Ільченко знову кивнув. Чого не помітив, того не помітив. Точніше, нічого не помітив.
І по-друге. Коли кадж знепритомнів, закляття, щоб порох не горів, продовжувало діяти, але ти його просто розірвав. Як Самсон лева. А то б він міг очуняти, поки ти розвертався. А так куля ще раз позбавила його свідомості.
Тепер Мусій розвернувся ще раз. За ним стояли віла та Маряна, Яків лежав на спині, і сумнівів бути не могло, що він мертвий. Більше нічого
Мули наші де?
Десь на скелях. Мертві.
Мусій аж підскочив.
А пошукати не можеш? Там же наші речі!
Спробую. Тільки поки що не йдіть нікуди, навряд чи вас хтось тут шукатиме.
Говорячи так, віла не знала, точніше забула, що чаклуни-люди відчувають смерть своїх, а відстань, на якій відчувають, як не дивно, залежить не від сили спостерігача чи померлого, а від кількості чаклунів, що знаходяться між ними. Образно кажучи, кожен чаклун неначе «відщипує» від повідомлення про смерть колеги якийсь шматочок.
Оскільки ж чаклунів залишилося мало, то ця звістка докотилася і до групи Борисова, точніше, до Айюки, і до групи, яка вирушила із Стамбула.
В обох випадках після короткої дискусії було вирішено, що такий збіг малоймовірний, скоріш за все або Мусій загинув, або від його руки хтось загинув.
Тим часом Мусій робив ревізію тому, що в них залишилося.
Крім зброї, у нього в поясі був гаманець для повсякденних витрат, де зараз перебувало півсотні акче та кілька піастрів. І ще він про всяк випадок переклав у чоботи по золотому.
Ті монети якщо це монети які треба було передати патріархові, були в гаманці, а гаманець на гайтані, а гайтан на шиї.
Але без проїзної грамоти їхній шлях до першого бікету, і плювати, мартолоси там будуть чи хтось інший.
Розчавлять.
Так що
Несподівано він звернув увагу, що з вежі пахне чимось їстівним.
Узяв рушницю, приладнав на неї багнет, піднявся сходами. Так, а дві кімнати в руїнах вежі мають божеський вигляд. Одна з них була кухнею, і там дійсно знайшлися засмажені рибини.
«Самі зїмо».
У другій були ліжко, стіл, табурет, на столі кілька срібних монет та якісь папери.
Про всяк випадок він продивився їх.
Більшість були написані невідомими йому мовами.
Власне, він майже не вмів читати. У дитинстві дідусь Данило показав йому аз-буки. У Барі старий Іса вчив його читати-писати арабською абеткою, але тим суржиком, яким розмовляли барські татари.[68] Вчив читати арабською Сулейман, проте Проте всіма трьома мовами він читав дуже рідко. І тому міг читати дуже повільно, а арабською абеткою,{46} де, як відомо, майже немає голосних, лише інколи а, і, та у позначаються знаками над рядком,[69] розбирав далеко не всі слова, навіть не всі знайомі слова.
Втім, папери були написані якимись іншими абетками. Крім одного, написаного таки арабською, проте незнайомою йому формою літер, він угадав лише деякі.
Віла прилетіла надвечір, сильно стомлена, просто вимотана. У руках вона тримала лантух, в якому була мортириця та запасні гранати.
Це все, що я знайшла, бо він висів там, куди людині видертися важко. Інше як крізь землю
Маряна страшенно зойкнула.
Мусій, який саме цього й чекав, тільки зітхнув.
Добратися до якогось порту, витративши мізерію грошей, було можливо. Два золотих, скоріш за все, вистачить на проїзд. А на зворотний проїзд ну хіба патріарх не дасть? Проте без грамот
Віла, здається, все розуміла.
Якби я знала, які вони.
Мусій почав пояснювати, але це виходило в нього не до ладу, врешті, він зовсім збився, й запанувала мовчанка.
