З Никодимової горлянки вирвався хрипкий крик, і він відштовхнувся від борту, невміло бючи руками та ногами по воді і вже знаючи, що не допливе.
Вони продовжували подорожувати «країною одновухих». Власне, це почалася вже Брацлавщина. Гриби, рибалка та полювання позбавили їх необхідності зупинятися у населених пунктах.
Проте Мусій щось відчував ну, ясна річ, погоня не могла заспокоїтися.
Спроби про щось запитати лятавку-коханку (Мусій так і думав «лятавка-коханка» і відчував себе на сьомому небі) не приводили ні до чого. Люба мовчала і лише одного разу процідила крізь зуби:
Щось відбувається, а що не второпаю. Так що помовч і не заважай думати.
За кількасот кроків перед ними відкрився спуск до яру.
Ільченко зупинився.
З одного боку, якщо вони будуть внизу, а ворог опиниться згори З іншого щось підштовхувало його до яру.
Мені теж цікаво, що там. Голос лятавки просто дзвенів, і Мусій наважився.
Спершу там не було нічого. Тобто звичайний яр, на дні якого протікав струмок.
Сутеніло.
Таж раптом Мусій побачив сліди трьох чоловіків, які кілька годин тому пили воду зі струмка. Пили, ще й в баклаги набирали.
Розбійники це, першою дійшла висновку Маряна.
Мусій подумав, що схоже на те. На трьох була лише рушниця та лук. Хоча серед старих козаків ще подекуди траплялися вмільці, але у боях уже стрілами не стріляли.
А от для розбійників саме те. Мусій уважно обдивився сліди, запамятовуючи. Вони пройшли в напрямку до хутора, який наші герої здалеку бачили. Що ж, господарі хуторів часто живуть у мирі з розбійниками. Бо мало що трапиться темної ночі.
Вони розбили табір у закутку яру.
Трохи провагавшись, Пройдисвіт викопав ямку і запалив невелике вогнище, яке, втім, одразу ж полишив на жінок, а сам примостився під кущем.
Незабаром до нього підійшов Яків. Важко підійшов, бо, хоча Петро І вимагав від драгунів, аби вони билися також і в пішому строю, при тому дав їм ботфорти, що ніде не гнулися, та ще змусив їх одягати на «подвертки» онучі, на які були нашиті смужки жорсткої шкіри. Ходити драгунам було важко.
Йшов би ти спати.
До кінця не віриш? Я й сам не вірив би.
І раптом дезертир просичав:
Тихо!
Сердюк подумки погодився щось йому підказувало, що слід помовчати.
Абсолютно безшумно, так, що бувалий козак позаздрив би, зявилася лятавка, простягла Мусію його ж пістоль той, що зі срібною кулею, він і так взяв із собою (точніше, на минулому привалі перелив ще одну монету), бо два уроки запамятав добре. А от другий, йолоп, залишив в ольстрі.
Пугу! Пугу! Невідомі не бажали наближатися до чужого табору без попередження аби не нарватися на кулю.
Хто?
Козак з Лугу!
Мусій ніколи не бував на Січі, але, як усі козаки, дещо знав.
З якого лугу?
З великого, який батько!
Підходьте, лише руки щоб я їх бачив!
Це були ті самі троє.
Одного з них Мусій упізнав.
Уже літній, сивий, через усе обличчя рубець шабельний. Мусій звернув увагу, що одяг на всіх трьох сильно подертий.
А, це ти, Мусію! Живий!
Я теж радий, що ти живий, батьку Свириде!
Вони разом билися у «другій Хмельниччині», рятували один одному життя.
Ну, раз тут усі свої, пішли, брате Мусію, до вогню. Ти, Хведоре, на чатах залишишся. Та заспокойся, Мусію, коли Хведір на сторожі, то муха не пролетить.
Нумо, Левку, діставай, що ми на хуторі випросили. Та не смикайся, дівко, їй-бо, випросили. Господар розумна людина, знає: сьогодні ти даси Христа ради, завтра тебе хтось виручить, дай, Господи, всього доброго рабу Твоєму Панасу.
