Він звернув ліворуч і пішов, вряди-годи зупиняючись та зриваючи болотні ягоди. Нога в нього заклякла, кульгати він почав дужче, та порівняно із болем у шлунку цей біль не відчувався. Голод мордував його нестерпно. Біль дедалі затятіше гриз його, і він уже не розумів, куди слід іти, аби прийти в Край Маленьких Патиків. Ягоди не гамували дошкульного болю, лише подразнювали язик і піднебіння.
Коли він дійшов до невеликої балки, з-поміж каміння і купин просто на нього із гучним лясканням крил та криками знялися білі куріпки. Він пожбурив у них каменем, але схибив. Перегодя він поклав тюк на землю і почав підкрадатися до них поповзки, як кішка підкрадається до горобців.
Штани подерлися об гострі камені, від колін тягся кривавий слід, але він не відчував болю його заглушив голод. Він повз водянистою моховою губкою; його одяг намок, тіло змерзло, але його так мордував голод, що йому було байдуже до всього. А білі куріпки пурхали над ним і нарешті це «кр, кр» здалось йому глузуванням; він вилаяв куріпок і почав гучно перекривляти їхній лемент.
Якось він мало не наткнувся на сплячу куріпку. Він не бачив її, поки вона не спурхнула йому просто в обличчя зі свого прихистку серед каміння. Та хоч як швидко спурхнула куріпка, він-таки встиг схопити її і в руці в нього залишилося три хвостових пера. Спостерігаючи за польотом куріпки, він відчував до неї таку ненависть, ніби вона була для нього запеклим ворогом. Потім він повернувся до свого тюка і завдав його на спину.
Надвечір він дістався болота, де дичини було значно більше. Повз нього, ніби знущаючись, поважно пройшло стадо оленів, голів з двадцять, та так близько, що їх можна було підстрелити з рушниці. Ним оволоділо дике бажання бігти за ними, він був певен, що наздожене стадо. Назустріч йому трапилася чорна лисиця із куріпкою в зубах. Він заволав. Лемент був страшний, але лисиця, злякано відскочивши, таки не впустила здобичі.
Увечері він дійшов до струмка той подекуди поріс очеретом, і від вапна вода в ньому була як молоко. Міцно вхопившись за очеретину, він висмикнув цибулину завгрубшки із цвях. Пожива виявилася мякою й смаковито хрумала на зубах. Але волокна були жорсткі. Як і ягоди, вони були водянисті й не поживні. Він скинув свою поклажу та рачки поповз до очерету, де хрумтів і чвакав, ніби жуйна тварина.
Він був виснажений до краю, а тому його весь час хилило до сну, та бажання дійти до Краю Маленьких Патиків і страшенний голод не давали йому спокою. Він шукав жаб у озерах, копав руками землю, сподіваючись відшукати хробаків, хоча знав, що так далеко на Півночі не буває ні хробаків, ні жаб.
Він заглядав у кожну калюжу й нарешті з настанням сутінків побачив у такій калюжі одну-єдину рибину завбільшки з пічкура. Він опустив у воду праву руку аж по плече, та риба вислизнула від нього. Тоді він почав ловити її обома руками й підняв усю каламуть із дна. Від хвилювання він спіткнувся, упав у воду й намок до пояса. Він так скаламутив воду, що рибку не можна було роздивитися, і йому довелося чекати, поки каламуть осяде на дно.
Він знову заходився ловити рибину і ловив її, аж поки вода знову не скаламутилася. Більше чекати він не міг. Відвязавши оловяне відро, він почав вичерпувати воду. Спочатку він завзято вичерпував її, геть обіллявся і вихлюпував воду так близько від калюжі, що вона стікала назад. Потім став черпати обережніше, намагаючись бути спокійним, хоча серце в нього шалено калатало й руки тремтіли. Через півгодини в калюжі майже не залишилося води. Із дна вже нічого не можна було зачерпнути. Але риба зникла. Він побачив непомітну шпарину серед каменів, крізь яку рибка прослизнула в сусідню калюжу, таку велику, що її годі вичерпати й за добу. Якби він помітив цю щілину раніше, то одразу заклав би її каменем, тоді рибина точно не вислизнула б.
