Маршрутка нарешті зупинилась. Двері відчинились, і Любка кинулася стрімголов назад, шукаючи очима трамвай. Краплі холодного дощу плескотіли по її обличчю, але, здавалося, жінка того не помічала. Вона мчала тротуаром, маневруючи між перехожими, котрі ховалися під парасолями.
Де ж той трамвай? Важко збагнути, куди він рушив, адже тут роздоріжжя Якою дорогою він поїхав? Може, цією? Любка в розпачі спинилася й озирнулася в один бік, у який запросто міг поїхати трамвай. А може, цією? Любка розвернулася й безпорадно глипнула в інший бік. Однак трамвая ніде не було. Вона вдивлялась у численних перехожих, котрі снували під розкритими парасолями, що так заважали!
Якийсь час вона металася з одного боку в інший, але все було марно Невже вона не зустріне його?! Невже він не впізнав її? Просто підвівся, щоб вийти на наступній зупинці, та й усе. Але чому в душі тліло відчуття, що він дивився на неї так, немов хотів зустрітись зараз? Немов так само хотів вийти з транспорту, як і вона, щоб кинутись щодуху назустріч?
Любка стояла на роздоріжжі й раптом відчула, як їй холодно. Вона була мокра від дощу, адже парасоля, мабуть, залишилась у маршрутці. Постоявши ще якийсь час, попленталася до найближчої зупинки й сіла у трамвай, який довезе її до кавярні, де на неї чекає Оленка. Вона мусить зустрітися з нею, адже обіцяла. Та й не може вона в такому стані повертатися додому.
Сльози розпачу злилися з краплями дощу й стікали по її обличчю. Шанс, якого так чекала Любка, було безнадійно втрачено. Кого звинувачувати в цьому? Дощ? Водія маршрутки? Долю? Жінка не знала. Вона лише картала себе за те, що не змогла використати надану Небесами можливість зустрітися з Коханим.
Що тепер? Скільки їй чекати наступного шансу? А чи буде він узагалі?..
Любочко, що з тобою трапилось?! Оленка вискочила з-за столу назустріч Любці, котра мов тінь увійшла до кавярні. Будь ласка, чай з цитриною, мовила вона до бармена, обійняла подругу й повела її до столика.
Оленка була нижчою за Любку, але її внутрішня сила дозволяла їй владувати над нею. В хорошому сенсі. Вона відчувала відповідальність за подругу, яка довірилась їй з першого дня знайомства. Її русяве коротко підстрижене волосся завжди було бездоганно укладене «під каре». Зі світло-сірих очей, підфарбованих блакитними тінями, точились доброта й розуміння; пухкі губи зазвичай щиро всміхались співрозмовнику.
Я щойно бачила його втупившись порожнім поглядом у підлогу, прошепотіла Любка.
Кого???
Ти ти не знаєш, я не розповідала тобі про нього думала, вважатимеш мене божевільною
Люба моя, що ти таке кажеш? Божевільною? Радше зїхала з глузду я, витягнувши тебе з теплої домівки в таку негоду! Розказуй, кого ти щойно бачила і що цей негідник із тобою зробив! тон Оленки не терпів заперечень.
О-о-о із чого ж почати? Любка помалу приходила до тями. Вона зняла мокру куртку, обтерла серветкою обличчя й волосся, затим обхопила руками гарячу чашку з чаєм, котру поставив перед нею офіціант. Тільки пообіцяй мені, що не вважатимеш мене божевільною, благаю!
Все гаразд, заспокойся. Із божевіллям ми, здається, визначились. Давай, пий чай і все за порядочком. Поспішати немає куди. Ти мусиш зігрітися й обсохнути, голос подруги помякшав.
Я кохаю одного чоловіка. Кохаю так сильно, що без нього починаю втрачати себе. Він мій всесвіт, і він теж мене кохає. Дуже.
Та це ж просто чудесно, Любочко!
Так. Але є одна проблема. Ми зустрічалися лише у снах
Оленчині очі заокруглились від подиву.
