А ви, напевне, львівянка? всміхнувся чоловік, оголивши дещо жовтуваті, мабуть, від надмірного паління, зуби. Точно від паління, адже пальці його рук теж мали жовтуватий відтінок. Так, я багато палю. Ніяк не подолаю свою слабкість, винувато мовив він, помітивши доскіпливий погляд Любки.
Я не львівянка, теж винаймаю тут квартиру. І чому ви вирішили, що мене обходять ваші шкідливі звички? Це особиста справа кожного. Жінка відвернулась, щоправда, визнаючи: не дуже вправно вийшло приховати свою нетерпимість до паліїв.
Микола! натомість відрекомендувався чоловік. А як звати вас? Може, на «ти» будем балакати?
Звичайно, чого «викати», ми ж не якісь там поважні персони, погодилась вона. Люба.
О, яке гарне імя! схвально мовив Микола й, схрестивши на грудях руки, обіперся об дверний одвірок. Напевно, в твоєму житті багато любові?
Звичайно, чого «викати», ми ж не якісь там поважні персони, погодилась вона. Люба.
О, яке гарне імя! схвально мовив Микола й, схрестивши на грудях руки, обіперся об дверний одвірок. Напевно, в твоєму житті багато любові?
Так, це правда
Сідай, не стій. Кажуть, в ногах правди нема. Жінка налила з турки каву й поставила перед гостем. Може, чогось до кави? Десь в мене мають бути цукерки. Зараз.
Любка пішла до кімнати й взяла зі столика цукерницю з кількома цукерками.
Полюбляєш солоденьке? всміхнувся сусід.
Еге ж! А що, невже хтось його не любить? розгорнувши цукерку, жартома закотила очі.
Чоловік засміявся.
Дивно. От балакаю з тобою якихось пару хвилин, а таке враження, що знаю тебе давно. Звідки це відчуття? Микола заклав ногу за ногу, взяв чашку й голосно сьорбнув.
Жінка недовірливо глипнула на сусіда, проте подумки мусила погодитись, що і їй було з ним якось просто. Просто й легко, наче справді вони вже давно знайомі.
Раптом вона завмерла, широко розплющивши очі.
Що з тобою? занепокоєно спитав сусіда.
Любка продовжувала сидіти, вражено дивлячись на чоловіка.
Господи Та що ж це таке зі мною? спитала вона радше саму себе, ніж Миколу.
А що таке?
Знаєш, в мене бувають відчуття дежавю. А останнім часом дуже часто. Звідки вони беруться? Як таке може бути?! Ось ця мить, яка щойно була я чітко памятаю, що вже переживала її, розумієш? А от коли?..
Микола знову сьорбнув і поставив чашку.
Значить, десь ми вже пили з тобою каву, всміхнувся він. Знаю я це відчуття. В мене воно теж іноді буває. Цікава штука
Розділ V
Любка швидко йшла, обережно ступаючи по затоптаній слизькій поверхні, що приємно потріскувала під ногами. Вона із задоволенням передчувала пятничний вечір, яким любила смакувати. Початок вечора удвох із Оленкою вже посмаковано за філіжанкою кави, а решту вона планувала провести, як зазвичай: книга-фільм, водночас з нетерпінням чекаючи нічної прогулянки. Коханий знову приходив до неї щоночі. Ці, хоч і короткі, зустрічі під ліхтарем підтримували її віру в реальну зустріч із НИМ. І хоча розпитати, дізнатись бодай щось у нього ніяк не вдавалось контроль снів був їй все ще не підвладний, Любка вірила, що уві сні переживає те, що чекає на неї у майбутньому. На НИХ чекає.
Уже звернувши у дворик, почула знайомий хриплуватий голос:
Пізно ж ти вертаєся!
Знову якесь марення, чи що? Не вірячи своїм вухам, придивилась у напівтемряву. Та ні, мабуть-таки, то була реальність: перед нею справді стояв Василь, скоцюрбившись від морозу й жваво пританцьовуючи з ноги на ногу. Ото вже точно, як сніг на голову! Лише цього їй і не вистачало зараз
Ти звідки тут узявся? Як мене знайшов?!