Тут же на світ зявилися паляниця, шматок сиру та два десятки огірків (дійсно, не грабунок грабували б, то взяли б більше). Мандрівники поділилися рибою.
Ми з коша супроводжували чумаків
Вони разом билися у «другій Хмельниччині», рятували один одному життя.
Ну, раз тут усі свої, пішли, брате Мусію, до вогню. Ти, Хведоре, на чатах залишишся. Та заспокойся, Мусію, коли Хведір на сторожі, то муха не пролетить.
Нумо, Левку, діставай, що ми на хуторі випросили. Та не смикайся, дівко, їй-бо, випросили. Господар розумна людина, знає: сьогодні ти даси Христа ради, завтра тебе хтось виручить, дай, Господи, всього доброго рабу Твоєму Панасу.
Тут же на світ зявилися паляниця, шматок сиру та два десятки огірків (дійсно, не грабунок грабували б, то взяли б більше). Мандрівники поділилися рибою.
Ми з коша супроводжували чумаків
Кого?
Ну, так потроху стали соляникі{27} називати. Ну, провели, а потім у нас трьох ще одна справа була. Залагодили, все добре. І раптом коні поздихали. На сап не схоже. Нічого, дійдемо. З каторги ж дійшли.
Як?! Мусій мало не підстрибнув.
Ну, як. Послали нас на війну проти шведів. Ідемо, лаємося потроху бо й далеко, і навіщо оця війна, ніхто не знає. Раптом нас завертають до Санкт тьху! Словом, до Пітера. Одного разу просипаємося, а ми оточені звідусіль військом. Відібрали в нас зброю і сказали, що тепер ми на каторзі. Вічно.[45]
До Пройдисвіта дійшло, що каторга це не турецька галера, як він звик думати, а тип увязнення.
Ну, мені та ще кільком удалося вирватися. Дійшли до Січі.
Коли ви, несподівано втрутилася Маряна, йшли нашими вже місцями, то наказ був з Москви схопити. Але гетьман відписав Меншикову, що схопити неважко, але вести вас до Пітера нема кому, бо козаки вас відпустять.[46]
Мусія неначе нагаєм оперіщили. Гетьман брехав! У сердюцьких та компанійських полках повним-повнісінько було іноземців, та й, відверто кажучи, хіба серед наших немає таких, що й рідну матусю на каторгу поведуть? Скільки завгодно! Чого доброго, а такими мерзотниками можна греблю гатити.
Багато гріхів відпуститься гетьманові за те, що не став хапати невинних.
Вранці, простившись із січовиками, четвірка вирушила в путь. Не знаючи, що робить погоня
Борисов, діставшись до відомого вже нам хутора, побачив, що там товпиться народ, серед людей майнув і батюшка.
Ну-ка! злізаючи з коня, рявкнув преображенець. Ты! Його палець ткнувся в груди старого, вочевидь бувалого у бувальцях козака. Донеси, што случилось!
Козак, що, до речі, був сотенним товаришем,{28} а за походженням дрібним шляхтичем, не звик, аби з ним так поводилися, проте задиратися не випадало. Тож, побажавши подумки Борисову нарватися на кулю в першій же сутичці, він з нехіттю пояснив:
Померли всі. І родина Петренків уся, і робітники.
А от робітників двох і не вистачає, не по чину встряв якийсь хлопець.
Перед смертью они блевали?
Правда ваша, підтвердив сотенний товариш.
Какого цвета? не давав йому оговтатися Борисов.
Зеленуватого, я й сам подумав, що, мабуть
Борисов лише рукою махнув.
Все со двора вон! Все, кроме попа!
Коли наказ був виконаний, порутчик підійшов до отця Василя.
Што они тебе говорили на исповеди?
У священика з переляку очі стали як дві ринки, рука сама собою пішла творити хресне знамення, йому дуже кортіло сказати Борисову: «Ізиді, сатано!», але язик не слухався.
