Він десь поряд. Він десь зовсім поряд, я це відчуваю мовила Любка й остаточно опамяталася від Сашкових чар.
Вона подивилась на нього немов іншими очима й побачила перед собою юного хлопчину, котрий понад усе прагнув зараз Любку. Це прагнення надто нагадувало не досить свідомий порив. Може, це пристрасть? Так, це всього лише пристрасть! І вона обовязково минеться в нього. Ця думка, радше висмоктана з пальця гіпотеза, трохи заспокоїла її, і жінка полегшено зітхнула, всміхнувшись:
Са-а-ашка, втішливо протягла, а сказати тобі щось?
Скажи.
Давай зустрінемось з тобою рівно за рік тут, у цій кавярні, у цей самий час! Котра зараз година?
Сашко здивовано глянув на свій годинник.
Майже вісімнадцята.
Чудово! Отож, за рік, пятнадцятого листопада дві тисячі одинадцятого року, рівно о вісімнадцятій годині ми з тобою зустрінемося в цій кавярні. Я чекатиму тебе за ось цим столиком!
Юнак розгублено дивився на Любку широко розплющеними очима і, здавалось, не вірив у те, що вона йому каже.
Я цілком серйозно, Саш! І знаєш що? В цей день ти розповіси мені про те, як закохався в чудову дівчину, про ваше щастя!
Та ну! відмахнувся він. Будеш ти мене тут чекати, ага! Забудеш про це ще сьогодні! Яке там за рік
Дивись! жінка з ентузіазмом дістала мобілку. Я ставлю нотатку на цей день. Якщо й ти занотуєш, то теж не забудеш, і ми обовязково зустрінемось!
Любка зробила нотатку й задоволено поклала мобілку в сумочку. Сашко неохоче, радше без віри, дістав свій телефон і, позиркуючи скоса на Любку, занотував у календарику цю подію.
Ну, все гаразд, задоволено мовила і примружилась. Ось пригадаєш тоді мої слова! Ще посміємося з тобою, побачиш!
Та Сашкові було не до сміху. Його очі, здавалось, бриніли від сліз. Він схилив голову, щоб це було не так помітно.
Вибач, Саш. Вибач, що страждаєш зараз через мене. Але все минеться, повір. Вона торкнулася його плеча. Ходімо, а то пізно вже.
Вони вийшли на вулицю. У теплому сяйві ліхтарів мерехтіли сніжинки. Немов у якомусь дивовижному казковому танку, кружляли вони й швидко танули, падаючи на мокру бруківку. Перший сніг у Львові! Любка примружила очі й усміхнулась сніжинки ніжно лоскотали обличчя.
Ти така дивовижна! вирвалось у Сашка, котрий із захопленням дивився на Любку.
Я звичайнісінька, повір, засміялась вона.
Ні, ти особлива! Ти так дивуєшся простим буденним речам, на які майже ніхто не звертає уваги. А ти ніби щоразу бачиш їх уперше! Як тобі це вдається?
Любка зупинилась і серйозно глянула на юнака.
Саш, я просто ціную життя і все те, що довкола мене. Воно дається лиш раз, і я хочу встигнути відчути його, посмакувати ним, розумієш? Те, що ти називаєш простими буденними речами, насправді незвичайне! Просто зупинись на мить і придивись довкола. Тоді ти збагнеш, що кожна дрібничка неповторна, особлива. Цінуй життя, щоб потім не картати себе, що чогось не встиг
Вони мовчки дійшли до зупинки, і жінка приглушено мовила:
Мені час. Ну, бувай.
Вона вже хотіла йти, та Сашко затримав її, взявши за руку.
Чекай! Дозволь, я тебе поцілую! Востаннє
Не дочекавшись відповіді, він притулив до себе жінку й спрагло припав вустами до її губ. Любка не пручалась. Вона застигла, заплющивши очі, і вбирала в себе весь той біль, ту пристрасть, відчай і безвихідь, що виплеснув із поцілунком юнак.
Прости мені прошепотіла й провела долонями по його обличчю. Воно було мокрим чи то від талих сніжинок, чи то від сліз Прости!..
