Панич зняв свій капелюх і поважно вклонився їй, не зводячи з неї відверто палкого погляду. Софія опустила вічі й рвучко пришвидшила ходу. Водночас душа заспівала. Ось воно! Ось чого чекали її душа, її серце! Кохання!.. Яке ж воно прекрасне! Благодатним теплом розливається всередині
Котра година, любочко? почула раптом за спиною. Здригнулась. Як невчасно порушили ніжну пісню її душі такою несуттєвою дрібницею
Озирнулась. Поряд неї стояла висока красива пані років десь за тридцять. Звідки взялася?.. Пані була зодягнена в довгу чорну сукню, поверх якої висів темний лискучий плащ. Її чорне, як смола, волосся було зібране на потилиці в пишну гульку, скріплену шпильками, і ледь прикрите чорним крислатим капелюшком, повязаним темною стрічкою. Дивним поглядом витріщалась вона на Софію. Була в тому погляді якась непояснима химерність «Щось сталось із нею жахливе, що точить її зсередини» чомусь промайнуло в думках.
Котра година, любочко? знов перепитала пані. Я, певно, згубилась у часі
У нас немає годинника, вибачте, відповіла, уникаючи того погляду. Питайтесь у паничів вони ж носять із собою годинники!
Це якось дивно, що в такої панянки нема годинника, відповіла та, немов і не почувши цілком логічну відповідь.
Та чому ж дивно! усміхнулась Софія. Годинники то пристрасть паничів. А нам вони навіщо?
Пані продовжувала стояти, ніяк не реагуючи на її відповідь. Господи, що ж їй потрібно від неї?!
Ну, то ми підемо вже, стиснула Ясину руку. Вибачте нас. Он іде якийсь панич у нього має бути годинник. Так, точно є, бачите висить ланцюжок на грудях, намагалась відволікти від себе увагу пані, утім, відчувала на собі її пильний, колючий погляд.
Софія підвела голову й мало не впала, перечепившись за якусь суху гілляку, що несподівано взялась під ногами. Очі пані два чорних блискучих вуглики немов упялися в неї, не дозволяючи відірвати від себе погляду. Десь вона вже бачила цю пані Вона точно знає її! Але звідки?..
Мені конче потрібно знати, котра зараз година, наполегливо повторила та. Ти ж не хочеш згубитись у часі? А згубитись у часі так просто
Софія хотіла йти, облишивши цю безглузду нісенітницю, але зрушити з місця чомусь не змогла. Лиш смикнулась безпорадно. Щось ніби стримувало її рухи. Що за диво Уже наступної миті її тіло оповив вязкий страх, моторошним тремтінням пробіг спиною й закрався в душу. В очах потемніло. Нічого навкруги не стало, лиш непроглядна темінь і десь далеко-далеко крихітна цятка світла. Цятка збільшувалась, і за якусь неповну хвильку Софія помітила високу постать, що наближалась до неї. «Згубитись у часі згубитись у часі відлунням вторило в думках. Котра зараз година? Котра година?!» По тому перед очима замерехтіли якісь химерні картинки, котрі зрештою огорнула суцільна чорнота Обережні кроки за спиною Тиша. Яка гнітюча тиша!.. Шурхання сухого листя Як боляче Як боляче від цього шурхання! Затулила руками вуха. Знову мертва тиша. А що то за дивні бліді квіти на деревах?.. Миттєвий короткий спалах світла і знову все зникло. Моторошний страх змінився апатією. Усе скінчено Усе скінчено
Софія роззирнулась довкола. Теплі сонячні промені лагідно лоскотали обличчя. Поряд валялась парасолька. Яся вражено дивилася на сестру і смикала її за рукав.
Софієчко, та що з тобою таке? Ходімо вже!
Де де ця дивна пані? спиталась, перелякано озираючись довкола й намагаючись впоратися з тремтінням.
Пані? Яка пані, ти про що?
Ну, пані, яка питалась про час, де вона?
Яся розгублено дивилась на сестру.
Ти мене лякаєш, Софієчко. Що ти таке кажеш?
