Кінь заходився перебирати ногами, загрібаючи воду, як веслами, і повільно потягнув мандрівників через річку на протилежний бік. Незабаром вони вже вибралися на траву, мокрі, але дуже задоволені.
Кінь плив так охайно, що в Тіпа вимокли тільки черевики й штани до колін. Гарбузова Голова, зрозуміло, змок до нитки.
На осонні ми швидко обсохнемо, заспокоїв його Тіп. Головне, що ми без проблем перебралися через річку, навіть без допомоги поромника, а отже, можемо тепер мандрувати далі.
Мені сподобалося плавати, відзначив Кінь.
І мені, додав Джек.
Незабаром вони знову вийшли на дорогу із жовтої цегли, і Тіп посадив Гарбузову Голову верхи.
Якщо скакати швидко, порадив він, одяг миттю висушиться вітром. Я можу бігти позаду, тримаючись за хвіст Коня. Тож ми всі троє і обсохнемо.
Тоді нехай Кінь рушає швидше, запропонував Джек.
Із великим задоволенням, бадьоро озвався Кінь.
Тіп схопився за кінець гілки, що слугувала за хвоста, і голосно скомандував: «Но!».
Кінь різко рушив уперед. Тіп за ним, позаду. Незабаром він вирішив, що вони могли би рухатися ще швидше, і крикнув: «Уперед!».
Кінь уже знав, що це слово означає наказ бігти якомога швидше, і рушив галопом, та ще й так хутко, що Тіп, поспішаючи за ним, ледве встигав перебирати ногами. Він мчав, як не бігав ніколи в житті, і незабаром так засапався, що не міг навіть гукнути: «Тпру!». Та ще й кінчик хвоста, за який він тримався, адже це була всього-на-всього суха гілка, раптом відірвався, і хлопчик полетів сторчголов у пилюку на дорозі. Кінь із Гарбузовою Головою і далі неслися вперед, й незабаром їх уже не було видно.
Коли Тіп за якийсь час оговтався, підвівся і прокашлявся, він уже міг крикнути: «Тпру!» але кричати не було кому.
Найрозумніше рішення в такому становищі присісти й відпочити. Тож хлопчик так і зробив, а вже потім підвівся і рушив далі.
Рано чи пізно я їх неодмінно дожену, вирішив про себе Тіп. Дорога веде до воріт Смарагдового Міста, тому ми не розминемося.
Кінь тим часом хвацько скакав уперед, Джек сидів верхи, вчепившись в опору обома руками. Ані один, ані другий і гадки не мали, що Тіп відстав, бо Гарбузова Голова боявся озирнутися, а Кінь і взагалі не міг крутити головою.
Ідучи верхи, Гарбузова Голова встиг помітити, що трава й дерева дуже позеленіли, і за цим здогадався, що вони наближаються до Смарагдового Міста, ще до того, як помітив його високі куполи й шпилі.
Раптом просто перед ними виросла висока стіна, складена із зеленого каменю й густо всипана смарагдами. Кінь і не подумав зупинятися (він цього просто поки що не вмів), і точно сталась би біда, та, на щастя, Джек останньої миті закричав щосили: «Тпру!»
Кінь зупинився так несподівано, що, якби Джек не тримався за опору, він просто перелетів би через голову, а можливо, й зовсім лишився би без голови.
Оце так скачка була, дорогий батеньку! вигукнув він. Коли не почув ані слова у відповідь, озирнувся і лише тут помітив, що Тіп зник.
Ця обставина дуже засмутила і стурбувала Гарбузову Голову. Доки він зітхав і бідкався, намагаючись придумати, що ж робити далі, ворота в зеленій стіні відчинилися, і через них вийшов чоловік.
Це був низенький товстун із круглим доброзичливим обличчям. Одягнутий він був у зелене вбрання, на голові красувався великий гостроверхий капелюх, а на очах зелені окуляри. Він уклонився Гарбузовій Голові і сказав:
Я вартовий брами Смарагдового Міста. Дозвольте поцікавитися, хто ви і що тут робите?
Мене звати Джек Гарбузова Голова, відповів новоприбулий із посмішкою, а що роблю мені й самому поки що невідомо.
Вартовий міської брами дуже здивувався і похитав головою, явно не задоволений відповіддю.
То все ж таки, хто ви: людина чи гарбуз? перепитав він ввічливо.
Те або інше, як вам заманеться, люб'язно відповів Джек.
А цей дерев'яний кінь невже справді живий? знову запитав вартовий.
Кінь скосив на нього кругле око, а іншим хитро підморгнув Джеку. Потім дуже граційно звівся на диби й, нібито випадково, наступив копитом вартовому на ногу.
Ой! скрикнув той. Перепрошую за питання. Відповідь цілком переконлива. Ви, певно, прибули до Смарагдового Міста у справах?
Певно, що так, відповів Гарбузова Голова дуже серйозно, але які справи, я не знаю. Усе знає мій батенько, але його зараз тут нема.
Дивно, дуже дивно! почухав потилицю вартовий. Втім, виглядаєте ви хоча й підозріло, але не загрозливо. Хіба ж може зловмисник так приязно посміхатися?
Дивно, дуже дивно! почухав потилицю вартовий. Втім, виглядаєте ви хоча й підозріло, але не загрозливо. Хіба ж може зловмисник так приязно посміхатися?
А я по-іншому не вмію, сказав Джек. Бо моя посмішка вирізана на обличчі ножем.
Ну добре, ходімо до мене, підсумував вартовий, а там уже щось придумаємо.
