Їжте, сини мої, не заїдайте, спіть не засинайте, пийте не запивайте!
Обгорнула їх ковдрою і на шляху поклала.
Доїжджає цар, дивиться: щось лежить на дорозі, ковдрою обгорнуте. Підїхали ближче і стали, бо коні далі не йдуть.
Піди, каже цар кучерові, подивися, що там таке?
Схопився кучер, побіг, подивився, прибігає і доповідає:
Це двоє діток маленьких, тільки що народжених.
Цар сам підійшов, подивився на них і каже:
Беріть їх у коляску.
Повернувся додому, позвав священика, та й охрестив тих дітей і дав їм обом імя Васильки.
Ростуть вони не по годинах, а по хвилинах. За один місяць стали вони ходити, стали й говорити. На другий стали вже й грамоті вчитися. І красиві такі дітки, що не можна на них і надивитися. Але його жінка, теперішня цариця, люто зненавиділа їх.
Якось відлучився цар з дому на троє діб у якесь місто велике, і вона знає, у який час він повернеться. Узяла вона і тих діток потруїла. Повбирала їх гарно і поклала обох на стіл.
Приїздить цар додому, доносять йому, що ті дітки, котрих знайшли на дорозі, Васильки, померли. Входить цар до кімнати і бачить, що дітки лежать на столі мертві. Узявся він за голову, заплакав.
Чого вони вмерли? То б один, а то обидва разом?
Жінка каже:
Хіба я винна? Вони, як попили, похворіли трохи і вмерли разом.
Якось відлучився цар з дому на троє діб у якесь місто велике, і вона знає, у який час він повернеться. Узяла вона і тих діток потруїла. Повбирала їх гарно і поклала обох на стіл.
Приїздить цар додому, доносять йому, що ті дітки, котрих знайшли на дорозі, Васильки, померли. Входить цар до кімнати і бачить, що дітки лежать на столі мертві. Узявся він за голову, заплакав.
Чого вони вмерли? То б один, а то обидва разом?
Жінка каже:
Хіба я винна? Вони, як попили, похворіли трохи і вмерли разом.
Зробили труну, позолотили її і зсередини, і зверху, внесли в церкву, а наступного дня, щоб поховати на цвинтарі, призвали священика.
Проситься дяк:
Дозвольте, ваша царська величність, переночувати коло тих діток. Буду я псалтир над ними всю ніч читати.
Читай, брате, дозволяє цар.
Ну, і ночує дід у церкві, читає.
Коли серед ночі прибігає до нього піп і каже:
Чого ти тут читаєш? Ходімо, в мене для тебе інша робота є!
Він не слухає, читає. Піп пішов, коли прибігає дячок за наказом попа гнати дяка з церкви. Та він одне робить читає!
Тут біжать три жандарми із шаблями:
Чого ти не слухаєш? Зараз біжи до попа, бо голову тобі знімемо геть!
А він одно робить: читає, нікуди й не дивиться.
Не стало раптом того нічого. Шибочка угорі у церкві брязнула, і спускається качечка на землю. Спустилася, стала жінкою і почала плакати над дітками своїми.
Плаче та промовляє:
Любі дітки мої! Я ж вам яєчка дала. Я ж вам казала: їжте, їжте, сини мої не заїдайте, спіть не засинайте, пийте не запивайте! А ви заїли, запили і поснули! Якби вас, діточки, не ховали ще одну ніч, то я б вас, діточки, оживила у ту ніч.
Дяк усе це чує. А вона коли плаче, то золото з очей, як сльози, сиплеться, а коли говорить, то срібло з рота дрібне випадає. Знов ударилася качечкою і в ту саму шибочку і вилетіла.
Коли розвиднилося, приходить той дяк, що читав, до царя і каже:
Дозвольте, ваша царська величність, сказати.
Говори, брате, цар каже.
Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві побудуть.
Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі.
Він узяв, пішов додому, випив чаю і ліг спати.