Указ царский читали?
Нещасний батюшка замотав головою, і порутчик зі злістю згадав, що Брацлавщина на папері залишалася польською.
Проте він мав деякий досвід допитів та розслідувань. Священик явно зрозумів, про який указ мова. Отже, хоча й не зачитували, проте поголоска дійшла.
То ты против царя православного не моги! Его патриарх помазал! И указ есть! Про все, на исповеди открытое, доносить!
Отець Василь був просто розчавлений.
Урешті-решт, від нього вимагали розкрити таємницю сповіді не живої людини, а мертвої.
Йому платив Кочубей, аби він для Кочубея все винюхував.
Борисов мало не сплюнув. Кочубея на такому не візьмеш, відіпреться, скаже: «я вистежував ворогів Великого Государя». Хто отруїв цікаво, але як його знайти? Взяти на тортури першого-ліпшого, хай зізнається і на когось скаже? На Мазепу? А той скаже брехня
Ні, якщо взяти гінця, то є сенс йому й це вбивство пришити, тим більше що він отут точно був. Але як його взяти?
Коли Борисов відійшов подалі від хутора (аби галас не заважав думати), несподівано перстень на його пальці став пульсувати.
Здивований до переляку преображенець підніс діамант до очей і побачив людське обличчя. Дуже знайоме обличчя.
Чаклун відчинив двері лабораторії і наказав принести кофію.
Він ніколи ще не розмовляв через два діаманти на таку відстань і вимотався, наче після жорстокого бою. Але іншого виходу він не бачив: двох «колег», що невідь-звідкіля взялися, та й зараз Бог знає, у кого вони вчаться, краще знищити. Нікому не дано передбачати майбутнє можуть стати поперек дороги. То краще нанести їм удар зараз, поки вони не знають навіть і про саме його існування.
До речі, Борисов так і не зрозумів, що після виконання наказу він стане зайвим. Ненадовго. Бо зайві взагалі довго не живуть.
Щось змінилося. Лятавка неначе отримала якісь відомості можливо, й справді отримала, і вони прискорили свій рух.
Про те, що знаходяться вже на землях Ханської України,{29} вони зрозуміли лише тоді, коли назустріч трапився гонець, який зупинив коня і якимось безбарвним голосом повідомив:
За мною їде ясновельможний пан гетьман!
Подумав і невідомо навіщо уточнив:
На полювання їде!
Недаремно попереджав, бо ясновельможного можна було прийняти за сотника.
Супроводжувало його з десяток людей, усі вперемішку: козаки, молдовани, два татарина
Щоправда, усі вони явно були досвідченими воїнами, з жодним із них Мусій не бажав би схреститися сам на сам. Тут, у голому степу, де засідка була малоймовірна, вони могли відбитися і від значно більшого загону.
Мусій, як і всі, спішився і вклонився, втім, позираючи І мало не заволав уголос.
Власне кажучи, якби ханський гетьман не був верхи, Ільченко ніколи б не здогадався. Але він часто бачив верхи гетьмана обох берегів Дніпра.
Якщо пофарбувати частину волосся Петра Іваненка{30} на прізвисько Петрик у сивий колір та додати на обличчі кілька зморщок, то буде Іван Мазепа.
Це пояснювало все і те, що начебто Петрик якийсь родич Кочубеям, але ніхто не знає який, і що за нього видали якусь Кочубеєву небогу (мабуть, на той час батько вже став якщо не гетьманом, то значним старшиною!), і все інше.
Та-ак, протягла Люба з дивним виразом обличчя. Богдане, ти зрозумів?
А що я повинен був зрозуміти? здивувався той.
Лятавка повернулася до брата, і її очі стали змінювати свій колір. Та з такою швидкістю, що Мусій навіть спостерігати не встигав, скільки було отих кольорів!
А нам знати не треба? неначе звідкілясь збоку почув він свій голос.
Можливо, й треба. Можливо