Серце моє віддане коханій, відрік він, тож не зволікай і йди собі.
А хіба не можу кохати я? спитала його Душа.
Іди звідси, бо не маю в тобі потреби, вигукнув молодий Рибалка, вихопив ножик із рукояттю з зеленої шкіри змії, відтяв свою тінь він ніг, і Душа підвелася, і стала перед ним, і поглянула на нього, і була вона його точною подобою.
Він відступив, застромив ніж за пасок, і почуття благоговійного страху охопило його.
Іди собі, промимрив він, і не показуйся мені на очі.
О ні, ми ще мусимо зустрітися, сказала Душа. Голос її був тихий, як звук флейти, і губи ледь ворушилися, коли вона говорила.
Як це ми зустрінемося? вигукнув молодий Рибалка. Ти ж не супроводжуватимеш мене в глибини моря?
Один раз на рік я приходитиму на оце місце й кликатиму тебе, мовила Душа. Хтозна, чи не стану тобі я в пригоді.
Як ти можеш стати мені в пригоді? здивувався молодий Рибалка. Але хай буде по-твоєму.
І він кинувся в море, і Русалонька піднялася з глибин назустріч, обвила його шию руками й поцілувала у вуста.
А Душа стояла на безлюдному березі й дивилася на них. І коли вони зникли в глибочіні Моря, вона заплакала і потяглася геть через болото.
Минув рік, і Душа повернулася на берег Моря й покликала молодого Рибалку, і той виплив із глибин та озвався:
Для чого ти кличеш мене?
І відповіла Душа:
Наблизься, я хочу поговорити з тобою про дивовижні речі.
І наблизився він, і приліг на мілині, і поклав руку під голову, і приготувався слухати.
І розповіла йому Душа:
Коли ми розійшлися, розпочалася моя подорож на схід. Зі Сходу походить уся мудрість. Шість днів тривала мандрівка, і вранці сьомого дня вона привела мене у країну Татар. Мені довелося присісти в затінку дерева тамариску, щоб сховатися від сонця. Земля там суха, випалена спекою. Люди совалися по рівнині, як мухи повзають по тарелі з полірованої міді.
Опівдні над пласким обідком землі знялася хмара іржавої куряви. Коли Татари побачили її, вони напнули свої розписні луки, осідлали незграбних коней і помчали назустріч хмарі. Жінки з галасом квапливо ховались на підводах за повстяними завісами.
У сутінках Татари повернулися, але пятьох бракувало, а деякі були поранені. Вони запрягли своїх коней у підводи і поспішно відїхали. Троє шакалів вилізли з печери й дивилися їм услід. Потім вони понюхали повітря й побігли потроху в іншому напрямку.
Коли зійшов місяць, на рівнині загорілося багаття. Навколо багаття на килимках сидів гурт купців. Їхні верблюди були привязані до кілків у них за спинами, а їхні служники-негри ставили намети з дублених шкір на піску і робили високу огорожу з шпичакуватої груші.
Побачивши мене, ватажок купців підвівся, витягнув меч і спитав, яка в мене справа. Оскільки я маю твій образ, вони побачили перед собою юнака.
І я, тобто цей юнак, відповів, що у своїй країні я був Князем і що втікаю від Татар, які хотіли взяти мене в рабство. Ватажок засміявся і показав мені пять голів, настромлених на високі бамбукові палі.
Тоді він спитав, хто є пророк Божий, і я відповів: «Магомет».
Почувши імя фальшивого пророка, він уклонився, взяв мене за руку і всадовив поруч із собою. Негр приніс мені кобилячого молока у деревяній мисці та шматок смаженої ягнятини.
На світанку ми вирушили в путь. Я їхав верхи на рудому верблюді, а попереду біг скороход зі списом в руці. По боках у мене їхали воїни, слідом тяглися мули, навантажені крамом. Караван нараховував сорок верблюдів, а мулів було два рази по сорок.