Ну, подумай, чим ще я можу допомогти вам? Навіть якби я не була вдячна за порятунок, то ви все одно варті допомоги.
Тоді подивися он там на папери. Може, є там щось важливе.
Віла не стала підійматися сходами, залетіла в амбразуру. Мусій ішов слідом ясна річ, ногами.
Ти що, прочитати не зміг? Це ж і є проїзна! Щоправда, до Угорщини, але це підправити вже легше.
Вона розгорнула папір, чомусь притисла його кути важкими речами, довго водила долонею над текстом. Потім провела великим пальцем над одним словом, воно змінилося, тепер були зовсім інші літери. Повторила над іншим, але жодних змін не сталося.
Імя можна змінити. Куди їдеш?
До Дамаска.
Добре, це також можна вписати.
Мусій замислився: а чи не забагато він хоче? Гаразд, пан чи пропав!
Навчитися отакого можна? Ну
На папері письмо змінювати? Можна. Тобі знадобиться років пять-шість.
Ну що ж
І ще Я б не хотів через Стамбул їхати.
Тобто хочеш вийти до біломорських{47} портів? Добре, поясню, як діяти. Питати дорогу доведеться, але хоч будеш знати, які міста питати.
Доведеться тобі другу половину ночі постояти на чатах.
Вони зупинилися знову на гірській полонині, на березі річки. Зупинятися в караван-сараї це витрачати гроші, а їм знову довелося витратитися на купівлю мулів та на похорон Якова дай, Боже, здоровя священику, який взяв небагато, так довелося ж ще й труну купити.
Хай земля буде тобі пухом, Якове.
Мусій втрачав товариша у бою не вперше і навіть не всоте, гинули на його очах люди, яких він знав набагато ближче, аніж Якова Ґаву. Проте він був пригнічений, майже розчавлений. Одразу б і не заснув, однак хоч трохи поспати було необхідно.
Маряна промугикала щось нерозбірливе, але, судячи з її тону, не заперечувала.
Якщо здасться, що хтось підкрадається, не перевіряй, здалося чи ні. Спочатку стріляй, а потім думай.
Якщо встигну подумати щось.
Так, можна й не встигнути.
Ти б краще перевірив, чи немає тут раків, бо в нас тільки й залишилося, що хліб та шматок цієї, як її
Бринзи.
Ось-ось. Тільки хліб та бринза. А її краще припасти на чорну годину.
Сердюк підійшов до води. У ній гралася риба невідомої йому породи, але досить велика.
Ось-ось. Тільки хліб та бринза. А її краще припасти на чорну годину.
Сердюк підійшов до води. У ній гралася риба невідомої йому породи, але досить велика.
Ставши так, аби тінь не потрапляла на воду, він витяг з-за пояса пістоль і вистрелив.
Риба, в яку влучив, смикнулася кілька разів і догори черевом попливла за течією.
Вилаявши себе, треба ж було спочатку роздягтися, він пробіг трохи берегом, скинув чоботи, пояс, на якому були боєприпаси, і поліз у воду.
Питання вечері було вирішене.
На своє щастя, але лише на своє, Мусій перезарядив пістоль. Останній пістоль, який у нього залишився.
Гадаючи, що постріл могли почути лише або селяни, які не наважаться напасти на людину в чалмі, або мартолоси яким він може предявити проїзну грамоту, Мусій зробив найбільшу помилку у своєму житті.
Якби вони зустрілися за якихось інших обставин, то могли б порозумітися, може, навіть потоваришувати.
Антун Бранкович (Бранкович у цьому випадку було формою по батькові, так само, як і Ільченко) пішов у гайдуки на зламі епох гайдуцтва. Під час Великої Турецької війни[70] гайдуки були однією з головних протитурецьких сил. «Гайдуки наше військо, якому ми не платимо», писав венеціанський вельможа. В гайдуки тоді подалося багато тисяч, саме вони вимотали турок так, що їх били чисельно менші (часто в кілька разів) християнські війська. Та воно й не дивно, якщо обози з боєприпасами не можуть пробитися!
