Красеню юний, о красеню юний, прошепотіла вона, це річ пекельна.
Він відкинув із чола свої каштанові кучері і засміявся.
Душа моя для мене ніщо, заявив він. Я не можу бачити її. Я не можу помацати її. Я не знаю її.
А що даси ти мені, якщо я навчу тебе? запитала Чаклунка і подивилась на нього своїми чудовими очима.
Пять золотих, відповів він. А ще мої нерети й сіті, верболозову хатку, в якій я живу, й човен розписний, в якому я в море виходжу. Тільки навчи мене, як позбутися тієї душі, і віддам тобі все, що я маю.
Красеню юний, о красеню юний, прошепотіла вона, це річ пекельна.
Він відкинув із чола свої каштанові кучері і засміявся.
Душа моя для мене ніщо, заявив він. Я не можу бачити її. Я не можу помацати її. Я не знаю її.
А що даси ти мені, якщо я навчу тебе? запитала Чаклунка і подивилась на нього своїми чудовими очима.
Пять золотих, відповів він. А ще мої нерети й сіті, верболозову хатку, в якій я живу, й човен розписний, в якому я в море виходжу. Тільки навчи мене, як позбутися тієї душі, і віддам тобі все, що я маю.
Чаклунка засміялася з нього глузливо і вдарила гілочкою цикути.
Я можу перетворити осіннє листя на золото. Я можу наткати срібла з місячного проміння, якщо захочу. Той, кому я служу, багатший на всіх земних королів і має їхні володіння в своїй руці.
Що ж тоді можу тобі я дати? скрикнув Рибалка, якщо ціна твоя ані золото, ані срібло?
Чаклунка ніжно торкнулася його волосся своєю тонкою білою рукою.
Повинен ти потанцювати зі мною, красеню юний, прошепотіла вона й усміхнулася до нього.
Оце й усе? здивувався молодий Рибалка і став на рівні ноги.
Оце й усе, відповіла вона і знову всміхнулася до нього.
Тоді на заході сонця в таємному місці танцюватимемо ми разом, погодився він. А коли натанцюємося, скажеш мені, чого я бажаю.
Вона похитала головою.
При повному місяці, при повному місяці, прошепотіла, а там озирнулася навсібіч і прислухалася. Синя пташка зі скімленням випурхнула з гнізда і закружляла над дюнами, а три попелясті птахи прошелестіли крізь жорстку сіру траву і засвистали одна до одної. Тиша стояла кругом, тільки хвилі шуміли внизу й шурхотали жорствою. Чаклунка простягла руку, поманила його до себе і притулилася сухими вустами до вух його.
Сьогодні увечері ти мусиш прийти на вершину гори, зашепотіла. Це шабаш, день сьомий, і там буде Він.
Молодий Рибалка здригнувся і позирнув на неї, а вона вишкірила зуби і зареготала.
Хто це Він, по якого ти мовиш? запитав.
Байдуже! відповіла вона. Ти маєш піти ввечері, і стати під гіллям граба, і чекати на мене. Якщо кинеться на тебе чорний пес, вдар його лозиною, і він утече. Якщо сова заговорить до тебе, не відповідай. Коли місяць стане повним, я буду з тобою, і ми танцюватимемо на траві.
Але ти присягаєшся, що навчиш, як позбутися душі моєї? наполягав Рибалка.
Чаклунка вийшла на сонячне світло, і вітер розвіяв її руді коси.
Клянуся ратицями цапа, була її відповідь.
Ти найкраща з усіх відьом, вигукнув молодий Рибалка, і я радо танцюватиму з тобою на верхівці гори. Хотів би я, справді, щоб ти забажала від мене золота або срібла.
Але то твоя ціна, і ти отримаєш її, хоча це й дрібниця.
Він зняв перед нею шапку, вклонився низенько й побіг назад до міста, щасливий і радісний.