Жартуєш зі мною? сердито спитала, поправивши неслухняне витке пасмо, що вибилось з-під капелюшка. Пані щойно до нас підходила і питалась, котра година. Куди вона зникла?
Та не було тут ніякої пані! заскиглила мала. Ходімо вже!
Софія продовжувала суворо дивитися на сестру, докірливо хитаючи головою.
Не соромно обманювати? Ну гаразд. Як скажеш. Не було так не було. Але знай: обман то є страшний гріх! Страшний гріх Окинула поглядом вулицю в обидва боки й, остаточно впоравшись із тремтінням, підняла парасольку.
Я не обманюю тебе! відчайдушно крикнула Яся. Правду кажу! Не було тут ніякої пані! Ми пройшли повз якогось панича, красивого дуже, але бідного, тараторила безупинно, він ще вклонився тобі так поважно. А через трохи ти спинилась, кинула парасольку, завмерла й раптом питаєшся про якусь пані. Не було тут ніякої пані, клянуся!
Софія ошелешено дивилася на сестру, і моторошний страх знову оповив усе її єство. Господи, а що ж то таке було? Що таке було з нею? Це їй примарилось? Але як таке може бути? Вона ж явно бачила цю пані, як-от Ясю зараз! Розмовляла з нею! А ось потім уже було якесь марення. Химерне марення
Вона мотнула головою, намагаючись відігнати від себе все це незбагненне жахіття. Набрала повні груди повітря. Стало легше.
Ходімо, коротко сказала. Я хочу додому.
Як знаєш розчаровано зітхнула сестра.
Увесь день думки Софії розривалися навпіл. З одного боку, щасливий трепет від самої згадки про чарівного кароокого панича, котрий полонив її серце, а з іншого та дивна оказія з химерною пані, що була з нею в думках чи наяву? того вона збагнути не могла. Однак ці дві події, що одночасно увірвались у її життя, кромсали душу в різні боки.
Стукіт у двері порушив неспокійні роздуми.
Хто там?
Двері тихо розчинились, і до кімнати зазирнула нянечка.
Софієчко, ходи вже вечеряти. Всі чекають, лагідно мовила вона.
Софія глянула на неї, і на душі стало так затишно й тепло. Нянечка була їй за другу матір, ба навіть ближча. Добра, щира, турботлива й така ніжна.
Що з тобою, доню? Вона увійшла до кімнати, і та вмить наповнилась теплом.
Нянечка підійшла до Софії й обійняла її. Від неї пахло молоком. Як добре Її витке сиве волосся, зібране на потилиці в гульку, вибивалося з-під білосніжного чіпця. Із виразних сірих очей точились ніжність і любов. Худорляве обличчя контрастувало з дещо огрядним станом. Може, то через кілька шарів суконь, які були одягнені одна на одну? Так, мабуть, бо коли вона обіймає ти ніби тонеш у ній, мов у пухкій перині.
Що з тобою, моя люба? Що трапилось? Ти сама не своя, повторила нянечка.
Ні, нічого. Все добре
Та ж я хіба не бачу! Мене не проведеш! лукаво глянула на дівчину няня. Кажи, що сталось?
Задумливо схилила голову. Вона завжди ділилась із нянечкою всім. Усі таємниці розповідала, бо знала: зрозуміє, підтримає, збереже в секреті. Мамі вона не довіряла так, як довіряла нянечці. Але те, що відбулось сьогодні Ні. Вона не може це обговорювати. Принаймні тепер. Хай мине певний час. Їй треба все збагнути, осмислити, і тоді вона розповість. Мабуть, розповість
Усміхнулась, напустивши на обличчя безтурботність:
Нянечко, рідна моя! Все гаразд, правда! Ходімо вже. Я так зголодніла!
Ой, дитинко зітхнула скрушно. Краще би ти не тримала в собі те, що тебе гнітить. Я ж бачу: гнітить тебе щось.
Ходімо! рвучко підвелася. Все добре!
Та лиш зітхнула.
