Яка чудова місцина, виголосив він. Треба покликати у гості Град.
Прибув і Град. Щодня він три години торохтів по покрівлі замку, доки не порозбивав майже всю черепицю, а потім щодуху носився і кружляв садом. Він мав сірі одежі, а дихання у нього було крижане.
Не збагну, чому це так забарилася Весна, бідкався Велетень, сидячи біля вікна, що виходило на його промерзлий білий сад. Сподіваюся, погода переміниться.
Але Весна так і не прийшла, вже поминаючи літо. Осінь принесла золоті плоди у кожний сад, тільки для саду Велетня у неї не знайшлося дарів. «Він надто жадібний», пояснила вона. І була там вічна Зима, а Північний Вітер, Град, Мороз і Сніг водили нескінченний хоровод поміж дерев.
Якось уранці Велетень лежав без сну у своєму ліжку, і раптом почув чарівну мелодію. Вона так солодко звучала в його вухах, і він вирішив, що то королівські музи´ки йдуть повз його замок. А насправді за його вікном співала маленька пташка-коноплянка, проте Велетень так довго не чув у своєму саду пташиних співів, що вони видалися йому найчарівнішою музикою на землі. Раптом Град припинив стукотіти над його головою, Північний Вітер ущух, і тонкі пахощі долинули через розчинені віконниці.
Мабуть, нарешті прийшла Весна, сказав Велетень, скочив із ліжка й визирнув у вікно.
Що ж він побачив?
А побачив він дивовижну картину: через невеличку розщелину в стіні до саду пролізли діти і розсілися на гілках дерев. На кожному дереві сиділо мале дитинча. Дерева так зраділи, що до них повернулися діти, що одразу вкрилися квітами, а зараз легенько погойдували своїми руками-гілками над голівками дітей. Повсюди літали пташки і щебетали від великої втіхи, а з трави визирали квіти і весело сміялися. То була прегарна сцена, і тільки в одному куточку саду і досі лишалася Зима. Був це найвіддаленіший куток, і стояв там маленький хлопчик. Такий він був низенький і тендітний, що не міг дотягнутися до гілок дерева і тільки ходив навкруги та гірко плакав. Нещасне дерево було вкрите памороззю і снігом, а над ним задував і гарчав Північний Вітер.
Залізай сюди! Ну ж бо, хлопчику! говорило Дерево, опускало свої гілки якомога нижче, але хлопчик був надто маленьким.
І серце Велетня розчулилося, коли він це все побачив.
Яким же я був себелюбним скнарою! мовив він. Тепер я знаю, чому Весна не схотіла сюди прийти. Я посаджу мале хлопя на верхівку дерева, а потім зламаю огорожу, і хай у моєму саду граються і гуляють діти на віки вічні.
І йому справді стало шкода, що він такого накоїв.
Отже він тихесенько зійшов донизу, дуже обережно причинив двері і вийшов у сад.
Та коли діти побачили його, вони страшенно злякалися і повтікали, і в саду знову настала Зима. І тільки маленьке хлопятко не втекло, бо очі його аж засліпли від сліз, і воно не побачило, як підходить Велетень. А Велетень підкрався ззаду, обережно підняв малого і посадив на дерево. І дерево одразу ж розквітло, і птахи злетілися й заспівали, а хлопчик простягнув рученята, обняв Велетня за шию і поцілував. Усі інші діти побачили, що Велетень уже більше не злий і не грізний, і побігли до саду знову, а за ними прийшла і Весна.
Тепер це ваш сад, дітлахи, сказав Велетень, узяв сокиру і зруйнував огорожу.
І коли люди йшли на базар опівдні, вони бачили, що Велетень і діти граються у найпрекраснішому саду, який тільки можна уявити.
Діти гралися там цілісінький день, а ввечері пішли до Велетня попрощатися.
А де ваш найменший приятель? запитав Велетень. Де той хлопчик, якого я підсадив на дерево?
