Він усе ж переночував без сну на місці бійки, а вранці, поклавши трупи на мулів, рушив туди, де для цього довелося залізти на дерево побачив церковну баню.
Село, одразу видно, колись було більшим та багатшим. Проте Туреччина безперервно воювала майже сотню років, тож навіть сюди доходили цісарські війська.
«Про вовка промовка!»
Мартолоси в червоних ковпаках виходили назустріч.
Салям-алейкум.
Алейкум-салям. О, то ти вбив
Одного слова Мусій не розібрав.
Антуна?
Ми
Ільченко не знав, як буде татарською слово «заблукав», тому арабською мовою сказав «не знайшли дороги», а татарською додав «у лісі». Бо слова «ліс» він у Єгипті ніколи не чув, немає лісів на берегах Нілу.
Можеш говорити мовою пророка, хай благословить і привітає його Аллах! несподівано згаданою мовою заявив літній турок, який червоного ковпака не носив, зате носив шаблю з роговим (а не деревяним) руківям й оправлений у срібло пістоль.
Його вимова була значно іншою, аніж єгипетська, до якої звик Пройдисвіт, і той, власне кажучи, зрозумів його лише тому, що всі слова були прості, загальновживані.
Ми не могли знайти дороги, вони напали на нас і вбили мою рабиню.
Так, це знаменитий гайдук синьоокий Антун.
Очі вбитого дійсно були яскраво-сині.
Але ти погано говориш мовою пророка.
Я був рабом, та коли прийняв іслам, мій господар, благочестивий Мурад-бей, звільнив мене й став навчати володіти зброєю, але він загинув, тож я пристав до магариба.
Турок кивнув. Тобто він знав, що словом «магариба» називають не лише мешканців Магрибу,[71] але й найманців, навчених битися як у кінному, так і в пішому строю. Вони дійсно ким тільки не поповнювалися, аби лише знав, як шаблю тримати.
«Ти віриш! Віриш! Віриш!»
І раптом прийшло розуміння це даремно. Сердюк не знав слів: «Він не піддається гіпнозу», але це був саме той випадок. Цього турка з кривим яструбиним носом можна було змусити повірити, але лише доводами.
А тут як опинився?
Був на війні з гяурами.
Не чув, аби там були магариба.
Наш загін найняв хан Криму, нехай Аллах продовжить його дні.
Сердюк виклав свою стару версію: начебто був поранений, його вилікувала татарська родина, поступив на службу до бея Петрика
Я думав, що мені поталанило: виграв у кості грошей, рабиню купив, оце, потворник ляснув долонею по ефесу палаша, явно європейського, і раптом із жахом усвідомив, що не памятає ані арабською, ані татарською не лише слова «палаш», але й слів «шабля», «клинок», він у рабстві ніколи не користувався зброєю, тож якщо навіть чув ці слова, то не запамятав їх.
З ніг неначе витягли половину сили, долоні спітніли.
Спітніли, попри те, що все тіло кинуло в холод.
Кхм, пробач, як тебе?
Муса бен Ілляс.
А я Юсуф. Ібрагім-оглу. Мовою пророка бен Ібрагім. Пробач, але я повинен переконатися, що ти дійсно правовірний.
Ну що ж, процедура проста
Мусій так ніколи й не дізнався, що його порятувало.