У розпачі він опустився на мокру землю й заплакав. Спочатку він плакав тихо, потім став голосно ридати, будячи безжалісну пустелю, що оточувала його; і довго ще плакав без сліз, здригаючись од ридань.
Він розвів багаття й зігрівся, випивши кварту окропу, потім, як і минулої ночі, влаштував собі нічліг на камянистому виступі. Перед сном він перевірив, чи не намокли сірники, і завів годинника. Ковдри були сирі й холодні на дотик. Нога палала від болю. Та він відчував лише голод. Уночі йому снилися бенкети, звані обіди й столи, заставлені їжею.
Він прокинувся змерзлий і хворий. Сонця не було. Сірі земля й небо набули темніших, глибших фарб. Віяв різкий вітер, перший снігопад вибілив пагорби. Поки він розкладав багаття й кипятив воду, повітря ніби згустилося й посивіло це великими мокрими сніжинками пішов сніг. Спочатку вони танули, тільки-но торкнувшись землі, але сніг дедалі густішав, укриваючи землю, аж зібраний ним мох відсирів і багаття згасло.
Це послужило йому сигналом знову завдати тюк на спину й брести вперед, у безвість. Він уже не думав ні про Край Маленьких Патиків, ні про Білла, ні про схованку біля річки Діз. Його охопило тільки одне бажання: їсти! Він божеволів од голоду. Йому було однаково, куди йти, аби тільки йти рівною місциною. Під мокрим снігом він навпомацки шукав водянисті ягоди, висмикував очеретини з корінням. Та то був не поживок. Тоді йому трапилася кисла на смак травичка, і він зїв усе, що знайшов, але цього було надто мало, тому що травичка стелилася по землі, її нелегко було знайти під шаром снігу.
Тієї ночі у нього не було ні багаття, ні гарячої води, і він заліз під ковдри й заснув тривожним од голоду сном. Сніг перейшов у холодний дощ. Він часто прокидався дощ періщив йому в обличчя. Настав день, сірий день без сонця. Дощ ущух. Відчуття голоду притупилося. Залишився біль у шлунку, але це йому не дуже дошкуляло. Його думки прояснилися, і він знову думав про Край Маленьких Патиків і про свою схованку поблизу річки Діз.
Він розірвав рештки ковдри на стьожки й обмотав намуляні до крові ноги, потім перевязав хвору щиколотку й приготувався до денного переходу. Коли справа дійшла до тюка, він довго дивився на мішечок із оленячої шкури, та зрештою взяв і його.
Дощ розтопив сніг, лише верхівки пагорбів лишалися білими. Вигулькнуло сонце, і йому вдалося визначити напрям, хоч тепер він знав, що збився із шляху. Мабуть, блукаючи останніми днями, він надто взяв ліворуч. Тепер він повернув праворуч, аби вийти на правильний шлях.
Муки голоду притупилися, але він відчував, що охляв. Йому доводилося часто зупинятися й відпочивати, збираючи болотні ягоди й цибулини очерету. Язик його набряк, став сухий і шорсткий, мов терпуг, і в роті відчувався гіркий присмак. Та найбільше дошкуляло серце. Після декількох хвилин ходи воно починало шалено калатати, а потім немов підскакувало й болісно тріпотіло, доводячи його до ядухи й запаморочення, мало не до непритомності.
Пополудні він надибав двох пічкурів у великій калюжі. Вичерпати воду було немислимо, але тепер він опанував себе й примудрився зловити їх оловяним відерцем. Вони були з мізинець завдовжки, та йому не дуже хотілося їсти. Біль у животі вщух, йому здалося, ніби шлунок дрімає. Він зїв рибок сирими, старанно їх розжовуючи, бо розумів, що це необхідно. Йому не хотілося їсти, але він знав, що це потрібно, аби вижити.
