Пісок на призьбі пересипаю, відказує Іванко. Бо все одно, що не роби, то на панів піде.
Вислухали старці Іванка, головами покивали, потім ліри взяли та гучно заграли.
Перший раз заграли великий розум Іванкові дали.
Другий раз заграли талант до слова й музики дали.
Третій раз заграли на панів у серці гнів нагнали.
Пішли старці, а Іванко відчуває, які ясні стали його думки, який гнів на панів спалахнув у серці Заходився він за діло братись, у світ лаштуватися.
Змайстрував дудку-веселинку та так заграв, що не тільки люди звірі й пташки заслухались.
І почав Іванко між людей ходити, на чарівній дудці грати, правду про змія та його слуг розказувати.
Почали людям очі розкриватися, побачили вони, що велика кривда на світі живе одні панують, а інші горюють, одні багатству ліку не мають, а інші з голоду помирають.
І де не пройде Іванко, люди там розуму од нього набираються, за вила й сокири хапаються та з лихими панами змагаються.
Думають пани, гадають, як Іванка зі світу зжити.
Почали вони військо збирати, Іванка шукати. Почують голос на сході шасть туди. Шаблі дзвенять, списи, як ліс, стирчать, гармати, як грім, гримлять, а Іванка ніде не видно.
Спиняться пани з військом, слухають, стоять. Аж раптом чують голос на заході Іванкова дудка грає, людей навчає, на велику битву підіймає. Тільки луна йде-гуляє від села до села, від краю до краю.
Вдаряться пани на захід. Коні, як вихор, мчать, шаблі дзвенять, гармати стріляють, а де Іванко не знають.
І відтоді змієвим слугам ні вдень, ні вночі нема спокою. Як тільки дудку почують, то зразу мороз у них по шкірі пройде, бо чекають вони собі лиха, як віл довбні.
Дудка ж свистить, дудка грає, луна далеко по світу лунає, людей збирає. Ту луну ні зловити, ні з гармат не вбити. Всюди вона собі шлях прокладає, ніяких кордонів не знає.
Грає дудка, грає, а прийде час усіх панів познищує.
Чарівна капуста
Був один багатий чоловік. Він мав сина. І надумав той син стати мисливцем. Старий не дуже хотів цього. Але син таки став мисливцем. І пішов по світу. «Хочу побачити, як світ живе».
Довго він ходив і потрапив у ліс. Іде лісом, а назустріч йому бабка старенька.
Здрастуйте, бабусю!
Здрастуй, синку! Куди йдеш?
Іду, бабусю, на полювання.
Добре тобі. Ти йдеш собі на полювання, а я умираю з голоду й холоду. Їсти нема і вбратися нема в що.
А він руку в кишеню, витяг жменю золота і дав бабці. І далеко вже відійшов від неї, а вона кричить йому вслід:
Ей, мисливцю!
Він зупинився.
Там у лісі, каже бабка, є здоровенний дуб. На тім дубі страшенно бються ворони. Вбий одну ворону, і з неї упаде плащ. Ти той плащ візьми, а ворону розпори, витягни з неї серце і зїж. І як після того плюнеш, то з рота вилетить золото. Скільки раз плюнеш, то все золото буде падати. А як сядеш на того плаща, то куди хочеш полетиш на нім.
Знайшов він того дуба. Справді, бються на нім ворони. Стрілив він в одну ворону, і зробилося так, як бабка сказала і ворону вбив, і плащ з неї впав. Розрізав він ту ворону, узяв з неї серце, зїв і пробує плювати. Скільки плюне золото. Сів він на плащ, а плащ так і летить поверх лісу. Пролетів трохи хлопець і наказав: «Сідай, плащ!» Плащ опустився на землю. Узяв він плащ, закинув на плече і пішов далі. Ішов, скільки йшов, і надибав будиночок. У вікно дивляться старенька бабка і її дочка. Побачила дочка молодого мисливця, і дуже сподобався він їй.
Та баба була чарівниця. Каже вона дочці:
Виходь і клич його в хату. Він має плащ, що на нім летіти можна, і плює золотом, бо зїв вороняче серце.
Дівчина виходить надвір і кричить:
Мисливцю, зайди до нас!