І Джек заїхав верхи на Коневі спочатку у ворота, потім до зали, влаштованої в міській стіні. Вартовий смикнув за шнурок дзвінка, і миттю з інших дверей з'явився дуже високий солдат, вбраний у все зелене. На плечі він ніс зелену рушницю, обличчя було обрамлене розкішними зеленими бакенбардами неймовірної довжини. Вартовий звернувся до нього:
Ось мандрівник, який не знає, для чого прибув до Смарагдового Міста і що йому тут треба. Як мені слід із ним вчинити? Порадь.
Солдат із зеленими бакенбардами із цікавістю подивився на Джека, тоді енергійно труснув головою, аж бакенбарди сколихнулися в різні боки пухнастою хвилею, і сказав:
Треба цього мандрівника відвести до його величності Страшила.
А нащо він, власне кажучи, його величності Страшилу? І хіба він має якесь діло до його величності? розгубився вартовий.
Про це нехай думає його величність, відповів солдат, або хай удвох щось вигадають. А в мене і власних справ під зав'язку. Тож одягни на цього хлопа окуляри, і я поведу його просто до королівського палацу.
Вартовий відкрив велику скриньку, в якій лежало багато окулярів, і почав підбирати для Джека щось путнє.
Боюся, у мене для тебе нічого не знайдеться, зрештою зітхнув він. Голова дуже велика, доведеться окуляри позаду зв'язати мотузком.
А нащо взагалі мені окуляри? запитав Джек.
Це у нас в Смарагдовому Місті такий звичай, пояснив солдат. Без них ти можеш осліпнути від блиску та сяйва коштовних каменів, якими оздоблено все довкола.
Овва! вигукнув Джек. Тоді мерщій дайте мені окуляри, я не хочу осліпнути!
І я не хочу, втрутився Кінь, і спеціально для нього зі скриньки дістали ще одну пару зелених окулярів вони дуже оригінально виглядали на парі вирячених сучків, що слугували очима для дерев'яного скакуна.
Потім солдат із зеленими бакенбардами провів їх через внутрішні ворота, і вони опинилися на ошатній головній вулиці Смарагдового Міста.
Коштовності, які переливалися всіма відтінками зеленої барви, прикрашали фасади будинків, дахи й башти. Навіть тротуар був із зеленого мармуру і це все справляло невимовне враження на гостей міста, особливо тих, які бачили все це вперше.
Проте Гарбузова Голова і Кінь не надто розбиралися в красі й ще менше тямили в багатстві, а тому досить байдуже поставилися до чудового видовища, що відкривалося їм крізь зелені окуляри. Вони поважно ступали слідом за зеленим солдатом крізь натовпи цікавих. Якийсь зелений собака вискочив було на них із гавкотом. Та Кінь не розгубився і стусонув його дерев'яною ногою, тому собаці довелося повернутися до свого закутка. Більше нічого серйозного дорогою до палацу не сталося.
Гарбузова Голова хотів було заїхати верхи по зелених мармурових сходах палацу просто до приймальні Страшила, але солдат заборонив. Джеку довелося спішитися і ввірити Коня турботам слуги, після чого він у супроводі солдата із зеленими бакенбардами увійшов до палацу через парадний вхід.
Вірний підданий залишив чужинця у розкішній приймальні, а сам пішов доповісти про нього. Його величність саме в той час був цілком вільний і нудьгував без діла, тому відвідувача звеліли мерщій провести до тронної зали.
Не дуже тямковитий Джек не відчував ані страху, ані трепету від думки про те, що на нього чекає зустріч із правителем настільки величного міста. Та коли він зайшов до зали й побачив його величність Страшила на сяючому троні, оздобленому діамантами, він завмер, неймовірно здивований.
7. Його величність Страшило
Читачу цієї книги вже відомо, хто такий Страшило, але Джек Гарбузова Голова нічогісінько не знав про неповторного правителя Смарагдового Міста, а тому його подиву не було меж. Страшило був одягнутий у костюм тьмяно-блакитного кольору, його голова була нічим іншим, як невеликим мішком, напханим соломою, з грубо намальованими на ньому очима, вухами, носом і ротом. Одяг теж був напханий соломою, але вкрай недбало де густо, де пусто. Руками його величності слугували рукавиці, щільно набиті ватою. Місцями із костюма його величності з-за горловини, із штанів стирчали жмутки соломи. Голову Страшила прикрашала золота корона, рясно всипана сяючими коштовностями, під її вагою на лобі набігли зморшки, й вони надавали намальованому обличчю глибокодумного виразу. Певно, якби не корона, Страшило-Король був би просто Страшилом, тобто звичайним городнім опудалом недолугим і незграбним.
Якщо Джека вразила зовнішність його величності, то й Страшила вигляд Гарбузової Голови приголомшив не менше. Пурпурові штани, червона сорочка й рожевий у білий кружечок жилет висіли на дивному відвідувачеві, як на вішаку, а на обличчі-гарбузі застигла дурнувато-щаслива посмішка.
Спочатку Страшило подумав, що гість сміється з нього, і хотів було на нього образитися. Та не випадково ж правитель Смарагдового Міста прославився мудрістю. Він уважніше придивився і помітив, що риси Джекового обличчя вирізані один раз і назавжди, тому серйозного вигляду йому вже не набрати, хоч би як сильно цього хотілося.
Протягом якогось часу два опудала мовчки розглядали одне одного. Правитель почав розмову першим. Він запитав:
Звідки ти прийшов і яким чином ожив?
Перепрошую, ваша величносте, відповів Гарбузова Голова, але я вас не розумію.
Як то не розумієш? здивувався Страшило.
Ну, я не знаю вашої мови, пояснив Джек. Розумієте, я іноземець, прибув із Краю Лісовиків.
А, он воно що! вигукнув Страшило. Сам я розмовляю мовою жувачів, як і всі в Смарагдовому Місті. А ти, наскільки я розумію, розмовляєш мовою гарбузових голів?