Так, це звучить дуже дивно, але, повір, я відчуваю, що ми дві половинки одного цілого, як би не банально це звучало! Господи, усе ж таки це звучить так по-шаблонному непривабливо і примітивно дві половинки Ці слова є зовсім не ті, які я хотіла би сказати зараз. Слів, якими можна описати його, нас, наше почуття таких просто не існує.
Оленчині очі заокруглились від подиву.
Так, це звучить дуже дивно, але, повір, я відчуваю, що ми дві половинки одного цілого, як би не банально це звучало! Господи, усе ж таки це звучить так по-шаблонному непривабливо і примітивно дві половинки Ці слова є зовсім не ті, які я хотіла би сказати зараз. Слів, якими можна описати його, нас, наше почуття таких просто не існує.
Жінка так захопилася розповіддю, що не помічала, з якою цікавістю зиркали на неї відвідувачі із сусідніх столиків. Вона немов увійшла в транс, поринула в той світ, про який розповідала зараз своїй подрузі. І лише гаряча чашка з чаєм, що ошпарювала їй долоні, трохи приземляла. Оленка, заслухавшись Любчиною розповіддю, теж занурилась разом із нею в той Прекрасний Світ Мрій. Вираз її обличчя вже не був здивованим вона щиро раділа за подругу й чудово розуміла її почуття.
Він реальний!!! Ми бачилися два рази тут, у Львові! продовжувала та. Перший раз ми не зрозуміли, що то МИ. Я лиш наступного дня збагнула, що бачила його! А другий раз був щойно
А що ж сталось? Де ж він?! не стримавшись, вигукнула Оленка.
Я їхала в маршрутці, а він у трамваї. І їхали ми у різні сторони! схлипнула Любка, і з її очей знову покотилися сльози. Транспорт на якусь хвильку зупинився в заторі, ми опинилися навпроти дивилися одне на одного і хотіли зустрітися Я можу присягнути, що він теж мене шукав! Але цей дощ Ми не змогли Ми розминулися
Та ти що!!! Приголомшена подруга сплеснула долонями. Яка ж халепа! А де? Де ви бачились? У якому трамваї він їхав?
На Городоцькій. Номера трамвая не знаю. Не подивилася. Помітивши його у вікні, я не могла відвести від нього очей. І він він так дивився на мене! Жінка дістала з сумочки серветку й безутішно втирала сльози, що знов покотилися по обличчю. І тепер мені здається, що такого шансу мені вже не випаде. Скільки ж їх має бути? Не випадають же вони безліч разів!
Отже, так. Тепер послухай мене, серйозно подивилася на подругу Оленка. Сльози облиш. Безліч разів шанси не випадають. Але їх точно має бути три! І третій буде щасливим! упевнено мовила вона. Ти зрозуміла мене? Відчаю тут не місце! Ви обовязково зустрінетесь, повір мені!
Подруга так впевнено говорила, що Любка мимоволі й сама почала вірити в це. Може, й справді, їй випаде ще один третій щасливий шанс? Вони зустрінуться, і вже ніколи вона не відпустить його руку!
Але ж сумно схилила голову.
Що?!
Мені так шкода Сашка
Сашка справді шкода. Він у тебе славний. Оленка підперла рукою підборіддя, сьорбнула схололу каву й задумливо додала: Нічого з цим не вдієш. У житті знаєш, як? Щоб щось отримати, треба спершу чимось пожертвувати.
Так, це правда Але я ніяк не можу сказати йому про те, що ми не можемо бути разом. Все не підбирається момент!
Подруга замислено зморщила лоба й знову сьорбнула з чашки.
Клянусь, я не раз поривалася поговорити з ним, але щораз заважали обставини! І ця розмова все відкладається і відкладається
Ти боїшся самотності, ось тобі й «обставини», підсумувала та.
Любка не заперечувала. Яким би сильним не було прагнення свободи, самотність пригнічувала її
А якщо ми ніколи більше не зустрінемось? Що тоді? вона розпачливо схрестила долоні й притисла їх до грудей.
Оленка демонстративно відставила чашку із залишками кави:
Ти навіть близько не підпускай таких думок!