Він заходить, а баба каже:
Ви йдіть з моєю дочкою в другу кімнату, а я приготую щось їсти й пити.
Заварила баба своє зілля, кличе дівчину й каже:
Дай йому це випити, і він виплюне вороняче серце. А ти ковтни те серце сама.
Дала дівчина мисливцеві того пиття, він випив і виплюнув вороняче серце, а вона взяла та й ковтнула. Баба каже дочці:
Є така гора, що на неї ніхто не може вилізти. На тій горі є багато золота і коштовного каміння. Скажи хлопцеві, най полетить на своєму плащі на ту гору і набере всього. І сама їдь з ним.
Хлопець знав, що воронячого серця у нього вже нема, а дівчина каже про ту гору. «Полечу», думає він. Сідають вони з дівчиною на плащ, а баба тихо каже дочці:
Як візьмете там, що треба, то я нашлю на нього сон, він засне, а ти сідай на той плащ і лети додому.
Так воно й було. Полетіли вони, набрали, що треба, та й баба наслала на нього сон. Захотілося мисливцеві спати. Каже він до дівчини:
Давай ляжемо, спочинемо трохи, а тоді поїдемо до дому.
Тільки заснув, а дівчина полетіла на плащі без нього. І лишився він на тій горі.
Пробудився хлопець. Коло нього ні дівчини, ні плаща. І злізти з гори не годен. Аж тут приходять три велетні. Подивилися на нього, і один з них каже:
Це що за червяк?
Стань на нього ногою і розчави, каже другий.
А третій сказав:
Не треба. Лишімо його. Як він і візьме щось на нашій горі, то все одно не злізе. А як полізе вище, то, може, вітри його понесуть.
Та й пішли велетні. А він поліз на гору все вище і вище. І там зробився легкий, як пірїна. Довго мотав ним вітер, поки не закинуло хлопця у царський город. Була ніч. Помацав він капуста. Почав він ту капусту їсти. І перекинувся на осла. «Як я вже осел, думає він, то хоч наїмся цієї капусти». Та намацав ще одну головку. Як почав її їсти, то знову зробився чоловіком. Тоді взяв головку капусти, від якої ослом станеш, і головку з другої грядки, щоб можна було знов чоловіком стати, та й іде з тою капустою до баби-чарівниці і її дочки. Та помастився сажею, щоб його не впізнали. Підходить він до їхньої хати, а баба подивилася у вікно та й каже дочці:
Дивися, мужик іде. Біжи поклич його до хати. Побачимо, що то за один.
Дівчина вийшла й гукнула:
Зайдіть до нас!
Мисливець зайшов, і вони не впізнали його. Баба питає:
Звідки ви йдете й куди?
Я ходив до такого й такого царя за капустою. Дуже хороша капуста. Я дістав її й несу свому царю. А мій цар дуже сердитий. Як не зроблю, що він скаже, то відрубає мені голову.
Баба зацікавилася.
Ану, покажи ту капусту.
Він показав головку капусти, що від неї ослом станеш. Баба питає:
А можна відрубати собі шматочок?
Можна.
Баба врубала собі тої капусти і несе на кухню. Не могла витерпіти баба і покуштувала капусти. І зразу перекинулася на ослицю. Та й не заходить у кімнату, а пішла другими дверима надвір. Дивляться люди, ходить по подвірю ослиця. Дівчина чекає нема матері. Посилає вона служницю. «Подивися, чого мами так довго нема». Заходить служниця на кухню нема баби, лиш миска з капустою на столі стоїть. А служниця взяла й покуштувала тої капусти. Та й перекинулась теж на ослицю. І пішла та ослиця надвір. Дівчина чекає нема ні матері, ні служниці. Пішла й вона на кухню. Та забачила той капустяний салат і покуштувала. Зробилася й дівчина ослицею. І пішла надвір.
Лишився мисливець у кімнаті один. Виходить він надвір, а три ослиці ходять по подвірю. Узяв він доброго бука та давай бити їх. Вигнав на дорогу і думає: «Пожену їх до мельника». Пригнав він їх до мельника і каже:
Беріть цих трьох ослиць і годуйте їх три місяці.
