Праворуч бачу дім! вигукнув він. Це хатина з колод, укрита гіллям. То як, зайдемо?
Давай, зраділа дівчинка. Бо я вже притомилася.
Страшило провів її до хатини, ледь помітної за деревами. Коли вони зайшли, то в кутку побачили ліжко із сухого листя. Дороті лягла й миттю заснула міцним сном. Тото примостився поруч. Страшило не знав, що таке втома, тому він став у протилежному кутку й терпляче чекав, доки настане ранок.
5. Звільнення Залізного Лісоруба
Коли Дороті прокинулася, сонце світило на всю силу, й Тото весело ганяв по лісу за птахами. Страшило й досі стояв у кутку.
Треба піти пошукати воду, сказала дівчинка.
А нащо?
По-перше, щоб умитися, а по-друге, щоб напитися, бо сухий хліб у горлі застрягне.
Оце так важко доводиться живим людям із плоті й крові, задумливо промовив Страшило. Треба спати, треба їсти й пити! Зате у людей є мозок, і вони можуть думати.
Мандрівники вийшли з хатини й незабаром знайшли прозорий струмочок. Дороті вмилася, поснідала й запила сніданок водою. У кошикові залишалося зовсім трошки хліба, й дівчинка раділа, що Страшилу їжа не потрібна припасів ледь-ледь вистачало на день.
Коли сніданок закінчився й можна було продовжити мандрівку, Дороті злякано здригнулася: десь неподалік пролунав глухий стогін.
Що це? тремтячим голосом запитала вона Страшила.
Звідки мені знати? відгукнувся той. Та якщо хочеш, я можу подивитися.
У цю мить стогін пролунав знову. Вони пішли туди, звідки долинали звуки, й за кілька кроків Дороті помітила, як поміж дерев щось зблиснуло. Дівчина кинулася бігти й раптом спинилася, наче вкопана, злякано скрикнувши:
Ой, що це?
Одне з високих дерев було надрубане, й біля нього з піднятою сокирою в руках стояв чолов'яга, повністю зроблений із заліза. У нього були руки й ноги, але він стояв зовсім закляклий, наче не міг поворухнутися.
Дороті й Страшило здивовано втупилися в дивного Лісоруба, а Тото голосно загавкав і спробував укусити його за залізну ногу, проте ледве не зламав собі зуби.
Це ти стогнав? звернулася Дороті до Залізного Лісоруба.
Так, відповів той. Я стою тут і кличу на допомогу вже цілий рік, але ніхто не почув мене й не прийшов.
А як тобі можна допомогти? турботливо поцікавилася дівчинка: їй було дуже шкода бідолашного.
Візьми слоїк з мастилом і добре змасти мої суглоби. Вони так заіржавіли, що я не можу поворухнути ні рукою, ні ногою. Якщо мене гарненько змастити, я знову буду, як новий. Слоїк стоїть на полиці в хатині.
Дороті метнулася до хатини й незабаром повернулася зі слоїком у руках.
Що змащувати? діловито поцікавилася вона.
Спочатку шию, сказав Лісоруб.
Дівчинка так і зробила. Шия дуже сильно заіржавіла, тому Страшилу довелося дуже довго крутити залізну голову в різні боки, доки її господар сам зумів це зробити.
Тепер руки, наказав Залізний Лісоруб.
Дороті змастила суглоби-шарніри на руках, а Страшило знову їй допомагав: то піднімав руки вгору, то опускав униз аж доки іржа не обсипалася і вони запрацювали до ладу.
Залізний Лісоруб полегшено зітхнув і опустив сокиру.
Оце так щастя! вигукнув він. Я стою з піднятою сокирою вже цілий рік. Нарешті зміг її опустити. Ну а тепер, якщо ви змастите мої суглоби на ногах, усе налагодиться повністю.
Дороті й Страшило виконали і це прохання, і Лісоруб знову зміг ходити. Він іще раз подякував за дивовижне звільнення, а трошки згодом зробив це й утретє. Він був дуже ввічливим Залізним Лісорубом.
Оце так щастя! вигукнув він. Я стою з піднятою сокирою вже цілий рік. Нарешті зміг її опустити. Ну а тепер, якщо ви змастите мої суглоби на ногах, усе налагодиться повністю.
