То через мене? хмуро поцікавився Яків. Ну добре, далі я сам поїду. До Дубоссар уже близько. Дякую за товариство, про вас нікому не скажу нічого.
Постривай! наважилася Люба. Тобі першому знати треба, якщо ти хочеш тут жити. Він мертвий.
Ніхто не зрозумів, кого вона має на увазі.
Гетьман. Петрик піднятий мрець.[47]
Упир?! не витримала Маряна.
Ну, цим словом ви різні речі звете. Мертвий він. І давно.
Гетьман невеликої (два містечка та два десятки сіл) держави бив птахів з лука одна з небагатьох радощів, що залишилися в його існуванні.
Власне кажучи, він міг навіть їсти цих птахів, і, мабуть, їстиме та нахвалюватиме аби ніхто ні про що не здогадався. Але смаку не відчує.
Попався! Більш як у тридцять років він, як дитина, попався!
Та відьма Чи то була не відьма і взагалі не людина?
Він прийшов, бо йому все настобісіло. Кпини майже в обличчя, хоча чоловік його матері ніколи не зрікався її сина, та схожість, схожість Зневажливе ставлення дружини. Коли її видавали за нього, малося на увазі, що це Мазепа допоможе Кочубеєві узяти булаву, а про те, що він сам її візьме, ніхто й не думав. І вийшло, що жертва, яку її вмовили принести, даремна. А Мазепа, що чим далі, тим більше спирався на духівництво, не міг (навіть якби хотів) засипати золотом свого байстрюка. Хоча посаді канцеляриста багато хто заздрив, вона непогано оплачувалася і вважалася високою, але він тоді вважав себе вартим набагато більшого.
Два шляхи в тебе, сказала відьма (чи сатана в жіночій подобі?). Або будеш канцеляристом до кінця життя і нічого ніколи не зміниться. Або якщо ти піднімеш повстання проти свого батька, станеш гетьманом з руки хана!
Два шляхи в тебе, сказала відьма (чи сатана в жіночій подобі?). Або будеш канцеляристом до кінця життя і нічого ніколи не зміниться. Або якщо ти піднімеш повстання проти свого батька, станеш гетьманом з руки хана!
Надовго? Яким розумним він собі здавався, бо здогадався поставити оце питання.
Поки не ляжеш у домовину.
Він хмикнув, згадавши розповіді, що Опара гетьманував близько місяця, а потім був страчений.
А топтатимеш ряст іще довго. Дуже довго. І в домовину ляжеш, коли самому вже набридне, коли стомишся по землі ходити.
Йому 6 замислитися, чому відьма не каже «помреш», а «в домовину», не «житимеш», а «топтатимеш ряст», «по землі ходити». І от він топче ряст, ходить по землі, але не живе І в домовину принаймні поки що не хоче. Яким би сірим та безрадісним не було його буття, думка про те, що і цього не буде, лякає. Як лякає й думка, що там?
Петрик непомітно помацав лівицею груди. Всім, окрім довіреного слуги, він каже, що там рана, яка не бажає загоюватися,[48] так, власне, і є. Отвір від списа, і де хто чув, аби на мертвому тілі загоювалося?
Демян, довірений з довірених, зявився з-за кущів, простягнув шматок пергаменту, який витяг з тайника. Нема чого звязковому від батька знати, до кого його послано. Цікаво, чи знає батько, з ким помирився?
Він памятав ґратку і вмів читати шифровки без неї кажуть, Орлик теж такого навчився.[49] Батько наказує зясувати, чи діють люди Любомирського та Синявського в Кримському ханстві один проти одного, чи все-таки спільно?
Багато в чому спільно. Все-таки і ті ляхи, які стоять за шведів (і яких очолює Любомирський), і ті, яких очолює Синявський проти шведів, і ті, й інші памятають про свою вітчизну, просто благо її розуміють по-різному. А ми Не фізичний біль пройшов по душі. Він же читав батьківську думу
Той направо, той наліво,
А всі браття, тото диво!..