Увечері він упіймав ще трьох пічкурів, двох зїв, а третього залишив на сніданок. Сонце подекуди висушило латки мохів, і він зігрівся, скипятивши собі води. Цього дня він пройшов не більше десяти миль, а наступного, рухаючись лише з дозволу хворого серця, не більше пяти. Біль в шлунку вже не дошкуляв; шлунок наче заснув. Ця місцевість була йому незнайома, олені траплялися дедалі частіше, вовки теж. Дуже часто їхнє виття доносилося до нього з пустельної далечини, а якось він навіть бачив трьох вовків, які крадькома перебігали йому дорогу.
Ще одна ніч, і вранці, нарешті прийшовши до тями, він розвязав ремінця, що стягав шкіряний мішечок. З нього жовтою цівкою посипався великий золотий пісок і самородки. Він розділив золото навпіл, одну половину сховав на видному здаля виступі скелі, загорнувши в шматок ковдри, а другу висипав назад у торбину. Свою останню ковдру він пустив на обмотки для ніг. Але рушниці він не кидав, адже в схованці поблизу річки Діз лежали патрони.
День видався мрячний. У ньому знову прокинувся голод. Він ще більше охляв, і в голові так паморочилося, що часом він нічого не бачив. Тепер він постійно спотикався й падав, а якось звалився просто на гніздо куріпки. Там було четверо пташенят, котрі щойно вилупились, їм було не більше дня; кожного вистачило б лише на ковток; і він жадібно зїв їх, живцем запихаючи до рота: вони хрумтіли в нього на зубах, як яєчна шкаралупа. Куріпка-мати з лементом літала довкола нього. Він спробував прибити її прикладом гвинтівки, але вона ухилилася. Тоді він став жбурляти в неї камінцями й перебив їй крило. Куріпка кинулася від нього геть, пурхаючи й волочачи перебите крило, але він не відставав.
Ще одна ніч, і вранці, нарешті прийшовши до тями, він розвязав ремінця, що стягав шкіряний мішечок. З нього жовтою цівкою посипався великий золотий пісок і самородки. Він розділив золото навпіл, одну половину сховав на видному здаля виступі скелі, загорнувши в шматок ковдри, а другу висипав назад у торбину. Свою останню ковдру він пустив на обмотки для ніг. Але рушниці він не кидав, адже в схованці поблизу річки Діз лежали патрони.
День видався мрячний. У ньому знову прокинувся голод. Він ще більше охляв, і в голові так паморочилося, що часом він нічого не бачив. Тепер він постійно спотикався й падав, а якось звалився просто на гніздо куріпки. Там було четверо пташенят, котрі щойно вилупились, їм було не більше дня; кожного вистачило б лише на ковток; і він жадібно зїв їх, живцем запихаючи до рота: вони хрумтіли в нього на зубах, як яєчна шкаралупа. Куріпка-мати з лементом літала довкола нього. Він спробував прибити її прикладом гвинтівки, але вона ухилилася. Тоді він став жбурляти в неї камінцями й перебив їй крило. Куріпка кинулася від нього геть, пурхаючи й волочачи перебите крило, але він не відставав.
Пташенята лише розбурхали в ньому вовчий апетит. Незграбно підскакуючи й припадаючи на хвору ногу, він то жбурляв у куріпку каменями й хрипло скрикував, то йшов мовчки, понуро і стійко спинаючись на ноги після кожного падіння, і тер рукою очі, щоб відігнати запаморочення, що могло призвести до непритомності.
В гонитві за куріпкою він опинився в болотистій низині там він помітив людські сліди на мокрому моху. Сліди були не його він був певен. Мабуть, Біллові сліди. Але він не міг зупинитися, тому що біла куріпка тікала усе далі. Спочатку він піймає її, а потім повернеться і ретельніше роздивиться сліди.