Ускочила в розчинені двері маршрутки й прихилилась до вікна. Сил стримуватись більше не було: вона тихо заридала, не витираючи сліз, що нестримно котилися по лицю. Він стояв на зупинці такий нещасний і беззахисний, у натовпі людей, котрі механічно пересувалися довкола нього, і безутішно дивився їй услід. І якби маршрутка зараз зупинилась Любка присягає, що вискочила б зараз і побігла до нього, щоб обійняти, втішити і ще раз просити пробачення. Але маршрутка продовжувала їхати, і Сашкова постать віддалялась від неї все далі й далі
Усе. Його вже не видно. Заплющила очі й доторкнулась пальцями до вуст, які ще пашіли від поцілунку. Як же тяжко! А як тяжко бідолашному хлопцеві! «Господи, забери від нього той біль і віддай мені! Я стерплю все! Я стерплю, обіцяю! Аби він так не страждав через мене»
Вечоріло. Ліхтар уже запалили, і мокра бруківка мерехтіла жовтувато-тьмяним блиском. Падав дощ. Любка повільно йшла, схиливши голову. На душі було тяжко, але вона вже змирилася з болем і свідомо несла свій тягар спокутуючої печалі й відкладати його не збиралась, хоч як нестерпно і боляче їй не було. Вона мусить
Раптом крізь шум дощу благословенне спасіння долинуло до неї:
Кохана!
Любка підвела голову, і хвиля щастя так несподівано її захлеснула, що вона мало не втратила рівновагу. Під ліхтарем стояв Коханий. Діставши руки з кишень плаща, він розгорнув перед нею свої обійми й лагідно всміхнувся.
Господи, дякую Тобі!!!
Ледь чуючи під ногами землю, помчала йому назустріч. Серце мало не виплигувало з грудей. Він теж рушив їй навстріч.
Ти повернувся, мій любий! Любка втонула в його гарячих обіймах.
Він міцно пригорнув її до себе й зазирнув у вічі. Його руки Які вони ніжні і міцні!
Ти поряд. Нарешті ти поряд прошепотів.
Я боялась, ти більше ніколи не повернешся
Він укрив цілунками її долоні.
Не відпускай мою руку. Ніколи більше не відпускай мою руку, що б не сталось, обіцяєш?
Ніколи не відпущу твою руку
Кохаю тебе
Кохаю тебе сильніше відповідала вона, і ніколи не залишу тебе. Минулого разу я не встигла тобі сказати про це, памятаєш? Не встигла, прости
Ти відпустила мою руку
Я не хотіла! Це все сни
Так це все сни
Любка розплющила очі. Сльози щастя застилали їх, тому вона знову їх заплющила. Яке блаженство! Яке блаженство бути поряд з НИМ! Господи, дякую тобі, що даруєш мені ці почуття! На тілі ще відчувалось тепло коханих рук, на вустах цілунки; душа співала.
Кожна зустріч відрізнялась від попередніх, але ця була якоюсь особливою. Любка спробувала збагнути, що саме змінилось. Мабуть, почуття їхні вийшли на інший, вищий рівень. Кожне його слово, як завше, було сповнене любові, кожен його жест, погляд був наповнений теплом і ніжністю. Поряд із ним вона почувалася єдиною і неповторною. Жінка знала, що для нього вона особлива. Але все ж щось було по-іншому. Що?..
Його запах. Вона відчувала його запах щойно. Ось що змінилось. Він був ще реальнішим. Як таке можливо? А головне вони витримали випробування часом: їхні почуття, незважаючи на розлуку, лише зміцніли. Колись вона відпустила його руку, але тепер тепер триматиме її міцно.
Та як же його зустріти тут, у реальності? Любка відчувала, що зустріч із кожним днем наближається, але чекати вже було несила Якби ж вона знала про нього бодай щось, хоча б якусь дрібничку, від якої можна було б відштовхнутись і спробувати його знайти, а не просто чекати! Та ж ні Вона не знає навіть його імені. Уві сні ж неможливо контролювати свою свідомість все відбувається на якомусь іншому рівні. А зі снів можна було б почерпнути масу інформації! Але ж як?.. Треба приготувати каву та як слід подумати про це.