Ми виїхали з країни Татар до країни тих, хто проклинає Місяць. Ми бачили Грифонів, що стерегли своє золото на білих скелях, бачили лускатих Драконів, що спали у своїх печерах. Пробираючись горами, ми затамовували подих, щоб не завалили нас снігові лавини, й усі затуляли очі марлевими повязками. Коли ми переходили через долини, Пігмеї поціляли нас стрілами, заховавшись у дуплах дерев, а ночами ми чули, як несамовиті люди бють у свої барабани. Діставшись Країни Мавп, ми розклали перед ними фрукти, й вони нас не зачіпали. Коли ми опинилися біля Вежі Змій, ми напоїли їх теплим молоком із мідних чаш, і вони пропустили нас далі. Тричі під час подорожі опинялися ми на берегах річки Окс Амударї. Ми переправлялися на деревяних плотах з великими шкіряними пухирями. Річкові коні лютували на нас і хотіли знищити. Бачачи їх, наші верблюди тремтіли.
Володарі кожного міста обкладали нас даниною, але не дозволяли заходити до міста. Вони кидали нам хліб через міські мури, а також маїсові булочки, запечені в меді, печиво з найкращого борошна з фініками. За кожну сотню кошиків ми давали їм одну бурштинову намистину.
Коли селяни бачили, що ми наближаємося, вони труїли воду в колодязях і втікали у верхівя гір. Ми боролися з Магадами, які народжуються старими й молодшають і молодшають із року в рік, а вмирають малими дітьми; і з Лактроями, що називають себе дітьми тигрів і розмальовують шкіру жовтими та чорними смугами; і з Орантами, які ховають своїх мертвих на верхівках дерев, а самі живуть у печерах, щоб їхнє божество Сонце не вбило їх; і з Кримнянами, що обожнюють крокодилів і плетуть для них сережки із зеленої трави та годують вершковим маслом і свіжою дичиною; і з Агазонбами, в яких песячі морди; і з Сібанами, що мають кінські ноги й випереджають коней у бігу Третина нашої ватаги загинула в боях, третина померла від злигоднів. Решта тихцем змовлялася проти мене, вважаючи, що я причина їхньої злої долі. Тоді я витяг з-під каменя рогату гадюку і дав їй вжалити мене. Побачивши, що це мені не зашкодило, вони страшенно перелякалися.
На четвертий місяць дісталися ми міста Іл-лєль. Стояла ніч, коли ми увійшли до гаю поза міськими мурами. Повітря пашіло спекою, бо місяць був у Скорпіоні. Ми зривали з дерев стиглі гранати, вичавлювали з них солодкий сік і пили, пили. Потім полягали на килимки та чекали приходу ранку.
На світанку ми повставали і постукали у ворота міста. Були ті ворота з червоної бронзи, з викарбуваними драконами морськими і крилатими. Вартові визирнули з бійниць і запитали, в якій ми справі. Тлумач нашого каравану відповів, що зявилися ми з Сирії з багатим крамом. Вартові взяли заручників, пояснили, що відчинять нам браму опівдні, й наказали чекати.
Опівдні відчинили вони браму, ми увійшли в місто, й одразу ж нас оточили люди, що приїхали верхи на нас подивитися, і вісник оголосив про наше прибуття, гукаючи через велику мушлю. Стояли ми на ринку, і негри розвязували великі сувої з візерунчастими тканинами, й відкривали різьблені сикоморові скрині. А коли вони завершили свою роботу, купці повиставляли свій небачений крам: навощену полотнину з Єгипту, пурпурні губки з Тиру та сині драпування з Сидону, келихи холодного бурштину і вишукані кришталеві вази, а ще чудернацькі жбани з відпаленої глини. З плаского даху якогось будинку за нами спостерігала групка жінок. Одна з них сховала обличчя під маскою з визолоченої шкіри.
У той перший день прийшли жерці й мінялися з нами товаром, на другий день прийшло панство, а на третій день прийшли ремісники й невільники. Так у них повелося з усіма торгівцями, що прибували до міста.