Дороті й Страшило виконали і це прохання, і Лісоруб знову зміг ходити. Він іще раз подякував за дивовижне звільнення, а трошки згодом зробив це й утретє. Він був дуже ввічливим Залізним Лісорубом.
Якби не ви, казав він, я би стояв тут, доки не проіржавів би наскрізь і не розсипався на порох. Ви просто врятували мені життя. До речі, як ви опинилися в цих краях?
Ми прямуємо до Смарагдового Міста йдемо до могутнього Оза, повідомила Дороті. І по дорозі спинилися на ночівлю у твоїй хатині.
А навіщо вам потрібен могутній Оз? поцікавився Залізний Лісоруб.
Я хочу, щоб він допоміг мені повернутися до Канзасу, а Страшило вирішив попрохати в нього трошки мізків, пояснила Дороті.
На якусь мить Залізний Лісоруб замислився, потім запитав:
Як ви гадаєте, цей Оз міг би дати мені серце?
Чому б і ні, відповіла Дороті. Навряд чи це для нього більший клопіт, аніж дати Страшилі мозок.
Атож, погодився Залізний Лісоруб. Тоді, якщо ви не проти, я приєднаюся до вас. Ходімо до Смарагдового Міста разом, щоб я теж мав змогу попрохати Оза про допомогу.
Ласкаво просимо, запросив Страшило до гурту, а Дороті додала, що дуже зрадіє новому товаришу. Залізний Лісоруб закинув на плече свою сокиру, й мандрівники всі разом рушили лісом по дорозі з жовтої цегли.
Перед тим, як вирушати, Залізний Лісоруб попрохав дівчинку покласти до кошика його слоїк із мастилом.
Якщо ненароком я потраплю під дощ, пояснив він, то, напевно, знову заіржавію, і тоді мастило стане в пригоді.
Подорожнім дуже пощастило, що до їхнього гурту приєднався Лісоруб, адже незабаром вони опинилися в місцині, де дерева росли надто густо цілком загороджували дорогу. Та Залізний Лісоруб сокирою швидко розчистив прохід.
Якоїсь миті Дороті задумалася, аж не помітила, як Страшило вкотре перечепився на вибоїні й полетів сторчголов у канаву обіч дороги. Йому навіть довелося гукнути, щоб дівчинка звернула на нього увагу.
Чому ти не обійшов яму? здивовано запитав Залізний Лісоруб.
Бо я погано кумекаю, весело пояснив Страшило. У мене в голові не мізки, а солома. Тому я й іду в Смарагдове Місто до могутнього Оза.
Я тебе розумію, відгукнувся Залізний Лісоруб. Однак мозок це не найголовніше в нашому житті.
А в тебе є мозок? поцікавився Страшило.
Ні, в голові в мене порожнеча, зізнався Лісоруб. Але колись у мене був і мозок, і серце. Коли вже вибирати, особисто я надаю перевагу серцю.
Чому? здивувався Страшило.
Зараз я розповім вам про себе, і ви все зрозумієте.
Доки вони йшли через ліс, Залізний Лісоруб розповідав свою історію.
Мій батько був Лісорубом. Він валив дерева, продавав дрова й заробляв цим собі копійчину. Коли я підріс, також став Лісорубом. Потім батько помер, і мені довелося дбати про матір. Згодом померла й вона. Мені стало дуже самотньо, і я вирішив одружитися. Закохався в одну вродливу дівчину. Вона була готова вийти за мене, але сказала, що я повинен заробити гроші й побудувати новий великий будинок. Відтоді я працював ще наполегливіше. Та дівчина жила зі своєю старою тіткою, а та дуже не хотіла, щоб ми побралися. Тітка була дуже ледачою й розуміла: коли її небога піде жити до мене, їй доведеться самій вести господарство. Тому тітка подалася до Злої Чаклунки Сходу й пообіцяла їй двох овець і корову, якщо Чаклунка зможе розладнати наше весілля. Зла відьма зачаклувала мою сокиру, і якось я рубав дрова в лісі, а сокира зненацька вискочила з моїх рук і відрубала ліву ногу. Спочатку це дуже засмутило мене. Я знав, що одноногих Лісорубів не буває. Я пішов до знайомого коваля, і той викував мені нову, залізну ногу. Залізна нога виявилася не гіршою за справжню, і я швидко до неї звик. Зла Чаклунка Сходу дізналася про це і страшенно розсердилася: адже вона обіцяла старій тітці, що я не одружуся з її вродливою небогою. Коли я знову пішов до лісу й заходився рубати дерево, сокира знову вирвалася і відрубала мені праву ногу. Я знову пішов до коваля, і той викував мені другу залізну ногу. Після цього зачарована сокира відрубала мені спочатку праву, а потім ліву руку. Але я не злякався, і знову коваль допоміг мені. Тоді сокира відрубала мені голову, і я вже було подумав, що мені настав кінець, але і тут на допомогу прийшов майстерний коваль він зробив мені ще й залізну голову.
