Ось і їхнє місце рідна вуличка, ліхтар. Коханої ще немає. Стояв, вдивляючись у кінець вулички, звідки вона завше зявлялась, чекав. Утім, час минав, а коханої все не було. Де ж вона? Чому так довго не йде? Хоч би все було добре з нею Та що це він? Усе добре! Все добре з нею. Вона прийде. Обовязково прийде. А він чекатиме на неї тут.
Смеркало. Уже й ліхтар запалили, та Степан усе ще не втрачав надії побачити кохану. Стояв і терпляче чекав, відганяючи тривожні думки. Проте, коли зовсім стемніло, помчав до її будинку. Спинився під деревом, пильно вдивлявся у вікна, але ті були щільно затулені фіранками. У вікні коханої було темно.
Що ж сталось? Чому вона не прийшла? Чому відпустила його руку?..
Постояв, доки не стемніло у вікнах, і почвалав геть. Вона прийде завтра. Вона обовязково прийде завтра, а він чекатиме на неї. І все знов буде добре. Так!
Знайшов у пивярні Якова. Кинувши на стіл капелюха, мовчки сів навпроти друга. Замовив велику гальбу пива і, перехиливши, спорожнив.
Що, не прийшла? обережно спитав Яків, співчутливо дивлячись на темного, як ніч, Степана.
Вона прийде! Прийде завтра! гримнувши порожньою гальбою, буркнув.
От про це я тобі й казав, памятаєш? Не для тебе вона. Не бути вам разом.
Припини мені причитати! Для мене не для мене Що ти, в біса, можеш знати про НАС?
Її батько не дозволить вам бути разом ось це я знаю точно! Вони польська знать, а ти простолюдин, розумієш? Тому те, що ви собі там мрієте, то вже другорядне, як ти не збагнеш! не втихомирювався друг.
То всьо бздура! Досить! мотнув головою. Вона вже моя! А я її. МИ ОДНЕ ЦІЛЕ! Все інше не має значення, все інше другорядне!
Яків промовчав. Ну що з ним поробиш: впертий як віслюк! Може, він і правий. Може, вона прийде завтра.
Утім, наступного дня вона знов не прийшла. Степан чекав на неї до смерку й знов помчав до її будинку. Став під деревом, прикипів поглядом до вікна коханої, в якому горіло тьмяне світло.
Що вона робить зараз? Чому не прийшла до нього? Їй щось завадило, чи, може Ні. Ніяких «може»! У неї була на те вагома причина. Він анітрішки не сумнівається в ній! Вона кохає його так само міцно, як і він її. Їхнє кохання витримає всі негаразди, всі перепони Але які? Які перепони були на її шляху? Того він не знав
Фіранка в її вікні раптом відхилилась, і він побачив силует Софії. Серце підстрибнуло: «Кохана! Кохана, я тут!» кричало воно. Та чи чує вона його клич? Чи бачить зараз його? На вулиці вже було темно, утім, світло з будинку могло дозволити їй помітити його. Здавалось, вона дивиться просто на нього!!!
Без коханого час ніби зупинився. Софія зачинялася у своїй кімнаті й безпорадно лежала на ліжку. Що тепер? Скніти тут, у цих стінах, без Нього? Сімнадцять їй виповниться наприкінці жовтня. Невже тоді батько дозволить їм бачитися? Ой, не дозволить Серцем чула, що то був лиш привід розлучити їх, в надії, що вона забуде його.
Нестерпно Як же нестерпно Здавалось, підхопилася би зараз і полетіла до нього на крилах. А чому б ні? Чому вона мусить терпіти розлуку?
Враз зіскочила з ліжка, підбігла до вікна, відхилила фіранку. На вулиці було вже темно, однак поряд паркану вона помітила постать. Придивилась. Господи, то ж він, коханий Степан!!! Серце на мить завмерло й шалено закалатало у грудях.
Хутко вибігла з кімнати, лишивши свічку. Тихенько прокралась до вхідних дверей і, не чуючи під ногами землі, помчала до брами.
Кохана! почула вона рідний голос.
Відчинила браму і вже за мить опинилась у його гарячих обіймах.
Коханий, прости! голосно шепотіла. Я не могла прийти до тебе. Батько довідався про нас і заборонив мені стрічатися з тобою
Чому? Чому?!
Це пусте! Як ти, мій любий? Як ти без мене? припала вустами до його обличчя, пестила руками волосся.
Мені без тебе не життя прошепотів. Я би все на світі віддав за те, щоб ти завжди була поряд!
І мені без тебе несила, мій любий. Що ж нам робити тепер?
Я піду до твого батька, побалакаю з ним! рішуче шарпнувся Степан у бік брами.
Ні-ні, що ти! перелякано залепетала. Тоді вже точно він на нас поставить хрест. Треба зачекати до осені, коли мені виповниться сімнадцять. Ось тоді я сама з ним поговорю. Він обіцяв.
Певний час Степан мовчав.
Але до осені ціла вічність! голос його був сповнений відчаю.
Господь випробовує наше кохання, подумавши, мовила Софія. І ми повинні витримати це випробування, мусимо довести йому, що наші почуття незламні, сильні! Ти лиш приходь до мене, хоч на хвильку будемо з тобою бачитись, бо розлука ця така нестерпна! Без твоїх обіймів так холодно й порожньо Без твоїх вуст так гірко, без твоїх очей так боляче Не відчуваючи твоєї руки, я така самотня Але знай, любий, що би не сталось, я міцно триматиму твою руку.
Кохана, яка ж ти в мене мудра! захоплено прошепотів. Так, ти все правильно кажеш: то Господь нам посилає випробування. І ми його витримаємо. Ми сильні. А наше почуття незламне. Воно подолає всі перепони і незгоди. І навіть час над нашим коханням невладний. Бо воно вічне!
Міцно обійняв, стиснув її руку й припав губами до її солодких вуст.
Софієчко! почувся тихий оклик нянечки. Ти тут, доню?
О, ні Ну чому так невчасно? Чому?! Підвела голову на сходах стояла нянечка, вдивляючись у прочинену браму.
Я мушу йти прошепотіла, притискаючись до нього.
Чекатиму тебе завтра тут! пошепки відповів, все ще не відпускаючи з обіймів. Кохаю тебе
Кохаю тебе відлунням повторила.
Забігла у двір, озирнулась. Він стояв там, за залізним пруттям паркану, такий нещасний і самотній, серце її краялось на шматки. Торкнулась пальцями розпашілих від поцілунку вуст і кинула йому в повітря той цілунок. Якусь мить дивилась на нього, притиснувши до грудей руки, аж поки знову не приземлив голосний шепіт нянечки:
Софієчко, батько про тебе питався! Я сказала, що ти вже спиш! Хутко до себе!
Так-так, нянечко, вже йду підіймаючись сходами, схилила голову.
А завтра ми з тобою побалакаємо, тихо мовила їй услід нянечка.
Так-так, завтра відповіла механічно, не замислюючись про суть.
Дійшла до дверей, знову озирнулась. Він досі стояв там Кинутись би до нього! Стиснула щосили дверну ручку, рвучко відпустила й уже хотіла помчати, але нянечка, відчувши її намір, міцно схопила за руку.
Ти що собі думаєш, Софієчко? Ти що собі думаєш? Хутко до себе в кімнату! сердито запричитала вона і потягла її в дім, кинувши гнівний погляд у темінь за парканом. Хоч і не бачила, хто там був, але все розуміла. Все розуміла з тих пір, як Софієчка стала печально-задумливою ще минулої весни І хоч не зізнавалась їй дівчинка, для неї все було зрозуміло. Ну, нічого, завтра вони про все побалакають. Глянула услід Софії, котра, похиливши голову, підіймалась на другий поверх, і лиш зітхнула: бідолашне дитя!
Літо минуло в сумній тривозі й тремтливому очікуванні коротких, як спалах зірки, зустрічей. Не завжди вдавалося Софії вирватись непомітно з дому, щоб на мить побачити, обійняти коханого й стиснути його руку. Нянечку посвятили у цю страшну таємницю, і, хоча вона не схвалювала цих таємних нічних побачень, утім, вибору не мала, бо розуміла: почуття ці справжні й не знають перепон. Вона відчувала їхнє страждання, їхню пристрасть, і серце її було прихильне до цих двох закоханих. Софієчка розповідала їй про Степана, і нянечці він подобався, вона уявляла його дивовижним парубком таким добрим, щирим і закоханим. Звісно, останнє було основною його принадою
Літо минуло в сумній тривозі й тремтливому очікуванні коротких, як спалах зірки, зустрічей. Не завжди вдавалося Софії вирватись непомітно з дому, щоб на мить побачити, обійняти коханого й стиснути його руку. Нянечку посвятили у цю страшну таємницю, і, хоча вона не схвалювала цих таємних нічних побачень, утім, вибору не мала, бо розуміла: почуття ці справжні й не знають перепон. Вона відчувала їхнє страждання, їхню пристрасть, і серце її було прихильне до цих двох закоханих. Софієчка розповідала їй про Степана, і нянечці він подобався, вона уявляла його дивовижним парубком таким добрим, щирим і закоханим. Звісно, останнє було основною його принадою
Степан тяжко зносив розлуку. Його обурювала вся ця ситуація із батьком коханої, з його категоричними ультиматумами. Була би його воля, він умить розібрався б із цим панським зазнайством! Позаяк чудово розумів, що умова, виставлена батьком Софії про очікування до осені лиш безглуздий привід їх розлучити. Він знав, що й тоді їм не буде дозволено бачитися й бути разом, їхні світи направду різні та поєднати їх не дозволять їм нізащо. Проте вирішив послухати кохану й зачекати. Він потерпить, схилить голову. Заради коханої. Заради неї він здатен на все.
По обіді, у час, коли вони раніше стрічалися з коханою, він тепер блукав на самоті. І ті колись рідні вулички тепер були йому не такі Не такі без коханої порожні, чужі. Повітря мов хтось забрав!
Він боявся випустити на волю той вируючий всередині вулкан, бо знав: якщо вже не втримає, то той змете на шляху все й вороття назад не буде. Тому, зціпивши зуби, чекав. А щоб легше зносити розлуку, занурився з головою в роботу. Зачастив до професора Конопенка, з цікавістю слухав його доповіді. Вже нарешті взяв у нього інтервю і написав чудовий матеріал, який сподобався редактору. Набрався вражень і науки з лекції Франка. Та головне почав збирати матеріал для своєї книги і навіть почав її писати! Лише спомини про хвилинні зустрічі з коханою із настанням темряви додавали йому снаги й сили терпіти будь-що. Зустрічі ті були, мов краплі життєдайного еліксиру, яким він напувався і з нетерпінням чекав наступних.
Коли настала осінь, чекати стало несила. Він шурхав опалим висохлим листям, яке ганяв по бруківці вітер, і ледве стримував себе, щоб не кинутись просто зараз до неї в дім, вимолюючи на колінах її руки
А якось Софія сповістила, що батьки її збираються на кілька днів до родичів у Краків. І якщо все буде добре, то вони зможуть бачитися без перепон усі ці дні. З нетерпінням чекав, малюючи в думках майбутні зустрічі з коханою
Того ранку в небі творилось справжнє безумство. Сотні, ні, тисячі ворон кружляли в небі у якомусь несамовитому колі. Софія вибігла у двір і, завмерши, дивилася вгору. Зловісне каркання моторошним відлунням закрадалося в душу й осідало неспокоєм. Неспроста ці хижі птахи злетілися сюди. Ой, не до добра