Виспався, узяв псалтир і пішов знов у церкву. Увійшов у церкву, окреслив себе кругом і поробив хрести навкруг того круга, а сам посередині став і почав читати: бо вже знає, що буде. Читав і читав до самої глупої ночі.
Коли посеред ночі зявляється повний полк солдат та й гукають до нього, бо круга перейти не можуть:
Геть із нашого місця!
Він одно робить, читає. Гнали, гнали, піками, шаблями махали нічого йому не можуть зробити. Зникло це зявилися змії вогненні, кричать:
Тікай! Церква горить!
А вона ніби й справді горить огонь так і сиплеться. А він усе читає.
Зникли оці змії, зявляються чорти:
Тікай, дяк, а то зараз підлога у пекло провалиться!
Та він не слухає нікого, усе читає.
Коли раптом зникло оце усе, і зявляється качечка. Влітає в ту саму шибочку, спускається, плаче й питає:
Чи живлющої я вам води дістала?
Підняла головку одному, влила раз, два. Ні, не та вода, не ожили діти.
Який жаль. Я так поспішала, що не з того колодязя води ухопила!
Засмутилася вона і вилетіла через ту саму шибочку.
Дяк узяв тоді, позмітав срібло і золото, яке качечка наплакала. Золото в один краєчок хустинки, а срібло у другий, у вузлик.
Йде він до царя і доповідає:
Дозвольте, ваша царська величність, сказати?
Говори, брате, цар каже.
Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві переночують.
Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі. Якщо вони оживуть, я тебе нагороджу ще й не так.
Поклонився дяк, узяв гроші й пішов собі додому. Діждав третьої ночі й пішов у церкву. Круг крейдою зробив і у крузі став собі, читає. Тут настала глупа ніч. Прибігають жандарми із шаблями, із піками й кричать:
Геть з церкви!
Він одне робить читає.
Гнали, гнали не вигнали. Вони й зникли. Зявилися тоді чорти.
Тікай, кричать. Тікай, бо оце все у пекло провалиться!
А він собі одне робить читає. Вони його огнем засипали церква так і горить, і на нього самого полумя сиплеться, а він одне робить читає.
Гнали, гнали не вигнали. Та й зникли чорти хтозна-де й поділися.
І знов прилітає качечка до того вікна, де шибочка вибита. Влетіла, стала жінкою і почала плакати.
Гнали, гнали не вигнали. Та й зникли чорти хтозна-де й поділися.
І знов прилітає качечка до того вікна, де шибочка вибита. Влетіла, стала жінкою і почала плакати.
Тепер, каже, я, любі мої синочки, праведної води дістала!
Підвела головку одному, потім другому, поналивала їм води в рот вони й ожили.
Дивіться ж, діточки мої, тепер, коли ви живі, яєчка вже не заїдайте, пийте не запивайте і спіть не засинайте. І нехай вам Бог помагає, а я собі уберуся.
Наказала вона так і пішла, та коли промовила: «Прощавайте», дяк схопив її за ноги. Вона стала вириватись, але він міцно тримав.
Коли півні заспівали, вона й каже:
Тепер пусти, вже пройшов час, я тікати вже не буду.
А він не вірить і все коло неї сидить.
Прокинувся цар, о дванадцятій годині попив чаю і питає:
Чи не було дяка?
Кажуть:
Не було.
Цар і послав якогось там посланця, чи жандарма, чи кого ще, щоби спитати, де дяк подівся. Той посланець пішов до дяка додому, аж там кажуть, що не було його ще з церкви. Він у церкву і, врешті, знаходить дяка.
Дяк і каже тому посланцеві:
Іди і скажи царю, що його дітки ожили й жінка його перша тут з ними.
Посланець повернувся до царя. Каже йому, що дітки живі і жінка перша коло них. У царя чуприна вгору полізла:
Як же то жінка? Коли жінка ж моя коло мене?
Я не знаю, каже посланець, так мені дяк сказав.
Зараз запрягай у коляску коней!
Сів і поїхав. Доїхав, вскакує в церкву аж там і дітки, і цариця. Пізнали вони один другого, почоломкалися.
Він і питає:
Що ж це таке?