Але ж послухай: сподіватися на ще одну випадкову зустріч у цьому величезному місті це те саме, що чекати дощу з чистого сонячного неба!
Ти правильно кажеш. Чекати не треба. Треба діяти! І тоді бути грому серед ясного неба! патетично мовила Оленка й лукаво примружилась. Розкажи-но мені, який він? Гарненький?
О-о-о, гарненький! жінка зашарілась і мрійливо закотила очі. Він схожий на Янгола. В його очах віддзеркалюється весь світ, у погляді стільки почуттів, стільки доброти і турботи, а посмішка зігріває таким теплом! Його душа це щось виняткове! Вона переповнена любовю, ніжністю і така рідна мені. Він випромінює таку енергетику! Я наповнююсь нею, мов нектаром, по самі вінця і не можу спинитись
Господи, яка ж благодать! мовила подруга. Затим її обличчя знову стало серйозним. Ти повинна в думках малювати вашу зустріч! Думай про це весь час. Те, що ми малюємо в уяві, з часом обовязково здійснюється.
Я малюю!!! Якби ти знала, скільки разів я малювала в уяві ці зустрічі! Мільйон!
Ну ось! Бачиш? Саме тому тобі й випав щойно цей шанс! Продовжуй! Але знаєш, що важливо? Ти не просто мрій! Ти уявляй, ніби це вже сталося і ти просто пригадуєш реальні події, переживаєш їх заново. Ось тоді буде результат.
Ну
І ніяких «ну»! Ні крихти сумнівів не підпускай, інакше все зіпсується! Наші страхи і сумніви не дозволяють мріям увійти в наше життя. Тому вони й залишаються нездійсненними, що ми боїмося їх здійснення! Відганяємо їх страхом, а потім картаємо долю, бо, бачиш, хтось має бути винним у тому, що життя складається не так, як ми хочемо! А насправді все в наших руках!
Це було переконливо. Любка схилила голову. Так, у цьому є сенс!
Дякую тобі, Оленочко! всміхнулась вона. Ти подарувала мені надію.
Надії мало. Треба вірити! І бути впевненою в своїй вірі.
Що б я без тебе робила?
Ой, вже не перехвали мене!
Подруги весело розсміялися. Вони замовили каву з тістечками й затрималися в кавярні ще години на дві: тем для розмов ще був непочатий край. А коли вийшли на вулицю, з-за щільних сірих хмар уже впевнено пробивалися сонячні промені.
Це хороший знак! зауважила Оленка. Отже, удача буде!
Подруги ще трохи прогулялися, взявшись попід руки, погомоніли, затим Оленка побігла на свій трамвай. Любка ж додому не поспішала. Душа її зараз рвалася туди, де вони з Коханим стрічалися у снах минулої весни, де відчувала себе справді щасливою, де душа наповнювалась трепетним теплом
Ось він вуличний ліхтар, під яким чекав на неї Коханий. Як же давно це було! Та вона памятає кожну мить, проведену поряд із ним, кожний його доторк, кожний подих, кожну усмішку, кожне сказане ним слово. Вона памятає ВСЕ.
Любка заплющила очі й уявила, що він зараз поряд. Душа здригнулась, і ніжний щем розлився тілом. Вона схрестила долоні й на мить відчула коханого поряд із собою, його рука міцно тримала її руку. «Ми зустрінемось! Ми обовязково зустрінемось, мій любий! І заради цього я готова пройти будь-яке терня!» подумки вигукнула жінка.
Вона не дзвонила у двері, хоч відчувала, що Сашко вже був удома. Повільно вставила ключ у шпарину замка й завмерла, заплющивши очі. Боже. Хоч би їй вистачило рішучості, а йому мужності Проте вже за мить відчула себе у кадрі якоїсь банальної мелодрами. В кімнаті панував напівморок цупкі гардини ретельно завішували вікно, не пропускаючи вечірнього світла, і лиш сяйво запалених свічок мяко освітлювало кімнату. У вазі, що стояла в центрі дбайливо накритого столика, височіли троянди. На дивані сидів Сашко, задоволено всміхаючись. Він підвівся й підійшов до Любки, котра розгублено стояла коло дверей.