А шо? Думаєш, так тяжко було тебе знайти? хмикнув він, не припиняючи кумедно тупцяти.
На якусь мить Любка замислилась і все збагнула: звісно, бабусиних рук справа! Оце вже вона дуже немудро вчинила!
Знаєш, а я вже встигла про тебе забути. Нащо ти сюди приїхав? спиталась якомога терплячіше.
Як то нашо? Схотів тебе побачити, взяв та й приїхав.
Чудово! Вагомий аргумент. Любка пішла до підїзду. Василь мовчки рушив за нею.
А тобі не спадало на думку, що я не хочу тебе бачити?
Як то?
А отак! Ти чомусь поводишся так, ніби я твоя власність, чи то винна тобі щось, чи щось обіцяла Якщо не помиляюсь, ми з тобою все обговорили. Я вільна людина й живу так, як мені хочеться. І повір, мені аж ніяк не хочеться зараз зясовувати з тобою якісь твої справи.
Ну, колись ти теж багато чого казала, а однаково була зі мною, зауважив чоловік.
Так. Це вже було дійсно резонне зауваження. Любка сердито брязнула ключами об тумбочку терпіння вистачило ненадовго.
Мало чого я тобі казала! То було давно й неправда. Все змінилось, я змінилась! Ти цього ще не второпав? До речі, ти досі не одружився? В тебе ж була «соблазнітєльна череда», чи то, вибач, черга прихильниць.
Черга пожде, буркнув він. Я тебе хочу.
А-а-а! Мене! Я ж дурна жінка! Нащо тобі така?
Василь потупив очі й почухав вказівним пальцем свого плаского носа Любка лише тепер втямила, як же її дратує ця його звичка!
То я зайду, чи шо? Змерз дуже, він похукав на руки й потер ними, ніби збирався зараз щось утяти, як мінімум, гору з місця зрушити.
Та заходь, заходь, не підпирай двері. Обігрієшся і поїдеш додому.
А куди ж я поїду? Мій поїзд уже ту-ту
Любка приголомшено глянула на чоловіка.
Лишенько моє! А чому ж ти так пізно приїхав?! На що ти взагалі розраховував?
Я тебе довго ждав, аргументував Василь і, повісивши куртку, роззувся. Хто тобі винуватий, шо ти так довго десь соваєшся.
Ну, знаєш! Чекав. А якби я взагалі не повернулася додому сьогодні? Що тоді? Про це ти не подумав?
Василь тим часом оцінювально роздивлявся Любчине помешкання.
Ну, нічо так в тебе тут! Жить можна! схвально мовив він, ухиляючись від відповіді.
Любка поставила чайник на конфорку.
Ти ж не збираєшся тут заночувати?
А де ж то я маю ночувати, інтересно знати?! Шо тобі, шматок даху над головою шкода, чи шо?
Жінка глянула на нього спопеляючим поглядом.
Ти, певно, на щось сподіваєшся, приїхавши сюди?
Короче, менше балачки. Василь вмостився за стіл. Дай-но шось поїсти, я геть зголоднів.
Ось вона «проза життя» у всій своїй красі! Мовчки приготувала чай, розігріла плов і поставила перед чоловіком.
Не думаю, що ти тут залишишся на ніч. Їж і котись звідси.
А ти геть нечемна дєвочка, він підсунув до себе тарілку. Будь зі мною нєжною, ладно?
Любка підійшла до вікна й схрестила на грудях руки. От же ж напасть яка! Це ж треба було припхатися сюди! Вона скоса глянула на чоловіка, котрий, плямкаючи, завзято наминав харч.
Заночуєш на вокзалі, не великий пан. Там напевне мусять бути якісь кімнати відпочинку чи щось таке. Тут ти не залишишся.
Нікуди я не збираюся йти звідси. Ніч на дворі! Ше й зима! Тобі мене не шкода? Він скривився, аж надто штучно зобразивши на обличчі благання зглянутися над ним. Однак Любка швидко відвернулась: їй було відразливо дивитися на ці щораз нові фальшиві гримаси. Як вона узагалі могла називатися його «дівчиною»?