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали.
Читав І нічого не зрозумів. Він винен і покараний по заслузі.
Петрик сів по-турецькому, поклав на коліна рушницю. На приклад пергамент, у руці зявився свинцевий олівець.
Написав першу літеру, потім підряд три випадкових, другу, за нею одну випадкову, третю пять випадкових. «Кочубей пробує підкупити мурз, аби хтось підтвердив, що твоя ясновельможність хоче разом з ними виступити проти Москви».
Мене доля вже покарала. Цікаво, як вона покарає Кочубея?{31}
Частина третя,
в якій герой на певний час
залишається сам-один
Каджами цей люд назвали, бо в їх місті верховодять
Люди, вправні у чаклунстві, що могутньо химородять;
Їх ніхто і не зачепить, самі ж всюди людству шкодять.
Всі, що йдуть боротись з ними, в сліпоті й ганьбі відходять.
Знають чар таємних силу; супротивних засліпляють,
Кораблі у хвилях топлять, в морі вихорі здіймають,
Воду сушать і по водах, мов по землях, походжають.
Схочуть день без сонця гасне, схочуть пітьму осявають.
Звуть їх каджами за люті їхні чари й ворохоби,
Хоч вони, як всі ми, люди, людські маючи подоби.
Шота Руставелі[50]Дивлячись на місце злиття двох річок, Мусій згадав, що назва «Ягорлик» скоріше за все походить від слів «гяур лик» «шлях невірних».[51] Він ще юнаком приходив сюди з Палієм, тоді хтось згадував переказ, що Ягорлик здобував іще Наливайко. Тепер тут править Петрик. Мертвий упир, якщо вірити Любі.
Серце защеміло, і він згадав. Згадав її голос:
Нам пора розставатися. Ну не дивися так, знав же. Мабуть, здогадався, що я їду до свого чоловіка, Богданового батька
Ні, не здогадався. Скільки ж їй років, якщо Богдан син, а не брат?
а Бог його знає, як він на тебе гляне, хоча ми розсталися Та в тебе ж усе на пиці написано. Він козаком був на Правому березі, потім їхні полки в Молдову пішли,[52] згодом він до Дубоссар прибився. Та, мабуть, моя мама вже там, бо відстежити нас на землі навіть їй важко, а от куди подалися тут шляхів мало. Чекай у караван-сараї, до тебе підійдуть.
Мусій, відверто кажучи, чекати не збирався. Бо, дійсно, йому лише двобою з братом-козаком не вистачало. Проте ніч вони у караван-сараї провели. Він та Маряна Як вона позирала на нього ввечері! Проте коли він обмежився тим, що просунув руку їй під голову, вона схлипнула і заснула.
Він тоді ще подумав, що лятавка-коханка це сон
Знаєш що Яків устиг десь придбати нормальні чоботи, замість російських кавалерійських ботфортів, що видавали його за версту. Це правда, що ти їдеш до патріарха? Мені Богдан сказав, він поклав руку на Богданів багинет за поясом, а йому сестра.
Вона йому не сестра, а мати.
Ґава не стримався, присвиснув. Але й далі гнув своє:
Давай я з вами. Якщо до патріарха, то справа богоугодна, за неї частина гріхів спишеться. А тут залишатися я не хочу, бо сам розумієш
Сердюк кивнув, розуміючи, чому дезертир не хоче залишатися під булавою мертвого гетьмана.
А далі що?
Далі На зворотний шлях. Та невже не знайдеться у Волощині пана, якому потрібен слуга, що зброєю володіє? Або до цісарської землі[53] подамся. У них найманці воюють, а команди німецькі я знаю. А поки що Бачиш, думаю я, що ти ще не від усіх ворогів відбився.
Яків угадав, як у воду дивився.
