Все гаразд, заспокойся. Юнак міцно тримав її у своїх обіймах. Я з тобою.
Добре, що ти зі мною. Дякую тобі за це схлипнувши, з вдячністю притулилась губами до його руки.
Розділ III
Він сидів за столиком вуличної кавярні й смакував кавою. Він любив міцну каву просто неба, тоді вона якась інша більш насичена, чи що. А ще обовязково десь поблизу мусять бути музики, бо коли вони починають грати немає значення, на чому, це може бути саксофон, скрипка чи бандура тоді світ неначе зупиняється і лиш ця єдина мить стає вагома.
Розгорнувши свій, дещо потертий записник, він зробив кілька нотаток. Записувати думки на папері було пристрастю Любомира ще змалечку, а згодом стало невідємною частиною його життя.
Він памятає, як одного разу в школі, на День армії, дівчата подарували йому маленький записничок. Це було в четвертому класі. Він не знав, що з ним робити, і просто поклав у шухляду. Минуло кілька місяців, перш ніж він дістав його, взяв ручку і записав враження, які отримав від поїздки з матірю до моря. Воно так сильно вплинуло на маленького Любчика, емоції нестримно рвалися з нього, тож він мусив кудись їх подіти.
Кілька перших рядків лягли на папір кострубато й недоладно, проте почуття, які він туди вклав, були настільки красномовними і переконливими, що, перечитуючи згодом написане, немов знову побував у тих місяцях, котрі описував на папері.
Згодом кострубатість почала зникати, написане набирало більш правильних форм і більш глибокого змісту. Записник завжди був при ньому, і, відчувши потребу писати, він розгортав його й занотовував те, що вважав за потрібне. З роками записників ставало все більше, і всі вони знаходили собі прихисток у шухляді комоду.
А ще він дуже любив бути на самоті, у власному світі, сповненому безлічі думок і мрій, через що його вважали трохи дивакуватим. У той час, коли на перервах однокласники бігали галопом, смикаючи за волосся дівчат, щасливих від такої зухвалої, проте уваги з боку протилежної статі, Любчик сидів за партою коло вікна і спостерігав за чимось, одному йому видимим і цікавим.
І хоча його усамітнень не розуміли й не підтримували, він усе ж був негласним улюбленцем як серед товаришів, так і дівчат. Останні любили його за небагатослівність і тонке почуття гумору. Він міг якийсь час мовчки спостерігати за чимось чи за кимось, а потім знічевя зронити кілька слів, настільки влучних і дотепних у тій ситуації, що дівчата заливалися сміхом, а хлопці, плескаючи його по плечу, схвально кивали головами.
Він притягував до себе вмінням підтримати, давши слушну пораду чи ж просто уважно слухаючи співрозмовника. До того ж він був дуже гарненьким і дівчатам було важко відвести погляд від його красивого обличчя, великих темно-карих очей, таких бездонних, що, здавалося, якщо довго дивитися у них, то можна туди ненароком ускочити. З них точилися непідробна щирість і надзвичайна внутрішня сила, його погляд був проникливим. Природа наділила його чорним, як смола, густим волоссям, що, відростаючи, ставало витким і надавало йому чудернацького, проте звабливого вигляду. У старших класах він носив зачіску «а-ля Бітлз», а вступивши до універу, відростив волосся до плечей і збирав у хвостик. Він був високим і худорлявим. І якщо в юності це не дуже приваблювало, то зараз, у свої тридцять три, Любомир залишався підтягнутим і струнким, не виглядаючи на свої роки. Звісно, останнє досягалося шляхом майже щоденних тренувань у спортзалі.
Чоловік допив каву, відсунув порожню філіжанку й закрив записник. Певний час дивився на простуючих повз кавярню людей і підвівся з-за столика. Вільний час, що він зрідка виділяв собі посеред дня на філіжанку кави, аби розслабитися й перепочити від шаленого ритму життя, швидко промчав; він мусив повертатися до справ, яких мав безліч.
Любомир рушив уздовж вулиці. Який чудовий сьогодні день! Він глянув у небо, в якому повільно плинули пухнасті хмаринки, за котрі час до часу ховалося сонце. Яке ж воно дивовижне!
Привіт, старий! Все в небо заглядаєш? почув за спиною.
О, привіт! радо відповів, потиснувши руку давньому приятелю. Скільки літ, скільки зим?! Як ся маєш?
Та, дякую, помаленьку! Як твоє життя?
Моє життя Дуже стрімко! Направду дуже стрімко. І, знаєш, це мене лякає, добряче лякає, адже час так шалено мчить, я не встигаю оговтуватися від цієї швидкості, а хочеться стільки всього встигнути!
Все з тобою ясно, з ледь помітним відтінком скептицизму всміхнувся приятель. Таким і лишився, мрійливим філософом. І як воно? Відшукав сенс життя?
Любомир замислився.
Сенс життя, кажеш? Тобі справді цікаво, чи ти просто так, аби підтримати розмову?
Та певно шо цікаво, раз питаюсь. Я того сенсу й не думав шукати, мені, зізнаюсь, так простіше жити. А ось ти, памятаю, був у постійному пошуку. То як, ти вже збагнув його?
Сенс у кожного свій. Мій я, певна річ, віднайшов, не так давно. Але це дуже особисте я би сказав, інтимне, розумієш?
Так і знав, шо ти шось подібне скажеш! розчаровано мугикнув приятель. Ну, давай, я побіг. Ти теж, напевне, поспішаєш.
Так, я теж. Радий був тебе бачити. Бувай!
