Мартолоси!{37}
Влахи явно перелякалися. Вони про щось заґелґотіли, поки отаман не наказав щось тихим-тихим голосом наказав, але твердо. Замовкли, підтягайся.
Так, а оці фігури в червоних ковпаках йому знайомі. Він лише не знав, що їх звуть мартолосами.
Озброєні, до речі, більш ніж пристойно. У всіх рушниці, щити, або шаблі, або сокири.
Так, це страшний противник, особливо якщо врахувати, що їх більше десятка.
Якщо буде край, убий мене, несподівано прошепотіла Маряна. Не хочу
Мусій кивнув.
Старший над мартолосами схоже, турок, обмінявся кількома фразами з отаманом дербенджіїв і підійшов до українців.
Салям-алейкум, ефенді, зігнувся у поклоні Мусій.
Алейкум-салям. Хто ти?
Муса ібн Ілляс, відповів стовідсоткову правду Мусій Ільченко.
І подав подорожню, проте ага подивився на Якова.
Зімміям{38} заборонено носити зброю, тільки з дозволу падишаха.
Пройдисвіт зрозумів не всі слова, але здогадатися було неважко.
Він з дар ас-сульх.{39} Служить бею Петрові, як і я.
Сердюк зі значенням вказав на подорожню.
Тепер ага взяв і прочитав.
Як ти, правовірний, потрапив на службу до бея невірних?
Потворник, напруживши свою волю («Ти віриш мені! Віриш! Віриш!»), почав:
Сам я з країни Маср, яку ви називаєте
Скільки разів він готував таке пояснення, пригадуючи татарські слова, а якщо буквально такого слова не знаходилося, то підбираючи схожі.
Ага кивнув, імовірно, він знав, що самі єгиптяни кажуть «Маср», а не «Міср».
Мій пан, Синан-паша, узяв мене на війну з гяурами. Там і загинув, а мене поранили. Прихистила одна татарська родина, хай пошле їм Аллах довголіття, а після смерті проведе по мосту, який вужчий від волоса![58] А потім? Ну що я вмію? Верхи їздити та рубатися? Навряд чи я зможу цим заробляти на батьківщині, бо там зброю носять лише мамелюки. А тут гінцю бей Петро непогано платить. Ось по дорозі купив рабиню. Дешево От і спокусився.
Невідомо, чи у все повірив ага мартолосів, чи ні, бо
Там! дико заволала Маряна.
На них знову йшов смерч. Він рухався точно шляхом, обганяючи власний шум
«Кішка грає з мишкою»
Мусій і розумів, і памятав, що його сила проти цієї сили ніщо. Та Якби хтось сказав ворожбитові: «Ти не звик здаватися без боротьби», він не зрозумів би цих занадто красивих слів. Хоча вони точно відображали суть його вдачі.
Але Він не пробував утікати, хоча більшість кинулася врозтіч.
«Геть! Геть!!! Геть!!!» всю силу, всю жадобу жити він укладав у цю думку, скеровану на смерч.
І смерч пішов назад.
Тепер уже й Ільченко зрозумів, що це не випадково. І не від його бажання це трапилося.
Кішка грає з мишкою.
Щоб тобі повилазило, кошеня шолудиве!
Аби не повторювати минулої помилки, Пройдисвіт упав на коліна, підняв руки до неба й загорлав:
Бісмілля рахман рахім! Ля Ілля іль Алла, Мухамад расул Алла!
Інші мусульмани наслідували його приклад. Християни молилися по-своєму.
Наступного дня вони їхали, аж зіщулившись, щомиті чекаючи нового смерчу або якогось іншого удару.
Їхали, бо якщо в аги мартолосів і були якісь підозри, то з переляку вони повністю з голови випали і він навіть забув спитати, як же вони опинилися на шляху без коней. І порадив, у якого влаха купити мулів. Коней в окрузі дійсно мало хто продавав.
Зате мулів купили аж чотирьох. Один поки що віз решту речей, але міг стати й заміною, якби один з верхових загинув.