Чим же їх годувати? питає мельник.
Встанете рано, беріть доброго бука і дайте кожній по три буки. І їсти нічого не давайте. На обід три буки і їсти дайте, але мало. Увечері знов по три буки і їсти не давайте нічого. А я прийду за ними через три місяці.
Витяг мисливець із кишені жменю золота і дає мельникові. І мельник погодився. А мисливець повернувся у дім тої баби і живе там.
Минуло три місяці, пішов мисливець до мельника. Баба не витерпіла тих буків і вмерла. Лишилися тільки дочка й служниця. Закопали мисливець з мельником стару ослицю, а тих двох мисливець повів до бабиного дому. І там каже:
Минуло три місяці, пішов мисливець до мельника. Баба не витерпіла тих буків і вмерла. Лишилися тільки дочка й служниця. Закопали мисливець з мельником стару ослицю, а тих двох мисливець повів до бабиного дому. І там каже:
Ви витягли з мене вороняче серце і взяли плащ. Я буду без плаща і без золота, але вами буду орати, як кіньми.
Ослиця-дівчина просить його:
Перекинь нас у людей. І я буду тобі за жінку, а ти мені за чоловіка. Служниця буде нам служити. Плащ твій є, і серце вороняче віддам тобі назад.
А була вона дуже гарна, та дівчина. І він хотів мати її за жінку. Узяв він тої капусти, що перекидає на людей, та дав обом, і вони знову зробилися людьми. Дівчина й каже:
Ось твій плащ. А серце я ще дам тобі.
Не треба. Все одно, чи плюну золотом я, чи ти. Ти жінка моя, сказав він.
І оженився мисливець на тій дівчині. Жили вони дуже добре. Так живуть і сьогодні, як ще не вмерли.
Чарівна ліхтарня
Не знаю, коли і де то було, лише чув я від свого діда, що жив на світі цар Чорнокнижник. Не було такої книжки, аби він не прочитав, і не було такого, аби він не знав.
Одного разу став читати нову книжку і дочитався, що в царя з неблизької землі є дуже гарна дочка, але не може вона ні за кого заміж вийти. А в другій книзі прочитав, ніби десь є така гора, що в тій горі є двері, а за тими дверима царство, а в тім царстві схована ліхтарня, а в ліхтарні дванадцять дівчат пісень чарівних співають.
Став цар далі читати. І з третьої книги довідався, що в однієї вдови є дуже сильний син. Притулить він до тих дверей свою руку, і гора відчиниться.
Цар був хитрим і сам пішов наймати того хлопця до себе на службу. Довго йшов чи не довго, а побачив на пасовиську, як десять хлопців бють одного, меншого, і нічого не можуть із ним зробити.
Крикнув цар, і всі десять, як горобці, розлетілися. Залишився той, що його били.
Став цар із ним до розмови і дізнався, що зустрівся із вдовиним сином, про якого читав у книзі.
А за що били тебе? питає цар.
Та я сказав їм, що колись царем буду.
Чорнокнижник на ті слова не звернув уваги, а пішов до його матері, поклонився і почав просити, аби відпустила свого сина на рік до нього на службу. Розплакалася бідна жінка:
Та змилуйтеся, царю, якби не він, то я б давно не жила на цьому світі. Він мене, слабу, годує і доглядає.
Не плач, жінко. Я тобі за нього стільки грошей дам, що будеш ти гарно жити, і твої внуки, і ще правнукам залишиш.
Цареві перечити не будеш. І хотіла чи не хотіла мати, але мусив син збиратися з царем у дорогу.
Пішли вони прямо до тієї гори, що в ній є двері, а за тими дверима царство, а в тім царстві схована ліхтарня, а в ліхтарні дванадцять дівчат пісень чарівних співають.
Каже Чорнокнижник:
Ану, приклади руку до цих дверей.
Лише торкнув хлопець двері, як вони відчинилися.
Тепер іди туди, каже цар, і винеси мені ліхтарню.
Переступив хлопець поріг і стежкою пішов до такого царства, якого ще ніколи не бачив.
Йде він, іде та й бачить, що на траві сидить сивий дідо і читає книжку. То був чарівник.