Любка відхилила гардину й примружилася: дворик було запорошено снігом, таким білим-білим, аж очі сліпило! Пухкими кучугурами лежав він на схилених вітах дерев, і птахи, час від часу сідаючи на гілля й відразу злітаючи, мабуть, від незвичної для них кількості снігу, струшували його додолу. Гілля мляво розгойдувалось від надмірної ваги, наче карусель, створюючи під собою золотисту поволоку, що мерехтіла на сонці, наче золотий пилок, яким хтось посипав зверху. Засніжені лавки були схожі на пишні білосніжні ложі. Яка ж фантастична краса справжня казка!
Жінка всміхнулась. Так, кожна пора року чудова по-своєму, у кожній є свої родзинки, як-от ця. І хоча вона дуже любила тепло, у цій феєрії його відсутність була цілком виправданою.
Любка приготувала каву й вмостилася за столиком у кімнаті. Знову пригадала сьогоднішню зустріч, і тепла хвиля захлеснула її. Заплющила очі й заново пережила ті швидкі хвилини запаморочливого щастя. Вона мусить серйозно поговорити з ним, розпитати про його життя. Треба налаштуватися на це, зосередитися і з такими думками лягати спати. Може, тоді вдасться дізнатися бодай щось.
Дзвінок у двері порушив її роздуми. Тільки-но вона замислюється про щось важливе, хтось, як на зло, відволікає. Цікаві збіги, що вже почали переходити в закономірність Хто цього разу?
Здивовано зазирнула у дверне вічко. Незнайома чоловіча постать, потираючи потилицю, тупцяла під дверми.
Хто там?
Ваш сусід!
Любка завагалась. Який іще сусід? Сусіди, яких вона приблизно знала й іноді зустрічала в підїзді, зовсім не схожі на цього кремезного чоловягу.
Я вас не знаю, вибачте, відповіла, все ще роздивляючись постать на сходовому майданчику.
Та я ж ось тут живу, біля вас! на підтвердження своїх слів чоловік розчинив двері навпроти.
Любка завагалась, але все ж відімкнула двері.
Чого вам? спитала, не відпускаючи дверної ручки.
Тю! Та ви боїтеся мене, чи що? Обличчя сусіда розпливлося в простодушній посмішці, і він став схожим на пухнасте курчатко, душа котрого дивовижним чином потрапила в дуже тіло тигра. Та ж я просто спитатись хочу! Я вселився сюди пару днів тому, і всі ці дні не можу збагнути, тут що проблеми з водопостачанням, чи то в мене проблеми з краном?
То ви придбали це житло?
Ні, що ви! Я приїхав з Вінниці, по роботі направили на обєкт. А цю квартиру просто винайняв на деякий час; подивлюсь, як піде з роботою.
Зайдіть уже, не мерзніть тут. Вона відчинила двері й пропустила гостя у тепле помешкання. Мабуть-таки, ваш кран барахлить. З водопостачанням тут усе гаразд.
От же ж халепа! розчаровано змахнув руками сусід. Доведеться цілий вечір марудитися. У вас є якісь інструменти?
О, ні-ні! В мене кава є, всміхнулась Любка. Приготувати?
Ага, залюбки випю кави, зрадів чоловік. Все забуваюсь купити: що за память! Голова якась геть дірява. Потім згадую і такий на себе сердитий! Ніби ж не такий давній, а память як у старигана якогось! Чоловік заливисто зареготав.
Любка насипала в турку каву, залила водою і поставила на конфорку. Затим знову ковзнула поглядом на сусіда. Нічого такий, веселий. На вигляд мав близько двадцяти шести, чи то непоголене обличчя додавало віку. Привертали увагу виткі пасма скуйовдженого світло-русявого волосся, пухкі губи; обрамлені рудими віями сірі очі, над якими нависали густі брови. Дуже тіло підкреслювала тісна біла майка, заправлена у спортивні сині штани. «І не холодно йому?» промайнуло в думках.