Гм-гм! сердито відкашлявся Фонтан. Він був дуже злий, бо не мав змоги втулити ні слова.
Чарівний голос, чарівний, вела далі Жабка. Сподіваюся, ви навідаєтеся на ставок. Я зараз попливу пошукаю своїх дочок. У мене шестеро красунь-дочок, хоч би їх не перестріла Щука! Вона справжнє чудовисько, оком не зморгне, як зжере їх на сніданок. Що ж, бувайте. Повірте, я в захваті від нашої розмови.
Чарівний голос, чарівний, вела далі Жабка. Сподіваюся, ви навідаєтеся на ставок. Я зараз попливу пошукаю своїх дочок. У мене шестеро красунь-дочок, хоч би їх не перестріла Щука! Вона справжнє чудовисько, оком не зморгне, як зжере їх на сніданок. Що ж, бувайте. Повірте, я в захваті від нашої розмови.
Нічого собі розмова, сказав Фонтан. Ти ж весь час сама торохтіла без угаву. Це не є розмова.
Хтось мусить слухати, відповіла Жабка. А я люблю говорити сама. Це заощаджує час, і суперечок не буває.
А я люблю суперечки, вирік Фонтан.
Сподіваюся, що ні, самовдоволено мовила Жабка. Суперечки дуже вульгарні, бо у вищому світі всі дотримуються однієї й тієї ж думки. Ще раз бувайте я бачу, отам зявилися мої доньки, і Жабка відпливла.
Ти неприємна особа, кинув услід Фонтан, ще й кепсько вихована. Терпіти не можу тих, хто говорить лише про себе, як ото ти, коли мені хочеться поговорити про мене самого. Таку поведінку я називаю себелюбством, а себелюбство огидна річ, а надто для мого темпераменту, бо я славлюся вмінням співчувати. Власне, з мене й треба брати приклад важко знайти кращий взірець. Варто користуватися нагодою, поки я тут, бо я планую негайно повернутися до королівського двору. Я належу до найбільших улюбленців при дворі; власне, Принц і Принцеса вчора одружилися на мою честь. Ясна річ, тобі ці справи не відомі, бо ти провінціалка.
Немає сенсу з нею розмовляти, відізвалася Бабка, що сиділа на кінчику високої коричневої очеретинки. Жодного сенсу взагалі, бо вона відпливла геть.
Це її біда, а не моя, сказав Фонтан. І я не збираюся припиняти говорити до неї лише тому, що вона не звертає уваги. Я люблю слухати самого себе. Це моя найбільша втіха. Я часто веду бесіди сам із собою, і я такий розумний, що іноді сам не збагну власних слів.
Тоді вам треба читати лекції з філософії, зауважила Бабка, розправила свої гарні прозорі крильця і злетіла в небо.
Яка вона дурепа, що не залишилася тут! проголосив Фонтан. Упевнений, що нечасто випадає їй шанс розвинути свій інтелект. Проте мені байдуже. Таку геніальність, як моя, все одно колись оцінять належним чином, і він ще глибше загруз у болоті.
За деякий час до нього підпливла велика Біла Качка. Вона мала жовті ніжки з перетинками і вважалася справжньою красунею, бо ходила перевальцем.
Кря-кря-кря! привіталася вона. Яка у вас дивна статура! Дозвольте спитати, ви народилися таким чи це наслідок нещасного випадку?
Зразу видно, що ви живете в селі, відповів Фонтан. В іншому разі миттю б упізнали, хто я. Втім, я вибачаю вашу нечемність. Навряд чи справедливо очікувати від інших такої ж неординарності, як від мене.
Ви, вочевидь, здивуєтеся, почувши, що я можу злітати в небо і розсипатися фонтаном золотих іскор.
Я про це ніколи не думаю, сказала Качка, бо не бачу тут жодної користі. От якби ви могли орати поле, як воли, або тягти віз, як коні, або сторожити овець, як вівчарка, це була б інша справа.
Миле моє створіння, вигукнув Фонтан дуже пихато, бачу, що ви належите до нижчих верств суспільства. Особа мого становища не буває корисною. Ми маємо гарні манери, світський блиск і цього досить. Я сам без жодного захвату ставлюся до будь-якої роботи, а надто такої, яку ви, здається, рекомендуєте. Чесно кажучи, я завжди дотримувався думки, що важка праця це просто притулок для людей, яким нема більше чим зайнятися.