Вона й каже:
То все чарівниця зробила, з якою ти жив. Вона служниць згубила і мене хотіла згубити, так я перекинулася качечкою і полетіла, а вона думала, що усіх нас потопила.
Сіли вони у коляску, діток узяли. Цар одного за руку, вона другого, і поїхали додому.
Приїхали до палацу, а чарівниця, як їх побачила, отруту прийняла і відразу лопнула.
Цар увійшов:
Приберіть її, вирийте яму на розпутті та поховайте.
І почав він знову жити зі справжньою царицею, дітками втішатися. А діточки хороші, Васильки обидва.
Живуть, хліб жують, чоботом добро возять.
Чарівна дудка
Давно воно було чи недавно, так чи не так, тепер уже достеменно ніхто й не знає.
Ну, от розкажемо ми те, що діди розказували своїм онукам, а онуки своїм онукам.
Жили колись в одному краю люди в згоді та в злагоді. Землі багато, всюди вільно одне одному не заважали, а прийде до кого біда одне одному допомагали, біду перемагали. Та ось унадився звідкілясь літати в той край страшний змій. Почав він літати, людське добро хапати, собі в зміїне лігво тягати.
Поназносив добра дівати нікуди! Надумав тоді він собі хороми будувати. Та сам працювати і не вміє, і лінується. Не звик змій трудитися. Почав він людей ловити, у своє зміїне царство носити.
Наловить людей і примушує їх хороми будувати, глибокими ровами обкопувати, високими насипами обсипати, густою огорожею обставляти.
А слугам своїм цівунам та гайдукам накази дає: людей не жаліти, бити їх, карати.
Працюють люди на змія щодень і щоночі, працюють, бідують, гірку долю проклинають, передчасно помирають.
А змій усе нових людей хапає. Набудував він собі людською працею силу-силенну хоромів, проклав між ними дороги, наставив парканів-огорож.
Пухнуть люди з голоду, мруть, як мухи. І що далі, то гірше: нема порятунку від змія.
Та ось постарів змій, знесилів і лежить, як дохлятина, не може більше людей і їхнє добро хапати.
Тим часом змієві слуги цівуни і гайдуки самі панами поставали й почали із змієвих хоромів розлазитися, за людьми ганятись. І стало людям од панів ще гірше, як од одного того дохлого змія. Ніде од них не сховаєшся: заполонили вони увесь край. А щоб не бути на людей схожими, понавигадували собі пани різних нових імен та прізвищ. Хто назвав себе Вовком, хто Ведмедем або іншим звіром, хто Шулікою, Вороною, а хто якимсь деревом. От звідкіля й повелися пани Вовк, Свинський, Дубинський Простих же людей тепер вони інакше як бидлом і не називали.
Служать люди дохлому змієві, служать панам, останнє їм віддають, а самі в голоді та в холоді за працею світа не бачать. Отак і живуть. Одні помирають, інші народжуються, а полегкості нема ніякої. І ніхто не знає, що робити, аби життя змінити.
Та ось народився у тім краю хлопчик. Був він страшенно немічний: як занепав змалку, то ніяк і видужати не може. Такий вдався кволий, що навіть пани його не чіпають, на панщину не ганяють: нікому його не треба.
Виріс він, у літа ввійшов, а все тільки з дітьми гуляє, як маленький. І назвали його люди Іванком Простачком.
Сидить Іванко Простачок узимку на печі, трісочками, мов цяцьками, грається, а влітку пісок на призьбі пересипає.
Заблукали якось у те село, де жив Іванко Простачок, три старці-подорожні. Куди не зайдуть усюди порожньо, ні живої душі: усіх пани на роботу погнали. Вгледіли старці на призьбі Іванка і зайшли на його подвіря спочити. Сіли, відпочили, люльки тютюном набили. Помацали в кишенях та ні в кого кресала нема, щоб вогню викресати. Просять старці в Іванка вогню. Пішов Іванко до хати, набрав з припічка жару й виніс старцям. Закурили старці люльки, подякували Іванкові і питають, що він удома робить.