Ходімо-ходімо, закивала головою вона. Але ти знай, доню, що можеш мені розповісти про все. Ну, що я кажу. Ти ж і так знаєш.
Знаю, люба, знаю. Але ж усе добре!
За столом уже зібралась сімя. Софія сіла на своє місце ліворуч від матері й праворуч від батька; Яся сиділа навпроти. Задумливо обвела поглядом рідних. Мама привітно всміхалась батькові. Той, покручуючи пальцями пишні чорні вуса, гучно щось розповідав. Його обличчя випромінювало радість. Темно-сірі очі під густими чорними бровами проникливо дивились у вічі співрозмовнику. Гарної форми рот, всміхаючись, відкривав рівні ряди зубів. Посмішка обеззброювала, та не завжди означала радість. Насправді батько був суворим чоловіком зі сталевим характером, який завжди знав, чого хоче, й упевнено прямував до наміченої цілі, безжалісно змітаючи на своєму шляху будь-які перепони. Та в моменти, як ось цей, коли вся родина збиралася за столом, він наче дозволяв собі розслабитися й давав волю почуттям, які зазвичай ховав десь глибоко всередині: тепло, лагідність, ніжність, і щедро ними обдаровував Що це він таке розповідає? Щось про роботу Їй це нецікаво.
Перевела погляд на матінку. Її великі сині очі видавались втомленими, як доказ темні кола під ними Нянечка тривожилась, що та почала погано спати ночами. Чи ж не хворість яка вчепилась? Занепокоєно роздивлялась обличчя матері, шукаючи якесь інше підтвердження своїй страшній здогадці. Та ні. Обличчя було чистим і білим, румянець ледь торкнувся її щік. Густе русяве волосся з сивиною на скронях ретельно зібране в акуратну пишну зачіску. Вона просто втомилась. Так.
Глянула на сестричку, котра з-під лоба стежила за нею. Мабуть, перелякалась, сердешна, сьогоднішньої оказії на вулиці. Хоч би нікому не розповіла іноді вона не може втриматися. Маленька ще, що ж вдієш Мине кілька років, і можна буде ділитися з нею найпотаємнішим. Вони будуть найкращими подругами. А тепер поки рано. Дитяча нестримність не дозволяє зберігати таємниці.
Почнімо вечерю! врешті мовив батько, розправивши плечі.
Мовчки підвелися, мама прочитала молитву, перехрестились. Сіли, понакладали страви в тарілки. На вечерю часто була риба. Тушкована з овочами, або запечена, або ж просто смажена. Та невдовзі, казав батько, власної риби в місті не буде як Полтву всю сховають під землю, так і риба вимре. Дивно так.
Софія намагалась не вдаватися в батькові розповіді про роботу і життя міста, хоч вона дуже любила Львів. Але те, що річку вирішили і вже давно почали ховати під землю, для неї було дико й незрозуміло. І дуже шкода. Той красивий Львів, перетнутий рікою, з мальовничими арками мостів і прибережними алеями, вона памятає лише з дитинства та зі світлин, що зберігались у їхньому сімейному фотоальбомі. Вона не уявляла і не розуміла, навіщо хтось ухвалив таке рішення: сховати, закопати річку?! Кому вона заважала? Це ж так неприродно! Так, вона чула з розповідей батька, що, коли кілька днів підряд невпинно падав дощ, Полтва затоплювала приміські вулиці. Але невже не можна було щось із цим зробити? Через цю ситуацію з річкою батько й пішов у політику. Він намагався хоч якось зарадити, щоб урятувати те, що лишилось від неї. Утім, зізнавався в пориві відвертості, що це марно. Це вже невідворотний процес
Софія зітхнула й поколупала виделкою рибу. У думки знов увірвалась та химерна пані в чорному. Водночас в очах потемніло і лиш крихта світла спалахнула десь далеко. Враз пригадались ті дивні картинки, котрі так швидко мерехтіли в її голові, мов спалахи різних подій, висмикнутих із різних часів. Що ж вони означають? Щось недобре й моторошне