Гаразд, гаразд, відповіла Качка, яка мала дуже миролюбний характер і ніколи ні з ким не сперечалася, у всіх різні смаки. Сподіваюся принаймні, що ви збираєтеся оселитися тут.
Боже борони! крикнув Фонтан. Я просто гість, почесний гість. Правду кажучи, це місце видається мені доволі нудним. Тут немає ані вишуканого товариства, ані можливості усамітнитися. Глибока провінція! Я, либонь, повернуся до Королівського Двору, бо точно знаю, що мені судилося викликати сенсацію у світі.
Я сама колись подумувала стати громадською діячкою, зауважила Качка, багато чого треба поліпшити й реформувати. Я навіть головувала на одних зборах не так давно, і ми ухвалили резолюцію засудити все, що нам не подобається. Проте вона не принесла жодних результатів. От я й повернулася до родинного життя і піклуюся про свою сімю.
А я просто створений для суспільного життя, виголосив Фонтан, так само, як і мої родичі, навіть найскромніші. Де б ми не зявлялися, ми привертаємо загальну увагу. Сам я ще не мав справжнього виходу, та коли це станеться, ефект буде грандіозним. А що ж до родинного життя, воно дуже швидко старить і відволікає од високих і величних думок.
А я просто створений для суспільного життя, виголосив Фонтан, так само, як і мої родичі, навіть найскромніші. Де б ми не зявлялися, ми привертаємо загальну увагу. Сам я ще не мав справжнього виходу, та коли це станеться, ефект буде грандіозним. А що ж до родинного життя, воно дуже швидко старить і відволікає од високих і величних думок.
О! Величні думки про життя, які ж вони прекрасні! зітхнула Качка. До речі, вони якраз нагадали мені, як я зголодніла! і Качка попливла ставком, видаючи своє «Кря-кря-кря».
Поверніться! Поверніться! заволав Фонтан. Мені ще так багато треба вам розказати!
Але Качка не звертала на нього уваги.
Ну і добре, що вона забралася звідси, мовив він сам до себе по хвилі, в неї такі примітивні погляди на життя.
І він загруз у болоті трохи глибше й замислився про самотність генія, коли раптом на берег вибігли двійко хлопчаків у білих курточках. У руках вони тримали казанок і оберемок хмизу.
Мабуть, це делегація до мене, мовив Фонтан і спробував набути гідного вигляду.
Тю! озвався один із хлопчаків. Глянь-но на той нікудишній драний ціпок!
Цікаво, як він сюди потрапив, і він витягнув палю з Фонтаном із канави.
Нікудишній ціпок! Фонтан аж захлинувся. Неймовірно! Розкішний ціпок, ось що він сказав. Розкішний ціпок це комплімент. Власне, він прийняв мене за одного з Придворних Достойників.
Давай кинемо його у вогнище, сказав другий хлопчик. Тоді казанок швидше закипить.
Вони склали хмиз докупи, встромили палю з Фонтаном всередину і розпалили вогонь.
Просто пречудово, зрадів Фонтан. Вони хочуть запустити мене серед білого дня, щоб усі мали змогу на мене намилуватися.
Зараз ми трохи перепочинемо, мовили хлопчаки, а коли прокинемося, вода в казанку вже закипить.
Вони вляглися на траву й заплющили очі.
Фонтан сильно вимокнув, отже дуже довго не загорявся. Втім, нарешті вогонь дістався і його.
Зараз я злечу! оголосив він, розпрямився й напружився. Я знаю, що піднімуся вище за зорі, значно вище за місяць і значно вище за сонце. Власне, я злечу так високо, що
Вз-з-з! Вз-з-з! Вз-з-з! у він злетів у повітря.
Чудово! гукав він. Я літатиму так вічно! Який я маю успіх!
Проте ніхто цього не побачив.
Раптом він відчув якийсь дивний лоскіт по всьому тілу.
Зараз я вибухну, крикнув Фонтан. Я запалю увесь світ, я здійму такий галас, що ніхто ні про що інше й не говоритиме протягом року!