Юсуф був вихідцем з боснійських мусульман єдиного мусульманського народу, на який розповсюджувався девширме що буквально означає «збирати квіти», проте християни називали це «податок кровю» мобілізація дітей. Усупереч поширеній думці, забирали не немовлят, а підлітків, та й у корпус ені-чері{51} потрапляли не всі й навіть не більшість. Він потрапив під один з останніх таких наборів, та оскільки батько його був не простий, він сам показав на іспиті гострий розум, а батько дав хабара, то підліток став султанським пажем. Щоправда, він не зробив блискучої карєри, що інколи траплялося, і не потрапив до гвардійської кінноти що траплялося в більшості випадків. Але отримав непогану освіту. Він володів арабською, перською та угорською мовами крім рідної, сербсько-хорватської, яку, до речі, тоді частіше називали боснійською. Він вивчав військову теорію і вмів власноручно робити порох. На відміну від багатьох європейців, навіть професійних лікарів, він знав, що до ран не можна торкатися брудними руками. Так само він памятав, що за тими заповітами, які Джебраїл{52} продиктував Пророку (хай благословить та привітає його Аллах!), християни є не невірними, а «людьми [72] Письма», до яких належить виявляти терпимість та душі яких можуть потрапити до раю. Тому бажання цього Муси поховати рабиню-християнку за правилами її релігії не викликало в нього протесту.
Проте Проте якщо із Заходу на Схід вирушали купці та мандрівники, чимало з яких потім писали книги про свої мандри, то з Туреччини на Захід вирушали лише дипломати, які не писали нічого, бо в турецькій культурі не було такого явища, як мемуари.
Тож уявлення Юсуфа про християнські країни, мяко кажучи, сильно відрізнялися від істини. Про те, що в Росії та Речі Посполитій є цілі мусульманські народи, він не знав. Чув про випадки страт австрійцями ренегатів,{53} навіть тих, хто погоджувався зрадити повторно. І думав, що це в усьому християнському світі так. Що не може мусульманин прибути з країни християнської.
Тому, переконавшись в обрізанні Муси, Юсуф втратив до нього цікавість.
«Хоч сам займайся розбоєм!» дійсно, грошей залишалося усього нічого.
Юсуф не радив рушати далі самому, бо розбоєм займалися не лише гайдуки, але й ті турки, яких вигнали з Угорщини, ба навіть аскери турецького війська, яке роками не отримувало жалування. Але й він погоджувався, що невідомо, коли пройде караван та куди він буде направлятися.
Тому Мусій рухався, але не зовсім дорогою, а паралельно їй. Такий рух був повільніший, але не набагато, бо турецькі дороги, колись чудові, зараз мало чим відрізнялися від бездоріжжя.
Ніч після зустрічі з Юсуфом минула погано сердюк просинався багато разів.
Крім небезпеки, його мучили докори сумління: навіщо взяв із собою Маряну? Ну то й що, що старий наказав, треба й свою голову на плечах мати.
А з іншого боку, куди б вона пішла? Навіть до монастиря без вкладу не візьмуть.
Ще гірше ставало, коли уві сні зявлялося обличчя Якова. Ну то й що, що гетьман упир? Найнявся б у робітники, то того гетьмана і не побачив би!
І жах, що хтось задушить сплячого, чомусь уявлялося саме це задушить.
Треба було або приставати до турецького каравану і витрачати гроші на саме приєднання та караван-сараї, або
Або самому зайнятися розбоєм.
Щоправда, тут поставало багато «але», починаючи з того, що без охорони на шляху траплялися (причому не часто) лише ті, у кого взяти було нічого.
Частина четверта,
в якій рубають вузли
Гадаю, це його слід. Ворожбит, точніше ато{54} на ймення Хасан, випростався, оглядаючи своїх супутників.
Сулейман зміг послати лише трьох чоловік ворожбита-ато та двох джебеліїв.
Річ у тому, що виявити ворога міг (крім самого Сулеймана) лише Хасан, тож його супутники не могли не зрозуміти, що тут без чар не обійшлося. Тому й довелося послати тих, хто вже дещо знав і довів свою мовчазність.
До того ж послати великий загін значить викликати підозри. Та й їм же не треба брати супротивника живцем. Кулі або шаблі беруть будь-кого.
Ти певен? спитав Джемаль.