Так цікаво стрічати знайомих людей, котрих не бачив років сто, отак зненацька перетинаючись у найнесподіваніших місцях, а затим знову розбігатися на невизначений строк, кожен у власне життя
Сенс життя. Для нього він чітко визначений. Відтоді, як зустрів ЇЇ, він віднайшов і сенс. Сенс був у почуттях, що породжує в його серці ВОНА, у спокої, який дарують душі ці почуття, у шалених емоціях, що океаном клекочуть у грудях, у тих бажаннях, мріях і натхненні, що пробуджуються в ньому, немов вируючий вулкан. До зустрічі з нею він не відчував такого всепоглинаючого щастя, що гарячою хвилею розливається всередині. Сенс був навіть у дрібничках, яких він досі не помічав і котрі тепер здаються йому суттєвими. А все завдяки ЇЙ.
Їхню зустріч він описав на папері безліч разів, щораз по-новому її переживаючи. Вона дуже незвичайна й особлива, адже зустрілися вони уві сні. Так. Яким би дивом це не видавалося. І побачення ці не можна порівнювати ні з чим вони справді виняткові.
Щоночі він чекає ЇЇ під ліхтарем і ВОНА зявляється зненацька, мов нічна фея, оповита теплим сяйвом, наче небесним ореолом. Він бере її руку в свою, і блаженне тепло огортає все його єство, відтак обіймає її податливий стан, і тіло пронизує солодкий струм
Насправді його Нічна Фея не така вже й примарна. Одного разу він перетнувся з нею в реальному житті. Утім, коли збагнув, що це ВОНА, було вже надто пізно.
Згадуючи це, Любомир картав себе до болю, та все ж цю мить прокручував у своїй памяті по сотні разів на день. Мить, коли в реальності бачив її свою Кохану.
Він стрів її знову ж таки в найнесподіванішому місці: у потязі. Вона задрімала на верхній полиці плацкарту, а потяг уже прибув на кінцеву станцію «Львів». Він торкнувся її плеча, щоб розбудити. Сонна і дещо розгублена, зіскочила вона з полиці й опинилася зовсім поряд. Любомир відчув приємне тепло, що йшло від неї, і дивовижну ауру чим не Богиня легкого вітру? Вона видалась йому такою милою і беззахисною, проте в погляді помітно просочувалася рішучість. Легким жестом відгорнула з обличчя волосся, що чорними хвильками лягло на її плечі, сяйвом виблискуючи у променях ранкового сонця, і подивилася на нього своїми величезними синіми, наче морський вир, очима.
Господи, таких очей він у житті не бачив! Мить, коли їхні погляди зустрілись, здавалося, спинилась. Любомир не міг збагнути, як ту мить він не перетворив на вічність. А вона ж була зовсім поряд! Так близько, що варто лише простягнути руки, і ось вона у його руках!
Уже в маршрутці, що прямувала з вокзалу, шалений здогад раптом осяяв його. Як ошпарений, зіскочив він із сидіння.
Відчиніть, мені треба негайно повернутись!!! відчайдушно крикнув, протискаючись з-поміж незадоволених людей, як шпроти в банку, напханих у маршрутку.
Відчиніть, мені треба негайно повернутись!!! відчайдушно крикнув, протискаючись з-поміж незадоволених людей, як шпроти в банку, напханих у маршрутку.
Від несподіванки водій відразу ж зупинився. Любомир виплигнув, забувши подякувати, і кинувся щодуху назад відїхати він встиг недалеко. Дорогою шукав її очима, а примчавши на вокзал, вдивлявся в натовп, хоча й чудово розумів, що все марно. Ледь стримуючи емоції суміш роздратування і розпачу, почвалав назад до зупинки, очима все ще безпорадно шукаючи її у юрбі.
Він довго не міг пробачити собі такого безглуздя: як впустив її?! Як не відчув, що це ВОНА?! Він просто пішов геть Звісно, він не очікував зустріти її в реальному житті, адже вона була його Нічною Феєю, нездійсненною мрією, красивою ілюзією.
Утім, тепер, знаючи, що Кохана його реальна, Любомир сповнився надією і рішучістю, що зустріне її, адже вона тут, у Львові, зовсім поряд! І він обовязково знайде її!
Чарівна музика лилася плавно, водночас захоплюючи у вир пристрасті і цілої гами хвилюючих почуттів. У житті не так багато речей, які нескінченно прекрасні. Та музика в те число входила. Вона теж була невідємною частиною життя Любомира. У ній він шукав відповіді на важливі питання. І знаходив їх. Вона завжди давала його серцю слушні поради. Серце уважно слухало її і розуміло. Музика сформувала його світогляд, сприйняття життя. Він міг піднестися над повсякденністю, над побутом, абстрагуватися від усього й доторкнутися душею цього неймовірно прекрасного світу під назвою Музика.
Він любив різну музику. Однак класичну, ще й у виконанні професійних музикантів у концертній залі, сприймав по-особливому. Паґаніні, Вівальді, Шопен, Моцарт, звісно ж, улюблений Бетховен. Заплющуючи очі, Любомир відчував кожну ноту, кожний звук, немов потрапляв у ту епоху, у яку було створено ту чи іншу музику, і за короткий час переживав чиєсь усе життя. Здавалось, душа його була відкрита перед самим Богом і прагнула чогось надзвичайного. І це було дивовижно.
Затим ішов вулицями міста, усе ще перебуваючи у стані ейфорії, і роздумував над сенсом життя. Йому хотілось здійснити щось таке хороше, важливе і потрібне. Але що? Він роззирався довкола і все чекав знаку згори. І одного разу таки дочекався. Якось увечері повертався додому, як раптом з-за рогу просто на нього вискочило якесь розхристане, захекане дівча років дванадцяти. Вилаявшись від несподіванки, відштовхнуло воно чоловіка.