Чаклунка дивилася йому вслід, і коли він зник з очей, увійшла до печери, витягла з різьбленої кедрової скриньки дзеркало, встановила рівненько, запалила перед ним на вуглинках вербену й почала вдивлятись у кільця диму. За хвильку вона сплеснула в долоні у гніві.
Він мав бути моїм! вигукнула. Вона не вродливіша за мене.
І того вечора, коли піднявся місяць, молодий Рибалка пішов на вершину гори і став під гіллям граба. Як блискучий металевий щит лежало внизу море, і тіні рибальських човнів тяглися по затоці. Велика сова з жовтими мерехтливими очима покликала його на імя, але він не озивався. Чорний пес підбіг до нього і загарчав. Рибалка вдарив його лозиною, і той щез скавучачи.
Опівночі почали злітатися відьми, немов кажани.
Тьху! кричали вони, щойно торкнувшись землі. Тут є хтось чужий!
І вони принюхувалися, перегукувалися одна з одною, розмахували руками. Останньою зявилася молода Чаклунка; її руде волосся маяло на вітрі. Була вона вдягнена в золоту парчеву сукню, з вишитим павичевим оком, і маленький каптурик зеленого оксамиту вкривав її голову.
Де він, де він? заверещали відьми, побачивши її, та вона тільки засміялася, підбігла до граба, ухопила рибалку за руку, вивела на місячне сяйво й почала танок.
Вони кружляли і кружляли, і молода Чаклунка підстрибувала так високо, що він бачив червоні закаблуки її черевичків. Раптом поруч із танцюристами залунав шалений стукіт кінських копит, але самого коня не було видно, і Рибалка злякався.
Хутчіш! вигукнула Чаклунка, охопила руками його шию, й гаряче дихання обпалило йому щоки. Хутчіш, хутчіш! заходилася вона, і здавалося, сама земля закрутилася в неї під ногами, а Рибалка сильно стривожився, і охопив його великий жах через якусь нечестиву істоту, що за ним чатувала, і нарешті він усвідомив, що у тіні великої скелі проступають обриси постаті, якої він досі не бачив.
То був чоловік в убранні з чорного оксамиту на кшталт іспанського. Обличчя його було навдивовижу бліде, а вуста палали, як вогняно-червона квітка. Мав він утомлений вигляд і, прихилившись до скелі, й погладжував держално кинджала. Поруч на траві лежав капелюх із плюмажем, пара шкіряних рукавичок, облямованих золоченим мереживом і розшитих річковими перлами в дивовижний візерунок. Короткий плащ, підбитий соболем, звисав із плеча його, а витончені білі руки були всіяні дорогоцінними перснями. Важкі повіки нависали над очима.
Молодий Рибалка дивився на нього, як заворожений. Нарешті погляди їхні зустрілися, й де б він не опинявся в танку, здавалося йому, що той чоловік не зводить із нього очей.
Рибалка почув, що Чаклунка зареготала, ухопив її за талію й шалено закружляв по колу.
Раптом десь у лісі загавкав собака, і танцюристи завмерли, а потім почали парами підходити до того чоловіка й цілувати йому руку. Коли вони це робили, по його гордовитих вустах пробігала тонка посмішка, ніби брижилась вода від тріпотіння пташиних крил. У тій посмішці не було зневаги. Він і далі не зводив очей з молодого Рибалки.
Ходімо, поклонімося, прошепотіла Чаклунка, і потягла його за руку, і непереборне бажання зробити, як вона просить, охопило Рибалку, і він рушив за нею. Та коли він наблизився, то, сам не відаючи чому, перехрестився і вигукнув імя Господнє.
Тільки-но він так зробив, усі відьми завищали, мов яструби, і розлетілися геть, а бліде обличчя, що за ним спостерігало, перекосилося від жорстокого болю. Чоловік рушив до невеличкого гаю і свиснув. Міцний іспанський кінь у срібній вузді підскочив до нього. Чоловік стрибнув у сідло, озирнувся й поглянув на Рибалку з сумом.