Мусію здавалося, що гіршого настрою вже не буде. Проте він визнав би свою помилку, якби знав, що Сулейман та Брюс знову засікли астральні коливання і чітко зрозуміли, де знаходиться їхній загін.
Проте принаймні поки що жоден смерч не нападав на них.
Страх зближує. Мусій чітко розумів, що саме страх кинув уночі Маряну в його обійми, і не знав, як вона буде до нього ставитися, коли якщо небезпека мине. Проте проте все-таки багато чого в ньому змінилося. Він уперше замислився над долею жінки, і хоча його думки не оформилися чітко, він розумів, що коли Маряна буде на нього сердитися, то вона буде права.
Мусію, несподівано заговорив Яків, я б пошукав місце для табору в лісі, бо села-то тут християнські, якщо наведемо на них оце, він покрутив рукою, зображуючи смерч, невинні загинуть, на нас гріх буде.
Мусій кивнув.
І краще зараз, аби вогнище загасити до темряви.
Сердюк знову кивнув, бо і світити далеко нема потреби, і той, хто буде підкидати хмиз, після підкидання нічого певний час не побачить.
Була і ще одна причина. Мусій стомився. Яків, схоже, хоч трохи поспав, а от він І не тому, що вони з Маряною займалися тим самим. Навпаки, займалися, бо з переляку не могли спати, їм усе здавалося, що зараз на караван-сарай упаде смерч.
Вони звернули вгору, підіймаючись ледь помітною стежкою, що вилася між дерев.
Їм поталанило.
Буквально через дві тисячі кроків дерева розступилися і показалося невелике озерце, біля якого стояла стара напіврозвалена шопа.{40}
Це краще причому набагато краще, аніж нічого.
Вони повечеряли, чим Бог послав.
Сердюк стояв у тіні скелі, спираючись на рушницю.
Ольстру з турецьким пістолем дезертир поклав на пень перед скелею, бо заткнути цей пістоль за пояс було неможливо через «зміїну голову» на кінці ствола, а він був потрібен, бо заряджений срібною кулею, та й бив найточніше з усіх бо ствол довгий. Поряд Мусій поклав натруску та шомпол своєї рушниці, не знаючи, що таким чином рятує собі життя.
Уже все стало сірим, ще трохи і треба будити, коли раптом від скелі напроти відділилася відділилося це явно був не птах, це
Це була людина з крилами.
Мусій злякався так, що мало не забув умовний сигнал дзявкнути псом. Потім усе ж дзявкнув.
Жінка вже ясно, що це була жінка, спустилася на берег кроків за півтораста від сердюка, який стиснув рушницю так, що аж пальці заболіли, і миттю скинула одяг; і тоді стало ясно, що крила не єдине, що відрізняло її від роду людського. Людське, точніше жіноче, вельми привабливе тіло стояло на кінських ногах!
Летюча жінка вийняла коріння крил зі свого тіла, спільне коріння на обидва крила, які залишилися зєднаними, і Мусій зрозумів, що не просто вона почепила з чогось зроблені крила, а це частина її самої (слів «частина її організму» він би не зрозумів), але якось їх можна на певний час витягти, ці крила. Поклавши крила на пісок, коненога жінка увійшла у воду.
Жінка вже ясно, що це була жінка, спустилася на берег кроків за півтораста від сердюка, який стиснув рушницю так, що аж пальці заболіли, і миттю скинула одяг; і тоді стало ясно, що крила не єдине, що відрізняло її від роду людського. Людське, точніше жіноче, вельми привабливе тіло стояло на кінських ногах!
Летюча жінка вийняла коріння крил зі свого тіла, спільне коріння на обидва крила, які залишилися зєднаними, і Мусій зрозумів, що не просто вона почепила з чогось зроблені крила, а це частина її самої (слів «частина її організму» він би не зрозумів), але якось їх можна на певний час витягти, ці крила. Поклавши крила на пісок, коненога жінка увійшла у воду.
