Господи, невже все це відбувається з нею насправді? Вона не могла в це повірити. Все трапилось так миттєво, так стрімко! Ще якусь годину тому вона лиш мріяла про це, малювала в думках, і ось усе це відбувається наяву! Яке щастя! Притулилась міцніше до нього й обвила руками його шию, бережно пригладжувала виткі неслухняні пасма його волосся, милувалася очима, рисами обличчя
Добре, що ця вуличка порожня, інакше Отямилась. Господи, що то вона коїть посеред білого дня?
Ще побачать нас мовила знічено.
Відірвався від неї, зазирнув у вічі.
Давай просто прогуляємося, запропонував.
Гаразд, прогуляємося. Але недовго: я мушу бути вдома до вечері.
Засоромлено відвела погляд униз, на бруківку. Як вона могла бездумно кинутись в обійми незнайомій людині? Та чомусь у душі тліло відчуття, немов він такий рідний їй, немов знала його все своє життя. Знала давно, загубила та лише тепер віднайшла. Звідки це непоборне відчуття?
Він узяв її руку, ніжно, проте міцно стиснув, і вони рушили уздовж вулиці.
Я чув, як ти граєш на фортепяні, зізнався. Ти граєш просто божественно!
Дякую, знічено схилила голову. Але то не було для неї новиною. Вона ж бо бачила його коло її будинку. А ти чим займаєшся?
Я у пресі працюю, журналістом. Але мрію написати роман.
Про що?
Про Львів, про Полтву, про життя
Вона піймала його палкий погляд.
Чим ти живеш? Що любиш?
Люблю це місто. Я щасливий, що народився тут. У ньому весь я, все моє життя Люблю музику. Дуже люблю. Коли чую її душа моя співає. Люблю писати. Це як дихати. Не напишу хоч рядок у день і мені не стає повітря Люблю Якова друга свого, він славний і відданий; братика свого люблю, він такий маленький і смішний Матінку свою. Та, знаєш відколи стрів тебе мій світ перевернувся. Він стиснув міцніше її руку. Здавалося б, ну що такого? Зявилась у думках людина. Ат, ні. Змінилось геть усе: я відчуваю по-іншому, бачу по-іншому, чую інакше, повітря й те інше: таке хвилююче, свіже, тремтливе. З тобою я відкрив для себе зовсім інший, особливий світ: світ, у якому є ТИ. І це чудовий світ, де я живу й дихаю лиш тобою.
Так приємно це чути стиха мовила вона.
А ти? Розкажи про себе.
Я просто люблю життя! Люблю весну, коли все довкола оживає і квітне. Люблю небо воно таке безкрає і виняткове! Люблю книжки і не можу жити без музики. Сестричку свою люблю, рідних. Звичайно, люблю Львів. А ще мій світ теж змінився нещодавно, відколи я стріла тебе
Віднині цей особливий світ є наш спільний. У ньому лиш ми з тобою. Ми і Наше Кохання Він міцно стиснув її руку.
Уже смеркло, коли вони повернулись на місце зустрічі. Ліхтар запалили, і все навкруги було залите мяким теплим сяйвом. Вони зупинились неподалік ліхтаря.
О, мені потрібно додому!.. Так швидко сплинув час! Якщо мене не буде вдома до вечері, мені дістанеться від батька.
Пообіцяй мені щось, мовив тихо.
Так, звісно! з готовністю відповіла. Що тобі пообіцяти, мій любий?
Не відпускай мою руку. Що б не сталось, не відпускай, чуєш?
Він міцно стиснув її руку, і в його потиску вона відчула тремтіння.
Я не відпущу твою руку, коханий, що б не сталось, вона стисла у відповідь його руку й віддано зазирнула йому у вічі, що випромінювали ніжність, палахкотіли пристрастю, проте десь глибоко, на самому їхньому дні, було заховано смуток. Та вона його розпізнала. Обіцяю. Ти лиш не сумуй прошепотіла й міцно притулилась до нього.
Цей день я не забуду ніколи мовив трепетно. Ти да'рувала мені найщасливіший день у моєму житті.
Затим міцно обійняв її податливий стан і покрив обличчя ніжними цілунками.
Кохаю тебе кохаю шепотів.