Велетень любив його найбільше, бо той поцілував його.
Не знаємо, відповіли діти, мабуть, уже пішов.
Перекажіть йому, щоб він неодмінно приходив завтра, попросив Велетень. Але діти сказали, що не знають, де він живе, і що ніколи його раніше не бачили. І Велетень дуже засмутився.
Кожного пообіддя після уроків діти приходили до Велетня і гралися. Проте маленький хлопчина, якого так любив Велетень, десь зник. Велетень був дуже добрий до всіх дітей, але страшенно скучав за своїм маленьким другом.
Як я хотів би його побачити! повторював він.
Минали роки, і Велетень дуже постарів і заслаб. Він уже не міг гратися, а просто сидів у своєму величезному кріслі, дивився на ігри дітей і милувався своїм садом.
Я маю багато прекрасних квітів, говорив він, але найпрекрасніші з усіх квітів це діти.
Одного зимового ранку Велетень визирнув у вікно. Зараз він уже не відчував ненависті до Зими, бо знав, що Весна просто спить, а квіти відпочивають.
Раптом він зачудовано протер очі і задивився. Видовище справді вражало. У найвіддаленішому куточку саду стояло дерево, рясно уквітчане білим цвітом. Із його золотавих гілок звисали срібні плоди, а попід ними стояв малесенький хлопчик, якого Велетень так полюбив.
Безмежно зрадів Велетень, кинувся сходами донизу, вибіг у сад. Він мчав по траві і зупинився біля дитини. І тут раптом його обличчя почервоніло від гніву, і він скрикнув: «Хто посмів тебе поранити?» Бо на долоньках хлопчика були рани від двох цвяхів, і були такі ж рани від двох цвяхів на його маленьких ніжках.
Хто посмів поранити тебе? вигукнув Велетень. Скажи мені, я візьму гострий меч і вбю його!
Не треба, відповіло дитя, це рани любові.
Хто ти такий? спитав Велетень, і його охопив благоговійний страх, і він схилив коліна перед дитиною.
Але дитя усміхнулося до Велетня і промовило:
Одного разу ти пустив мене гратися у своєму саду, а сьогодні я забираю тебе до свого саду, який називається Раєм.
І коли дітлахи прибігли до саду того пообіддя, вони знайшли Велетня під деревом мертвим, і тіло його покривали білі пелюстки квітів.
Щирий друг
Якось уранці старий Водяний Щур вистромив голову з води. Він мав блискучі як бісер очі, його сиві жорсткі вуса стирчали, а довгий хвіст скидався на гумовий шланг. Малі каченята плавали ставком, схожі на зграйку жовтих канарок, а їхня матуся, чисто-біла з червоними лапками, намагалася навчити їх стояти у воді на голові.
Ви ніколи не потрапите у вищий світ, якщо не навчитеся стояти на голові, торочила вона і час від часу показувала, як це робиться. Але каченята не звертали на неї анінайменшої уваги. Вони були зовсім молоді й не розуміли, якою перевагою є увійти у вище товариство.
Які неслухняні діти! вигукнув старий Щур. Їх варто втопити.
Іще чого! обурилася качка. Усі мають із чогось починати, і батьки мусять набратися терпіння.
Ну, я нічого не знаю про батьківські почуття, мовив Щур. У мене сімї немає. Я і жонатий ніколи не був і надалі не збираюся. Любов річ по-своєму непогана, але дружбу я ціную вище. Насправді я нічого у світі не знаю шляхетнішого й рідкіснішого за щиру дружбу.
А як ви уявляєте, скажіть, будь ласка, обовязки щирого друга? запитала зелененька пташка Коноплянка, що сиділа неподалік на вербі й почула їхню розмову.
Так, саме це і я хочу знати, сказала Качка, а потім попливла на другий бік ставка і стала на голову, щоб показати дітям гарний приклад.
Що за дурнувате питання! вибухнув Щур. Я очікую, що мій щирий друг буде мені вірним і відданим, аякже.
