаря в різний час? До того ж спершу він почав потрапляти на якусь незнайому вулицю, і, перш ніж вибирається з неї, минає багато часу. Мабуть, вона чекає на нього, але він не встигає до неї Звісно, вона чекає на нього! Що ж робити? Як не розминатися з Коханою? Як її повернути? Він мусить щось зробити, щоб повернути її. Але що?!
А час минав. Дні заміняли тижні, тижні місяці, але ВОНА так і не поверталась у його сни. Він узагалі перестав їх бачити. Любомир був такий пригнічений цим, що, здавалось, ще трохи і він збожеволіє. І якщо працюючи та займаючись благодійністю він відволікався, то на самоті було вкрай тяжко й нестерпно. Думки про втрату коханої не давали йому спокою. Невже вона більше не прийде? Невже він втратив її назавжди? Чому?!!
Він сідав за фортепіано і через музику виплескував розбурхані емоції, шукаючи відповіді на свої численні питання
А якось йому наснився химерний сон, котрий не тільки не відповів на його питання, а ще більше заплутав усі думки.
То була весна. Він точно це знав, адже навколо все квітнуло. Він ішов вулицею тією, довгою і незнайомою, і шукав очима рятівний провулочок, котрий вивів би його до ліхтаря. Він відчував, що Кохана зараз там. Вона чекає на нього і страждає. Він так явно відчув її страждання, що всередині все розривалось. Господи, навіщо вона має страждати через нього? Невже його страждань недостатньо?
Ну нарешті! Ось і провулочок! Ускочив у нього й миттю опинився на місці. Було темно, лиш тьмяне сяйво ліхтаря ледь освічувало бруківку. Коханої не було. Раптом в кінці вулички він помітив високу жіночу постать у крислатому капелюшку. Але то була не вона.
Якийсь час стояв під ліхтарем, чекаючи, що ось-ось зявиться Кохана. Та раптом
Коханий! Де ти?! крізь пітьму ночі долинув до нього рідний голос, сповнений невимовної туги. Повернись до мене, благаю!
Він роззирнувся довкола, але Коханої ніде не було, лиш темна постать продовжувала стояти в кінці вулиці.