Ми знаємо, Хасан, невисокий на зріст, дивився на височенного Джемаля, трохи мружачись. Ми знаємо, що той, хто нам потрібен, козак і слабенький чаклун. Це, він указав на відбиток чобота у багні, козак, причому якийсь особливий, і слабенький чаклун. Непогано бється. Може розмовляти арабською і татарською. Слід його мулів, гадаю, візьмемо без магії.
Він десь недалеко. Айюка дивився на кістку, не розуміючи, що цим попереджає противника.
З трьох його попутників щось запідозрив лише Роб Кемпбел. Але він і сам не зміг би чітко висловити свої підозри.
Мусій відчув, що на нього ворожать, і мало не підскочив у сідлі. Давно такого не було, він уже почав забувати.
Невже москалі ризикнули шукати його в Туреччині?
Ворог за спиною, не дуже далеко.
Він не знав, що ворог це дві групи, і та, про яку він не знав, набагато ближча. Проте розумів, що йти по сліду вміє більшість воїнів.
Сердюк не знав вислову «Найкращий засіб оборони напад», але весь його досвід підказував йому щось подібне.
Однак діяти треба було не на битому шляху і не поблизу від нього.
Потворник звернув на якусь стежку, що тяглася в гори, просувався обережно: Бог знає, куди вона веде, чи далеко, хто може ховатися обабіч неї?
Він забирався вгору і вгору, уважно оглядаючись навсібіч.
Стежка звивалася, і несподівано він побачив перед собою вертикальну стіну.
Хто проклав стежку, яка вела в тупик?
Мусій відчув, що на нього ворожать, і мало не підскочив у сідлі. Давно такого не було, він уже почав забувати.
Невже москалі ризикнули шукати його в Туреччині?
Ворог за спиною, не дуже далеко.
Він не знав, що ворог це дві групи, і та, про яку він не знав, набагато ближча. Проте розумів, що йти по сліду вміє більшість воїнів.
Сердюк не знав вислову «Найкращий засіб оборони напад», але весь його досвід підказував йому щось подібне.
Однак діяти треба було не на битому шляху і не поблизу від нього.
Потворник звернув на якусь стежку, що тяглася в гори, просувався обережно: Бог знає, куди вона веде, чи далеко, хто може ховатися обабіч неї?
Він забирався вгору і вгору, уважно оглядаючись навсібіч.
Стежка звивалася, і несподівано він побачив перед собою вертикальну стіну.
Хто проклав стежку, яка вела в тупик?
Місце нагадувало індійську літеру 7{55}: ліворуч провалля, попереду й праворуч скелі.
Сердюк зійшов з мула і почав обстежувати місцевість.
Перед черговим поворотом шляху вперед, як і завжди, вирушив Ахмед, який краще за всіх стріляв із лука. Слова «поворот шляху» і «зручне місце для засідки» синоніми. Ледь звернувши, він побачив мулів, привязаних до чахлих кущів, і жодних ознак людини.
Ахмед розвернувся й поскакав назад.
Він причаївся десь у розколині. І зустріне нас кулями.
Або зібрався на гору чи спустився у провалля і пішов далі пішки.
Супутники здивовано подивилися на Джемаля.
А як же мули?
Купить. Раз він посланець якогось бея, то гроші в нього є.
Мовчанка повисла у повітрі, як туман.
Дійсно, якщо козак десь там заліг, то краще почекати; скільки б не було в нього води, а вона скінчиться, самі ж вони могли одного послати за водою. Якщо ж він утік, то треба негайно переслідувати поки слід не охолов.
Ризикнемо, вирішив Джемаль.
Він розраховував, що в козака лише одна рушниця, яка може дати осічку, куля може пролетіти мимо, і навіть якщо вона влучить у когось, то пістолі обладунків не пробивають, і тоді один лише з палашем буде битися проти двох, які зможуть і стріляти.
В той же час Мусій аж кусав собі губи: що за турки? Звідкіля вони взялися? Якщо вони візьмуть мулів з речами, то що робити битися чи просто показатися?