Коханий мій відповідала стиха.
Зустрінемося завтра?
Так!
Я чекатиму тебе тут, під ліхтарем. То буде «наше місце».
«Наше місце» відлунням повторила. Це так хвилююче Я прийду до тебе, мій любий. Прийду, як тільки зможу.
Він провів її до будинку, припав вустами до її палких вуст і знехотя відпустив її руку. Софія вбігла у двір, а Степан, сховавшись у тіні дерева, проводжав її очима, аж поки вона не зникла у дверях будинку.
Невдовзі запалили світло в її вікні він уявив, як вона увійшла в кімнату зі свічкою, щаслива, розпашіла від кохання. Як би він хотів бути зараз там, поруч із нею! Стиснув до болю руки.
Стояв, доки не стемніло в її вікні, й пішов додому. Душа терпнула від щастя: вона належить йому. Вона належить йому!!! Тепер усе буде добре. Все обовязково буде добре!
То була чудова весна весна, сповнена ніжної музики кохання. Вони стрічалися щодня по обіді, в неділю на світанку, щоб разом іти до костелу. Степан відразу після роботи на крилах мчав до ліхтаря. Софія ж якимось дивом примудрялась непомітно вислизати з дому й теж, не чуючи під ногами землі, бігла щодуху до нього. Тонули в обіймах одне одного, міцно тримались за руки й раділи своєму коханню. А довкола квітнула й пашіла весна. І справді було добре. Аж доки одного разу, у першу неділю червня, до Полонських не приїхали родичі з Кракова.
Стояв, доки не стемніло в її вікні, й пішов додому. Душа терпнула від щастя: вона належить йому. Вона належить йому!!! Тепер усе буде добре. Все обовязково буде добре!
То була чудова весна весна, сповнена ніжної музики кохання. Вони стрічалися щодня по обіді, в неділю на світанку, щоб разом іти до костелу. Степан відразу після роботи на крилах мчав до ліхтаря. Софія ж якимось дивом примудрялась непомітно вислизати з дому й теж, не чуючи під ногами землі, бігла щодуху до нього. Тонули в обіймах одне одного, міцно тримались за руки й раділи своєму коханню. А довкола квітнула й пашіла весна. І справді було добре. Аж доки одного разу, у першу неділю червня, до Полонських не приїхали родичі з Кракова.
Софія геть чисто забула про цей приїзд і, як завше, на світанку побігла на здибанку зі Степаном. Усі зібрались за обіднім столом, а її все не було.
Де твоя сестра? спопеляючи поглядом, питався батько в сполотнілої Ясі, котра лиш перелякано стенала плечем.
Де Софія? дивився він на дружину, пронизував колючим холодом нянечку. Хтось у цьому домі знає, де моя дочка?!! гримав.
Та ніхто не знав. А ті, хто знали, мовчали. Ніхто не смів брехати і тим паче зізнаватися, де насправді була Софія.
Вже смеркло, коли Софія вбігла в дім. У вітальні на неї чекав батько. Уважно подивився на дочку.
Ти де була? примружившись, спитав.
Я та ж до Катрі бігала! захекано відповіла.
І що Катря? мовив, ледь стримуючи гнів.
До Києва збирається
Ти не була в Катрі! перебив. Нащо брешеш мені?
Як як не була? Була! переплела спітнілі гарячі пальці й притисла руки до грудей.
Я їздив до неї. Вона ні сном ні духом не чула про тебе вже кілька не'діль!
Софія сполотніла.
Брехати мені здумала? Як ти сміла?! Де була, кажи?!!
Потупила погляд під ноги.
Стрічалась із однією людиною
З ким же?
Він дуже хороший, порядний панич
Я так і думав! прогримів. «Порядний панич» Порядні паничі не сміють порочити юних панянок! Що ти собі думала?!! Чи ти, мабуть, і не думала?!! Певно що не думала, раз дозволила собі це! Щоб відтепер із дому ні ногою!!!
Батечку, змилуйся! Не забороняй мені цього, прошу!
З дому відтепер ні ногою! повторив сталевим голосом, мов зачитав вердикт, розвернувся і поважним кроком повільно пішов до свого кабінету.
Батечку, любий мій, прошу тебе!!! вона заридала й кинулась за ним.