Проте усяка війна колись закінчується. Мирна угода поклала край ситуації, коли гайдуки базувалися в австрійських або венеціанських володіннях, а звідти робили рейди.
Тепер гайдуки остаточно перетворилися на мешканців гірських ущелин та печер.
Антун не залишився на християнській території, хоча мав таку можливість. Не залишився, бо бажав помститися туркам за загибель своєї родини.
Та месникам також треба їсти. А якщо твій загін погромлено, хто загинув, кого живим взяли невідомо. Отже, до ятаків{48} зась. Бо якщо комусь тортурами розвязали язика Щоправда, у ватазі не всі знали всіх ятаків.
Так що треба протриматися десь із місяць, зясувати, кого взяли, кого ні
Приказку «без ятака нема гайдука» народ не випадково склав. Не так легко обміняти здобич на харч та одяг.
Постріл змусив їх насторожитися.
Показавши на пальцях своєму супутникові Луці, зовсім ще шмаркачеві, аби той сидів тихо, Антун спочатку пішов, а потім поповз.
Час, поки він був відсутній, здався Луці вічністю, насправді минуло з півгодини не більше.
Двоє, одними губами прошепотів Антун. Потурнак з потурначкою. Говорять мовою, схожою на нашу, але він у чалмі.
Перехопивши здивований погляд хлопчиська, додав:
Сам дивуюся, але готуються ночувати. Треба без звуку. Твоя жінка.
Знову перехопив погляд хлопця, який ще не повністю загрубів, пояснив:
З чоловіком ти не впораєшся. Це аскер.{49} Мабуть, джебелій.{50}
Мусія щось тривожило, Маряна теж була ні в тих ні в сих, тож він не випускав рушницю з рук, а пістоль передав Маряні вистрелити вона зможе.
І рвонувся вбік, відчувши якийсь рух у кущах.
Булава пролетіла на півпальця від голови.
Але крім булави
Дротик.
Арабсько-турецький дротик «джерид» вилетів з чагарнику, Мусій вистрелив, хтось підскочив і впав, джерид ударив жінку в груди, вона скрикнула так, як кричать один раз у житті востаннє, а з кущів вилетів середній на зріст, широкоплечий чоловяга, озброєний турецьким щитом та сокирою.
Мусій кинув рушницю на землю щит не проколеш багнетом! вихопив палаш.
Утім, приймати прямий бій було якось незручно. Парирувати палашем удар сокири, ясна річ, неможливо.
Сердюк стрибав, як гірська коза, намагаючись дістати розбійника клинком, однак той рухався не менш швидко.
Проте це було змагання не на витривалість, а на кмітливість. Кружляючи, сердюк наближався до Маряниного тіла, потім стрибком розірвав відстань, нагнувся.
Гайдук теж кинувся на нього, і між ними залишалося усього нічого, коли Ільченко вистрелив з пістоля. Гайдук встояв на ногах, але руки повисли, і Пройдисвіт добив його палашем.
Маряна була мертва. Як камінь.
Коли нарешті Мусій оговтався настільки, що до нього повернулася здатність тверезо мислити, він зрозумів, що потрапив у пастку.
Залишити Маряну без церковного поховання він не міг. Просто не міг, і все тут!
Але якщо одного погляду на Яковове тіло було досить, аби переконатися, що він помер своєю смертю, то з Маряною було навпаки. Можна було не сумніватися, що священик повідомить мартолосам йому голова зайвою ще не стала.
Отже, доведеться взяти всі три тіла. Але чи повірять мартолоси, що це розбійники, які напали першими?
Втім Мусій не знав принципу «Роби, що повинен робити, і хай буде, що буде», проте часто вкладав у слова «Мусій мусиш!» саме отакий зміст.