Це не обговорюється. Поїв, обігрівся. Говорити нам з тобою немає про що. Давай, поки ще транспорт ходить, допивай чай і повертайся на вокзал.
Я ж сказав, шо нікуди не піду! Переночую, а завтра ти мене проведеш! у його голосі вже відчувались ледь помітні, але впевнені нотки роздратування: ти ба, ше здумала йому перечити ото!
Ти геть здурів! Не змушуй мене бути грубою.
Шо ти, шо ти! Я хочу, шоб ти була зі мною нєжною, чоловік підвівся з-за стола та, втираючи долонею пухкі масні губи, підійшов до Любки. Я так закучив за тобою! Поцьомкай-но мене.
Василю, прошу тебе по-людськи: поки не пізно, їдь з Богом на вокзал! Жінка відсторонилась і пішла з кухні.
Кицю, ну куди ж ти тікаєш від мене? Він поплентався за Любкою, котра спиною відчувала його наступну бридку гримасу. Озирнулась: так і є! А-а-а, я поняв! Ти мене запрошуєш до себе в постєль? Правильно! До чого ці ненужні «передмови», він грайливо примружив очі.
Не будь жалюгідним, фиркнула, ледь стримуючи гнів, що невблаганно підступав. Забирайся геть!
Е-гей, ти шо! Не буди в мені звіра, поняла? Чоловік теж уже стомився напинати на обличчя різні маски й зрештою сердито звів докупи брови. Будь хорошою дєвочкою Він почав наближатися до збентеженої Любки.
Та оторопіло стояла й раптом кинулась з кімнати, відштовхнувши чоловіка де й сила взялась.
Сказилась, чи шо? розгублено спитав той.
Вона схопила ключі й кулею вискочила з квартири. Що ж їй тепер Хвильку завагалась, затим рішуче натиснула кнопку дзвінка сусідніх дверей. Уже за мить на порозі зявився Микола.
Що трапилось? занепокоєно спитав, дивлячись на сполохану жінку.
Двері її квартири теж відчинились, і з них визирнув Василь.
Ти чо? заокруглив щиро-здивовані очі.
Вибач, мені дуже незручно просити, але залепетала Любка, чи не міг би ти допомогти мені попрощатися з непроханим гостем, який безцеремонно поводиться?
Легко! Микола войовниче вийшов на сходовий майданчик і окинув Василя грізним поглядом.
Той не забарився й, відчинивши двері навстіж, собі вийшов із квартири, хоробро виставивши вперед груди.
Ну, хіба не дурна баба, га?! Шо ти тут устроїла? усе ж обережно спробував послабити свій запал, скерувавши його витік у бік жінки.
Та вгамуйся вже! «Устроїла» Давай, їдь на вокзал!
Василю, послухай, що тобі каже панянка, і давай, тако, по-доброму, заспівай-но танго!
Та вгамуйся вже! «Устроїла» Давай, їдь на вокзал!
Василю, послухай, що тобі каже панянка, і давай, тако, по-доброму, заспівай-но танго!
Яке ше танго? Ви шо тут, подуріли всі, чи шо? Я ж по-людськи до тебе приїхав! геть ослабив свій запал Василь, оцінивши нерівні сили на користь суперника.
Тебе ніхто не запрошував, відрубала Любка.
Тоже мені, «панянка» найшлася! буркнув він і, повагавшись, посунув у квартиру. Хоч він був не з лякливих, проте кремезний Микола трохи напустив на бідолаху страху. А навіщо ризикувати? Ще, борони Боже, осоромиться перед жінкою. Що тоді? Засміють на все село! Краще вже капітулювати заздалегідь.
Ото-то да! Ото-то вже подуріли люди! примовляв він собі під носа, завязуючи шнурівки на чоботях. Ти тут зовсім сказилась! Ненормальна! Він схопив куртку й сердито глянув жінці у вічі. Ти ше про це пожалієш!
Еге ж, «пожалію». Знаєш, я вже шкодую, що зналася з тобою! Краще б ти не приїжджав.