Я вирішив, що переміг Злу Чаклунку, і заходився працювати втричі старанніше. Але я й не підозрював, з якими підступними ворогами маю справу. Зла Чаклунка не здавалася і зачарувала сокиру щоб та розрубала мене навпіл. Знову виручив мене друг-коваль. Він зробив мені залізний тулуб і прикріпив на шарнірах голову, ноги й руки. Я знову міг ходити і працювати. Та, на жаль, у мне більше не було серця, і моя любов до дівчини зникла. Мені було вже геть байдуже, одружусь я з нею чи ні. Гадаю, вона досі живе з тіткою і чекає, коли я прийду просити її руки.
Мій залізний тулуб так сяяв на сонці, що аж око тішилося. Відтепер я дуже пишався своїм блискучим виглядом і більше не боявся зачарованої сокири хіба ж вона мені могла якось зашкодити? Та виникла нова небезпека: суглоби могли заіржавіти. Я купив мастило й час від часу ретельно змащував руки, ноги, шию. Але якось я забув це зробити й потрапив під сильну зливу. Спохопився надто пізно: слоїка з мастилом із собою не було, суглоби заіржавіли, і я нерухомо простояв у лісі, доки ви мене не врятували. Звісно, доля була до мене немилосердна: доки я стояв у лісі, багато думав і дійшов висновку, що найстрашніше в житті лишитися без серця. Коли я кохав, то не було в світі людини, щасливішої за мене. Але той, у кого немає серця, не здатен любити. Тому я обов'язково попрохаю в Оза серце, і, якщо він мені його дасть, повернуся додому й одружуся зі своєю дівчиною.
Дороті й Страшило уважно вислухали розповідь Залізного Лісоруба й дуже пожаліли бідолаху.
Та все одно, сказав Страшило, особисто я вибрав би мозок. Безмозке створіння не знатиме, що йому робити із серцем.
Ні, серце значно краще, наполягав Залізний Лісоруб. Мозок не здатен зробити людину щасливою, а в світі немає нічого кращого за щастя.
Дороті промовчала, бо ніяк не могла вирішити, хто з її нових друзів ближчий до істини. Вона тільки подумала, що головне це найшвидше повернутися додому, до дядька Генрі й тітоньки Ем.
А ще її хвилювало те, що закінчувався хліб. Ще раз попоїсти і кошик зовсім спорожніє. Зрозуміло, що і Страшило, й Залізний Лісоруб чудово обходилися без їжі, але Дороті була зроблена не з соломи й не із заліза, тому не могла жити без сніданків, обідів і вечерь.
6. Лякливий Лев
У весь цей час мандрівники простували дорогою через величезний дрімучий ліс. Дорога, як і раніше, була вимощена жовтою цеглою, але її майже не було видно під густим шаром сухого гілля й опалого листя. Збитися зі шляху було дуже просто.
Тут майже не було птахів вони ж бо люблять маленькі лісові галявини, де яскраво світить сонце. Інколи з лісової хащі долинало люте гарчання. Від цих загрозливих звуків у Дороті починало калатати серце, бо вона не знала, які страшні хижаки ховаються у лісовому напівмороці. Тото, схоже, здогадувався, в чому річ, і весь час тулився до ніг дівчинки, навіть не наважуючись загавкати.