І він дійсно вибухнув. Ба-бах! Ба-бах! розірвався порох. Тут не було сумнівів.
Проте ніхто цього не почув, навіть оті двійко хлопчаків, бо вони міцно заснули.
І лишилася від Фонтана тільки довга палиця, яка впала на спину Гуски, яка гуляла вздовж канави.
Святий Боже! заволала Гуска. Зараз піде палаючий дощ!
І вона хутко пірнула під воду.
Я знав, що викличу велику сенсацію, видихнув Фонтан і затих навіки.
Гранатова світлиця
Юний Король
У ніч напередодні коронації юний Король сидів самотою у своїй розкішній спочивальні. Усі придворні попрощалися з ним, уклоняючись до землі, як того вимагав церемоніальний етикет, і повернулися до Великої Зали палацу, щоб отримати останні вказівки від Професора Етикету, бо серед них були й такі, що поводилися цілком природно, а для придворного це, годі й казати, великий недолік.
Парубок шістнадцятирічний Король був іще парубком не надто шкодував, коли вони пішли, і, зітхнувши з полегшенням, відкинувся на мякі подушки своєї розшитої кушетки. Отак він лежав, з ошелешеними очима й розтуленим ротом, немов смаглявий лісовий фавн або якесь звірятко, що потрапило в пастку до мисливців.
Його й справді знайшли мисливці натрапили на нього, коли він, босоногий, із сопілкою в руці, ішов за отарою бідного козопаса, який його виховав і сином якого парубок завжди себе вважав. Він був дитиною єдиної дочки Короля від таємного шлюбу з чоловіком, значно нижчим від неї за соціальним станом. То був чужинець, казали одні, який чарівною магією своєї гри на лютні приворожив до себе Принцесу; інші подейкували про художника з Ріміні, якому Принцеса виявила багато, мабуть, забагато, честі і який раптом зник із міста, не закінчивши своїх розписів у Соборі. Коли немовляті був лише тиждень, його викрали у матері, поки вона спала, і віддали під опіку бідного селянина та його дружини, які не мали власних дітей і мешкали далеко в лісі, у цілому дні їзди від міста. За годину після пробудження білява дівчина, що дарувала немовляті життя, померла від горя або чуми, як засвідчив придворний лікар (або, як дехто припускав, від швидкодіючої італійської отрути, поданій у склянці вина з прянощами); і коли вірний посланець, що віз дитину в луці сідла, зліз із замученого коня й постукав у непоказні двері хатини козопаса, тіло Принцеси вже опускали в могилу на занедбаному кладовищі за міськими мурами у могилу, де, як кажуть, уже лежало тіло напрочуд гарного нетутешньою красою юнака, у якого руки були звязані за спиною міцною мотузкою, а на грудях темніли криваві рани від численних ударів кинджалом.
Такою принаймні була історія, що її пошепки переказували люди. Достеменно відомо лише те, що старий Король уже на смертному ложі чи то спокутуючи великий гріх, чи не бажаючи, щоб королівство перейшло до іншого знатного роду наказав послати за хлопчиком і в присутності Королівської Ради оголосив його своїм спадкоємцем.
Здається, тої самої миті як хлопця визнали наступником Короля, його охопило дивне зачудування красою, якому судилося так вплинути на все його подальше життя. Ті, хто супроводжував його до призначеного йому покою, частенько пригадували вигук захоплення, що зірвався з його вуст, коли він побачив вишукані шати й розкішні коштовності, приготовані для нього; пригадували майже несамовиту радість, із якою він зірвав із себе та пожбурив геть грубу шкіряну сорочину та зашкарублий кожух. Щоправда, він, бувало, тужив за вільним лісовим життям і завжди аж тіпався з нетерплячки під час довгих придворних церемоній, які щодня забирали так багато часу, проте чудовий палац Joyeuse (Радість французькою), де юнак нині став володарем, видавався йому новим світом, щойно створеним для його втіхи. І коли йому вдавалося втекти із зали засідань чи з аудієнцій, він збігав додолу пишними порфіровими сходами, що їх прикрашали бронзові фігури левів, або ж ходив із кімнати в кімнату, з коридору в коридор, як людина, що прагне у красі знайти собі знеболювальне й одужати від хвороби.