Ми затрималися на чотири тижні, і місяць небесний пощербився, я стомився й пішов блукати вулицями, і потрапив до саду їхнього божества. Жерці у жовтому вбранні мовчазно совалися поміж високих дерев, а на підмурку з чорного мармуру стояв рожево-червоний будинок святилище їхнього божества. Двері були полаковані, з рельєфними золотими зображеннями биків і павичів. Покатий дах був із бірюзової порцеляни, а з навісів гірляндами спускалися маленькі дзвоники. Коли Білі горлиці, пролітаючи, торкалися крилами дзвоників, і ті починали ніжно дзеленчати.
Перед храмом був ставок із прозорою водою, вимощений смугастим оніксом. Я влігся біля нього і торкнувся блідими своїми перстами розлогого листя. Один із жерців наблизився до мене й зупинився позаду. Він був узутий у сандалії один із мякої зміїної шкіри, а другий із пташиного піря. На голові в нього красувалася митра з чорного фетру, прикрашена срібними півмісяцями. Сім золотих монет були нашиті на його мантії, а кучеряве волосся змащене стибієм.[7]
За мить він заговорив до мене, спитавши, чого я хочу.
Я відповів, що бажання моє побачити їхнє божество.
«Наш бог на полюванні», відрік жрець, і в його маленьких очах зявився дивний вираз.
«Скажи мені, в якому він лісі, і я полюватиму разом із ним».
Він перебирав мякі торочки своєї мантії довгими гострими нігтями.
«Наш бог спить», стиха мовив він.
«Скажи мені, на якому ложі, і я стерегтиму його».
«Бог на бенкеті», вигукнув він.
«Якщо вино солодке, я питиму його з ним, якщо воно гірке, я також питиму його з ним».
Він нахилив голову з зачудуванням, узяв мене за руку, підняв із землі та повів до храму.
У перших палатах я побачив ідола на яшмовому троні, облямованому великими перлами Сходу. Ідол був вирізаний із чорного ебенового дерева, і статура його була статурою пересічної людини. На чолі його сяяв яхонт, і густа олива крапала з волосся його на стегна. Стопи ідола були червоними від крові щойно зарізаного козеняти, і чересла його оперізував мідний пасок, унизаний сімома берилами.
І звернувся я до жерця: «Оце ваш бог?» І він відповів мені: «Оце наш бог».
«Покажи мені бога, вигукнув я, бо я тебе вбю». І торкнувся я руки його, і рука його скоцюрбилася.
Тоді жрець змолився до мене: «Нехай вельможний пан зцілить слугу свого, і я покажу йому бога».
Тоді дмухнув я йому на руку, і рука стала знову здоровою, а він затремтів і повів мене до других палат, і побачив я ідола у нефритовому лотосі, прикрашеному величезними смарагдами. Ідол, вирізаний зі слонової кості, був удвічі більший за звичайну людину. На чолі його сяяв хризоліт, груди його були змащені миррою і корицею. В одній руці тримав він кривий скіпетр із нефриту, а в другій круглий кристал. На ногах його були мідні котурни, а товсту шию охоплювало намисто з місячного каменя.
І звернувся я до жерця: «Оце ваш бог?» І він відповів мені: «Оце наш бог».
«Покажи мені бога, вигукнув я, бо я тебе вбю». І торкнувся я очей його, й він засліп.
Тоді жрець змолився до мене: «Нехай вельможний пан зцілить слугу свого, і я покажу йому бога».
Тоді дмухнув я йому на очі, і повернувся до нього зір, і затремтів він знову, й повів мене до третіх палат, і не було там ані ідола, ані образа, а лише дзеркало кругле металеве, встановлене на вівтарі камяному.
І звернувся я до жерця: «Де ваш бог?»
І відповів він мені: «Немає тут бога, але це дзеркало, що ти бачиш, є Дзеркалом Мудрості. І відбивається в ньому все, що є на небі й на землі, окрім лише того, хто дивиться в нього. Не відбиває дзеркало лиця, щоб той, хто дивиться, став мудрим. Багато інших дзеркал існує, але всі вони Дзеркала Суджень. Це єдине є Дзеркалом Мудрості. Ось чому воно божество, і ми молимося до нього».