А що б зробили для нього ви? запитала пташка, погойдуючись на сріблястій гілочці і тріпочучи крильцями.
Не збагну, про що ти? здивувався Щур.
Можна, я розповім вам одну історію на цю тему? запропонувала Коноплянка.
А що б зробили для нього ви? запитала пташка, погойдуючись на сріблястій гілочці і тріпочучи крильцями.
Не збагну, про що ти? здивувався Щур.
Можна, я розповім вам одну історію на цю тему? запропонувала Коноплянка.
Історію про мене? спитав Щур. Якщо так, я слухатиму, я надзвичайно люблю літературу.
Вона стосується і вас, сказала Коноплянка, злетіла з верби, сіла на березі та розповіла історію про Щирого Друга.
Жив собі один чесний хлопчик на імя Ганс
А він був дуже знаменитим? втрутився Щур.
Ні, відповіла Коноплянка, гадаю, він узагалі не був знаменитим, от тільки мав добре серце і симпатичне кругле личко. Він мешкав сам-самісінький у маленькій хатинці та щодня працював у своєму садку.
В усій околиці не було саду, гарнішого за сад Ганса. Там зростали грицики і левкої, турецька гвоздика і садові жовтці, іриси та васильки. Там цвіли червоні дамаські троянди і жовті троянди, лілові крокуси і сердечник луговий, фіалки золотаво-пурпурові й білі. Майоран і базилік, красолі й орлики, рута і материнка, нарцис і первоцвіт розквітали кожне у свій час згідно з плином місяців одна квітка змінювала іншу, тому в саду завжди було чим помилуватися і стояв приємний аромат.
Малий Ганс мав багато друзів, але найвідданішим був гладкий Гю-Мірошник. І справді, таким відданим був Гансу багатий Мірошник, що жодного разу не проходив він повз його сад, не нарвавши собі, перехилившись через огорожу, величезний оберемок квітів або вязочку духмяних трав, не натоптавши собі кишені сливами й вишнями, коли приходила пора фруктів.
Щирі друзі мають ділитись усім, любив повторювати Мірошник, а малий Ганс притакував і всміхався, бо дуже пишався, що має друга з такими шляхетними думками.
Щоправда, бувало, сусіди дивувалися, чому багатий Мірошник нічого й ніколи не дарує Гансові, адже він мав сотні лантухів із борошном, які зберігалися на його млині, і шість дійних корів, і величеньку отару овець, які давали вовну, але Ганс ніколи не забивав собі голову такими питаннями, і ніщо не радувало його більше, ніж слухати оці всі чудові слова, які говорив Мірошник про відданість щирої дружби.
Так малий Ганс трудився у своєму садку. Навесні, влітку й восени він був дуже щасливий, та коли приходила зима і він не мав ані квітів, ані фруктів, щоб продати на базарі, він потерпав від холоду й голоду та нерідко мусив лягати спати зовсім не повечерявши, хіба що гриз якусь сушену грушу чи тверді горіхи. А ще взимку він почувався страшенно самотнім, бо Мірошник ніколи не заходив його провідати.
Немає мені сенсу ходити в гості до малого Ганса, коли лежить сніг, говорив Мірошник своїй Дружині, бо коли в людей лихо, їм треба дати спокій, а не набридати відвідинами. Принаймні я саме так і розумію дружбу й упевнений, що маю рацію. Тож дочекаюся, поки прийде весна, а тоді й зайду до нього в гості, а він зможе подарувати мені великий кошик первоцвітів і буде щасливий.
Ти, безумовно, дуже піклуєшся про інших, відповідала його Дружина, яка сиділа у затишному кріслі біля великого каміну, де палали соснові дрова, аж надто піклуєшся. Просто задоволення слухати, як ти говориш про дружбу. Упевнена, що й сам священик не міг би говорити красномовніше за тебе, хоча він і мешкає у триповерховому будинку і носить золотий перстень на мізинці.