Несподівано Мусій, який занадто вже задивився, побачив сонячне проміння на воді й майже одночасно якусь тінь.
З неба на землю спустився летючий змій.[59]
Розміром приблизно зо два людських зрости.
Спустився і перетворився на кремезного чоловягу.
«Господи, а куди ж він решту мяса подів?»
Чоловік-змій став біля того місця, де лежали жіночий одяг та крила.
Обережно, намагаючись не шуміти, Ільченко відкрив віко ладівниці, навпомацки дістав паперовий набій, узяв його в зуби.
Чоловік-змій щось гукнув мовою, якої Пройдисвіт не лише не зрозумів, але й ніколи не чув.
Жінка відповіла тією ж самою мовою. У її тоні була приреченість, але водночас і заперечення. Таким тоном чоловік, якому переважаючий ворог пропонує здати зброю, може відповісти: «Прийди й візьми».
Усе Мусієве єство рвалося навпіл.
Йому кортіло захистити жінку (звідкілясь він знав, що вона не може ні в кого більше перетворитися, так і залишиться жінкою з кінськими ногами), але завдання. Завдання.
І раптом Подав голос один з мулів. Чоловяга високий, кремезний, голий повернув голову і став змієм. Не було ніякого переходу, просто була людина, а стала набагато більша потвора.
Мусій простежив за його поглядом.
Біля шопи був устромлений у землю спис, який Ґава все-таки зробив, купивши в якогось влаха жердину, що явно призначалася для підтримки винограду. До шопи він попросту не проліз.
Сказати, що в монстра був звірячий вираз, було б неправильно. Проте коли він рушив до шопи, то не було жодного сумніву: тим, кого він там знайде, буде погано.
І сердюк вистрелив.
Хоча відстань була граничною, і якби залпом стріляла ціла сотня, то влучила б, щонайбільше, третина куль.
Але Мусієва влучила.
Змій здригнувся, заревів страшно, розвернувся.
Сердюк однією рукою поставив фузею прикладом на землю, другою рвонув паперовий набій так, що верхній куток залишився в зубах.
Змій пішов на нього.
Потворник блискавично висипав порох у дуло. Правда, при цьому руку обпік біль, він задів рукою за багнет той був прямий,[60] проте рука не здригнулася, і весь порох потрапив у ствол. За порохом відправилася куля, загорнута в рештки паперового патрону. Мусій схопив шомпол.
Змій пройшов уже половину відстані.
Пролунав постріл, набагато гучніший, аніж з рушниці.
Яків вистрелив з мортириці!
Граната вибухнула на кілька кроків попереду потвори.
Вибух невеликого порохового заряду не був потужним, змій отримав лише подряпини. Проте він зупинився чи то з переляку, чи то з подиву.
Ільченко кілька разів ударив шомполом.
Сильніше, сильніше. Погано вдавлена куля пролетить усього кілька кроків.
Недаремно ж говорять: «набій», «набити».
Потвора знову рушила в атаку.
Мусій скинув рушницю, відкриваючи великим пальцем полицю.
Яків ще раз вистрелив зі своєї рушниці. Але змій, хоча й здригнувся від удару, зупинився лише на одну мить.
Мусій насипав на полицю пороху з натруски. Коли він вистрелив, майже відкрита пащека потвори знаходилася лише за кілька кроків від нього.
В усі боки бризнули шматки зубів, з потилиці вирвався червоний фонтан.
Ґава, що підбіг з іншого боку, увігнав у потвору багинет і відлетів, збитий з ніг ударом хвоста.
Та що ж він, безсмертний?
Мусій вистрелив з пістоля. Хоча навряд чи подібна зброя могла завалити такого великого звіра, навіть якби він був просто звіром, проте, кинувши турецький пістоль на землю, сердюк лівою рукою вихопив палаш, а правицею рвонув з-за пояса другий, німецький пістоль.
Змій завалювався на бік, страшенно скавучачи («як сто поранених собак!» майнула думка в Ільченка), але всі звуки перекрив жіночий крик: