Джек ЛОНДОН
БІЛЕ ІКЛО
Збірник
Жага до життя
Вони спускалися до річки. Той, що йшов попереду, послизнувся і мало не впав посеред каміння. Від утоми і знесилення на їхніх обличчях закарбувалася приречена покірність наслідок тривалих поневірянь. Важкі тюки на попругах відтягували їм плечі. Аби ноша була легшою, передній надів попругу на лоба. В руках у кожного була рушниця, тож обидва йшли, згорбившись, низько похнюпивши голови і не підводячи очей.
Якби ми мали бодай два патрони з тих, що у схованці, мовив один.
В його млявому голосі звучала байдужість. Його супутник нічого на те не відповів і мовчки ступив у молочний потік, що клекотів поміж камінням.
Услід за першим у річку ввійшов другий. Вони не знімали взуття. Крижана вода ножем різала ноги, пальці закоцюбли од холоду. Подекуди вода сягала до колін, і обидва насилу втримували рівновагу.
Другий заточився на слизькому камені й мало не впав, але втримався на ногах, голосно зойкнувши з болю. Напевне, в нього запаморочилася голова: він похитнувся й замахав вільною рукою, ніби хапаючись за повітря. Відновивши рівновагу, він ступнув уперед, але знову похитнувся й трохи не впав. Тоді він зупинився і подивився в бік супутника: той ішов, не озираючись.
З хвилину він стояв нерухомо, про щось міркуючи, потім крикнув:
Білле, здається, я вивихнув ногу!
Білл уперто шкутильгав далі по молочній піняві й не озирався. Другий із млявим виразом на обличчі дивився йому вслід, одначе на лиці його читалася туга, немов у пораненого оленя.
Білл тим часом вийшов на протилежний берег і шкандибав далі. Той, що стояв посередині річки, не зводив з нього погляду. Губи в нього тремтіли від хвилювання, аж заворушилися жорсткі брунатні вуса над ними. Він облизнув пересохлі од хвилювання губи кінчиком язика.
Білле! крикнув він.
Це було розпачливе благання дужої людини, яка потрапила в халепу, але Білл не обернув голови. Його товариш довго стежив, як він незграбною ходою, накульгуючи й спотикаючись, піднімається пологим схилом до хвилястої лінії обрію, утвореної гребенем невисокого пагорба. Стежив, аж поки Білл не зник, переваливши за гребінь. Тоді він відвернувся й повільно окинув поглядом ту ділянку світу, в якій він залишився сам.
Крізь густу імлу, яка щільною запоною оповила усе довкола, над обрієм проглядало сонце. Спираючись на здорову ногу всією вагою тіла, він дістав годинника. Була четверта година. Він не міг визначити точної дати, адже втратив лік дням. Та оскільки він знав, що стояв кінець липня початок серпня, то був певен: сонце має перебувати на північному заході. Він подивився на південь, міркуючи, що десь там, за непривітними пагорбами, простягається Велике Ведмеже озеро, а ще, в тому ж напрямку канадською рівниною пролягає важкий шлях до Полярного кола. Річка, посеред якої він стояв, була притокою ріки Коппермайн, а Коппермайн прямує на північ і впадає в затоку Коронації та в Північний Льодовитий океан. Він ніколи там не бував, але одного разу бачив ці місця на мапі Компанії Гудзонової затоки.
Він знову пильно оглянув світ довкола, світ, у якому тепер залишився сам. Сумне видовище: низькі пагорби замикали обрій одноманітною хвилястою лінією, жодного дерева, жодного кущика чи травинки лише безкрая моторошна пустеля довкруж. В його очах читався страх.
«Білле! прошепотів він. Білле!»
Він зібгався посеред каламутного струмка, ніби неозора пустеля пригнічувала його своєю незламною силою, гнітила незворушним спокоєм. Він затремтів, ніби в пропасниці, і його рушниця шубовснула у воду. Це привело його до тями. Він поборов свій страх, зібрав усі сили в кулак і, опустивши у воду руку, намацав рушницю. Посунувши тюк ближче до лівого плеча, щоб вага менше давила на хвору ногу, він помалу і сторожко попрямував до берега, долаючи гострий біль.
Він ішов не спиняючись. Попри біль, з відчайдушною рішучістю, він чимдуж квапливо дряпався на вершину пагорба, за гребенем якого зник Білл. На фоні Білла, який щойно прошкутильгав цей шлях, він виглядав ще смішніше і незграбніше. Але із вершини він побачив, що в неглибокій долині нікого немає! І його знов охопив невимовний жах. Знову поборовши його, він пересунув тюк ще далі до лівого плеча і почав спускатися в діл.
Низина була багниста, густий мох був просякнутий водою, мов губка. На кожному кроці вона чвиркала з-під ніг, і підошва із хлюпанням відривалася від вогкого моху. Намагаючись іти слідами Білла, чоловік перебирався від озерця до озерця по каменях, що острівцями вигулькували з моху.
Він лишився сам, проте не збився із шляху. Він знав: ще трохи і він дістанеться тієї місцини, де сухі, низькі ялиці та ялини оточують маленьке озеро Тітчін-Нічілі, що означає Край Маленьких Патиків. А в озеро впадає струмок із прозорою водою. Обабіч струмка росте очерет це він добре памятав, але там немає дерева. Він піде вгору струмком аж до вододілу. За вододілом бере початок ще один струмок, що тече на захід; він спуститься ним до річки Діз. Під купою каміння є перевернутий човник, а під ним його сховок. Там патрони для рушниці, гачки й волосінь для вудок і маленький невід все необхідне для полювання. А ще там є трохи борошна, шматок грудинки і боби.
Білл там зачекає його, і вони вдвох спустяться річкою Діз до Великого Ведмежого озера, а потім переправляться через озеро і вирушать на південь, хутчіш на південь, а зима наступатиме їм на пяти; стане холодно, річку скує крига, а вони просуватимуться на південь, до першої-ліпшої факторії Гудзонової затоки, де ростуть високі гіллясті дерева і є скільки завгодно їжі.
Ось про що думав чоловік, який із превеликим зусиллям простував уперед. Хоч як важко було йому іти, та ще важче було переконати себе в тому, що Білл його не покинув, що Білл, ясна річ, чекає на нього біля схованки. А як він думатиме інакше, то немає сенсу продовжувати боротьбу, тоді слід лягти і померти. І поки ледачий тьмяний сонячний диск поволі скочувався на північний захід, він встиг розрахувати і не один раз кожний крок шляху, що він має подолати із Біллом, тікаючи на південь од лютої зими. Укотре він подумки перебирав запаси їжі у своєму сховку і запаси на складі Компанії Гудзонової затоки. Ось уже два дні, як він у роті й крихти не мав, а ще довше він не відчував ситості. Раз у раз він нагинався, зривав бліді болотяні ягоди, клав їх до рота, жував і ковтав. Ягоди були водянисті й швидко танули в роті під зубами лише хрумтіло гірке тверде насіння. Він знав, що ягодами не наїсися, однак терпляче жував, адже надія не зважає на досвід.
О девятій годині він забив великого пальця ноги об скелястий виступ, заточився і впав од утоми та знемоги. Якусь часину він лежав нерухомо на боці. Потім його тіло мов чуже вислизнуло із попруг, нарешті він незграбно сів. Морок ще не встиг оповити землю, і в сутінках він почав нишпорити серед каміння, збираючи сухий мох. Набравши оберемок, він розвів багаття тліюче, курне і поставив на нього оловяного казанка з водою.
Він розпакував тюк і найперше полічив сірники. Їх було шістдесят сім. Задля впевненості він перераховував тричі, потім розділив їх на три купки й кожну загорнув у пергамент. Одного згортка він поклав до порожнього капшука, другого за підкладку зношеної шапки, а третього за пазуху. Та раптом його охопив панічний страх і він розгорнув усі три згортки й знову перелічив. Шістдесят сім.
Біля багаття він просушив мокре взуття. Від мокасинів залишилося мокре дрантя, шкарпетки зносилися і ноги намулялися до крові. Щиколотка пульсувала, і він ретельно оглянув її. Вона розпухла до розмірів коліна. Він одірвав довгу стьожку від ковдри і зробив тугу повязку. Потім відірвав ще кілька стьожок і обмотав ними ноги, аби замінити шкарпетки і мокасини. Затим випив окропу, завів годинника й поліз під ковдри.
Він спав як убитий. До півночі смеркло, але не надовго. Сонце зійшло на північному сході принаймні у тій стороні світало, адже сонце ховалося за сірими хмарами.
О шостій годині він прокинувся, спокійно лежачи на спині. Він утупився у сіре небо і потерпав од голоду. До нього долинуло голосне пирхання. Обернувшись і звівшись на лікті, він побачив оленя карибу, який насторожено, проте із цікавістю дивився на нього. Олень стояв кроків за пятдесят, не більше, і він одразу ж почув пахощі оленини, що шкварчить на пательні. Він мимоволі схопив незаряджену рушницю, прицілився й натиснув на курок. Олень пирхнув і кинувся геть, стукаючи копитами по камінцях.
Чоловік, вилаявшись, жбурнув незаряджену рушницю. Потім спробував звестися на ноги, голосно стогнучи з болю. На те пішло багато часу та сил. Його суглоби були мов іржаві шарніри. Кожен рух коштував йому величезних зусиль. Коли він нарешті зіпявся на ноги, то ще довгу хвилину втратив на те, щоб випростатися і стати прямо, як належить людині.
Він доплентався до пагорка і роззирнувся довкруж. Ні деревця, ні кущика лише море моху та подекуди сіріють брили, озерця та струмки. І небо було сіре. На сонячне світло не було й натяку. Він не міг визначити північний напрям, і навіть забув, звідкіля вчора ввечері прийшов. Але зі шляху він не збився. Це він знав. Невдовзі він прийде в Край Маленьких Патиків. Він знав: він неподалік, ліворуч, можливо, навіть за наступним пологим пагорком.
Він доплентався до пагорка і роззирнувся довкруж. Ні деревця, ні кущика лише море моху та подекуди сіріють брили, озерця та струмки. І небо було сіре. На сонячне світло не було й натяку. Він не міг визначити північний напрям, і навіть забув, звідкіля вчора ввечері прийшов. Але зі шляху він не збився. Це він знав. Невдовзі він прийде в Край Маленьких Патиків. Він знав: він неподалік, ліворуч, можливо, навіть за наступним пологим пагорком.
Він повернувся, аби скласти тюк. Перевірив наявність трьох згортків із сірниками, перераховувати не став. Однак він зупинився, замислено дивлячись на плескату, вщерть натоптану торбинку з оленячої шкіри. Торбинка була невеличка і могла поміститися у долонях, але важила пятнадцять фунтів стільки ж, скільки решта багажу, і це його тривожило. Нарешті, він відклав торбинку і почав збирати тюк. Та раптом він кинув на неї погляд, швидко схопив її й із зухвалим блиском в очах роззирнувся, наче цей пустельний край збирався відібрати в нього золото. І коли він зіпявся на ноги й поплентав далі, торбинка лежала у тюку в нього за спиною.