Рівно в одному дні шляху від них рухався купецький караван, до якого прибилися четверо вершників. Певна затримка була викликана тим, що Борисов в одному містечку вирішив позбутися одностроїв і придбав цивільну одіж, щоправда, було видно, що вона з чужого плеча.
Преображенець ані на хвилину не засумнівався в тому, що він побачив у діаманті САМОГО Великого Государя і що наказ знищити гінця-чаклуна йде з власних уст Петра Олексійовича. Якби йому сказали про сугестію, він би слова такого не зрозумів, як не знав його й чаклун. Слова не знав, а от справу робити вмів.
Так само частково сугестія, частково дворянська пиха не дозволяли порутчикові навіть і припустити, що двоє з чотирьох зрозуміли більше, аніж він.
Рудий Роб Кемпбел, якого Борисов підібрав у Марселі і цінував за більш ніж добре володіння шпагою та палашем, яке двічі рятувало життя пану Аркадію, був ясновидцем, що не така вже й рідкість серед шотландців.
Тому він, не бачачи, хто розмовляє з паном через камінь у персні, все ж таки зрозумів, що пана дурять.
І замислився. Свого часу ідея стати в Борисова фактично слугою надала йому можливість забути, що таке голод. Шотландські емігранти здебільшого приставали до якобітів (прихильників «короля у вигнанні» Якова-Едварда сина поваленого Якова II), проте Роб (точніше, ще його батько) побив горшки і з ними. Стати найманцем Офіцером Кемпбел бути не міг, навіть у Росії, де цар Петро охоче приймав на службу й відвертий набрід, бо Великий Государ головним потенційним противником не без підстав вважав власний народ, тому намагався, аби більшість офіцерів були іноземцями. Проте Роб, віртуозний фехтувальник, у бою забував про все, крім того противника, якого бачив перед собою, і в нього вистачило здорового глузду зрозуміти, що максимум у другому бою він і людей згубить, і сам загине. Бути рядовим й отримувати батогів за кожне порушення дисципліни? Красненько дякую
Але Борисов чим далі, тим більше трактував Роба як звичайного слугу і зараз увязався в якусь темну справу, котра, скоріше за все, закінчиться його смертю. Помирати шотландець не хотів
Приблизно такими ж були й думки Айюки.
Корабель рушив униз по Дністру. Власне кажучи, це була шайка дунайський байдак, що колись більше двохсот років тому став прототипом козацької чайки, що відрізнялася від «дунайця» дещо меншими розмірами та однією (а не двома) щоглою.
Мусію було дуже шкода продавати коней та мула, тим більше що через поспішність не вдалося взяти повну ціну, єдине, що трохи втішало, це те, що лятавці також залишили йому своїх (точніше, трофейних) тварин, отже, трьох-то коней він повсюди купить, не чіпаючи головного гаманця.
Він не знав, що наступного дня Айюка впізнає коня одного зі своїх мертвих воїнів, а за кілька хвилин переслідувачі упізнають і мула, якого вже бачили.
Мусій думав. Шайка йшла до Варни, проте чим далі, тим більше сердюкові не хотілося туди потрапляти. І ще менше хотілося йому до Стамбула Отой Сулейман щось підказувало Мусієві, що він, скоріш за все, у столиці й живе, та й неважко здогадатися, що з кожної тисячі мандрівників, які рухаються з Європи до Сирії, 999 проходять через Стамбул.
Між іншим, Яків гріб, аби зменшити плату за проїзд (нікого не дивувало, що цим займається лише слуга, а не пан, хоча й небагатий). До речі, він не вперше упіймав на собі погляд власника вантажу, що займав майже всю шайку, чи то купець, чи то його слуга він їхав сам, вантаж був у бочках, що там Ільченко, ясна річ, не питав. Більше того, він не знав, як звуть отого купця, бо матроси звали його просто «пане», а питати Пройдисвіт не став. Тільки звернув увагу на те, що купець молився разом з православними, а не з мусульманами.