Рудокоса Чаклунка також спробувала була відлетіти, але Рибалка схопив її за запясток і тримав міцно-міцно.
Відпусти мене, благала вона, дай мені відлетіти. Адже назвав ти імя Того, кого називати не можна, і зробив знак, на який не можна дивитися.
О ні, відповів він, я не відпущу тебе, доки ти не відкриєш мені секрету.
Якого секрету? Чаклунка викручувалася в його руках, як дика кішка, й кусала губи, на яких виступила піна.
Ти знаєш якого, була його відповідь.
Ясно-зелені очі Чаклунки затуманилися слізьми, і мовила вона до Рибалки:
Проси що завгодно окрім цього!
Засміявся він і притиснув її ще міцніше.
І коли побачила вона, що не зуміє звільнитися, промовила пошепки:
Хіба я не така ж вродлива, як Дочка моря? Не така гожа, як мешканка синіх глибин?
І вона почала лащитися до нього, тулитися близенько.
А він відштовхнув її, насупившись, і заявив:
Якщо ти зламаєш присягу, яку дала, я убю тебе, підступна відьмо.
Чаклунка посіріла на обличчі, як пупянок на дереві Юди, й аж пересмикнулася.
Хай буде так, пробурмотіла вона. Це твоя душа, не моя. Роби з нею, що тобі заманеться.
І витягла вона з корсажу гострий ножик з рукояттю з зеленої шкіри змії й подала йому.
І що мені з ним робити? здивувався Рибалка.
Вона помовчала трохи, і на обличчі її застиг вираз жаху. Тоді відкинула вона волосся з чола, усміхнулася загадково й заговорила:
Те, що люди називають тінню від тіла, зовсім не тінь від тіла, а тіло душі. Стань на березі Моря спиною до місяця і відріж від ніг своїх тінь свою, яка є тілом душі, і звели душі своїй полишити тебе, і вона підкориться наказу.
Затремтів молодий Рибалка.
Це правда? прошепотів він.
Правда, і краще було б, якби не розповіла я цього тобі, вигукнула Чаклунка й охопила, ридаючи, його коліна.
Він визволився від неї, полишивши її на густій траві, підійшов до краю урвища, застромив ножа за пасок і подався назад.
А Душа його, що жила в ньому, благала:
Гай-гай! Ми з тобою жили всі ці роки, я служу тобі день у день. Не проганяй мене, не відсилай геть. В чому моя провина?
А молодий Рибалка засміявся:
Твоєї провини тут немає, але не маю я в тобі потреби. Наш світ широкий, є ще Небеса й Пекло, й оте тьмаве сутінкове пристановище між ними. Іди, куди тобі заманеться, але не турбуй мене, бо кохання моє мене кличе.
А молодий Рибалка засміявся:
Твоєї провини тут немає, але не маю я в тобі потреби. Наш світ широкий, є ще Небеса й Пекло, й оте тьмаве сутінкове пристановище між ними. Іди, куди тобі заманеться, але не турбуй мене, бо кохання моє мене кличе.
А Душа вмовляла його так жалісливо, та він не хотів слухати, а скакав із каменя на камінь зграбними, як у молодого цапка, ногами й нарешті зійшов на рівну землю, на жовтий берег моря. Стрункий, із бронзовим тілом, як статуя, висічена давньогрецьким скульптором, стояв він на піску спиною до місяця, а з піни Моря простягалися до нього білі руки й вабили його, а з хвиль здіймалися примарні постаті та складали йому шану. Перед ним летіла його тінь, яка є тілом душі, а за ним висів місяць у золотаво-медовій височині.
І сказала йому Душа його:
Якщо ти і справді мусиш прогнати мене від себе, не виганяй мене геть без серця. Світ такий жорстокий, дай мені із собою серце своє.
Рибалка похитав головою й усміхнувся.
А чим би я кохав кохану мою, якби віддав тобі серце? вигукнув він.
Зглянься на мене, благала його Душа, дай мені серце своє, бо світ дуже жорстокий, і я боюся.