Моя дочка не буде швендяти бозна-де і бозна з ким! Спинившись на мить, розвернувся й люто глянув морозом обпік. Ти про нашу родину подумала? Про те, як може вплинути твоя поведінка на нашу репутацію? Ще й брехати мені посміла! Брехні в цьому домі не місце! На сьогодні я все сказав.
Безпорадно опустила руки. На сьогодні все Узявши запалену свічку, попленталася сходами нагору, у свою кімнату. Ніч не спала то ридала в подушку, то думками про коханого заспокоювалась. А вранці, до сніданку, пішла до батькового кабінету. Тихенько постукала.
Хто там? голос діловитий, але гніву нібито не відчувалося.
Софія зазирнула до кабінету.
Батечку, то я. Можна поговорити з тобою?
Так, але хутко, бо маю купу справ.
Зайшла нишком, сіла на краєчок крісла коло столу. Глянула на батька, котрий уважно продивлявся якісь папери й, умочуючи перо в чорнило, занотовував щось у товстий шкіряний записник. Його обличчя було зосередженим і серйозним.
Вибач за вчорашнє, батечку. Мені дуже соромно, мовила тихо, міцно притиснувши до грудей руки. Сама не знаю, чому сказала неправду. Я мусила тобі розповісти про Степана раніше. Але я боялась
Він відклав перо й уважно глянув на дочку.
Отже, його звуть Степаном, мовив він. Хто він?
Він працює у пресі. А ще мріє написати роман! відчайдушно пролепетала.
У пресі роман на мить замислився й відвів погляд у вікно. Це все дуже похвально. Але я скажу тобі свою думку. І ця думка буде єдино правильною. Я вважаю, що тобі не потрібно з ним більше бачитися, тепер його погляд був спрямований на дочку. І справа не в тому, хто він такий, а в тому, що ти моя дочка. І ти ще замала для того, щоб зустрічатися з будь-ким.
Батечку, але ж мені вже скоро сімнадцять! заперечила вона.
От коли тобі буде сімнадцять тоді й поговоримо. А до тих пір забудь його. Так буде краще.
От коли тобі буде сімнадцять тоді й поговоримо. А до тих пір забудь його. Так буде краще.
Краще для кого?! не зчулась, як перебила батька й розпачливо зіскочила з крісла.
А ти змінилась, доню, зауважив той, пильно дивлячись на дочку. Мабуть, то твій порядний панич так вплинув на тебе. Йди до себе в кімнату, заспокойся, його тон не терпів заперечень і свідчив про те, що розмову завершено.
І вона пішла. Пішла, бо знала: коли батько щось каже, то сперечатися з ним немає сенсу. Бо він батько! Він сказав! І крапка.
А душу немов хтось розіпяв. Не бачити коханого?! Як?! Вона мусить його бачити, мусить!!! Як же без нього?.. Вона обіцяла йому, що не відпустить його руку, що би не сталось, не відпустить. Що тепер? Що?!! Повинна відпустити? А він же чекатиме її увечері О, ні! Ні!!! Як же нестерпно!!!
Він швидко йшов вулицею у хвилюючому передчутті зустрічі з коханою і думав про весну. Про цю весну, котра дарувала йому таке неймовірне, запаморочливе щастя! Чи знав він, що його життя так кардинально зміниться в одну мить? Зміниться завдяки ЇЙ. Він закарбовував у памяті все до найменших подробиць: той день, коли вперше почув музику, яку відтворювали її маленькі ніжні пальчики, перший погляд, котрим відкрила вона йому свою душу, першу зустріч під ліхтарем, її очі, сповнені ніжності й кохання, дивний образ, лагідні руки Він смакував цими спогадами, наповнюючи душу блаженним нектаром по самі вінця. А ще дякував Богу, котрий дозволив увійти в його життя коханню. Так, він був упевнений, що якби не Бог, то нічого би не змінилось, і жив би він, як і раніше, не знаючи ЇЇ. А як би він міг її пізнати, коли б не заманулось йому раптом прогулятися там, де музикувала ВОНА? Він не може пояснити, чому пішов саме туди він же там ніколи не ходив! Так. Це просто диво, дароване Богом, котрий і повів його туди назустріч щастю.