А хто це мені радить не сердитись?
Та я зернина, не зїдена горобцями.
А де ти є?
Та гездечки під лопухом.
Нахилився русин, підняв привялий листок лопуха ї побачив золоту зернину.
Що мені з тебе? спитав, поклавши її собі на долоню. Хіба тобою наситяться голодні дід і баба?
Ти мене не їж, а посій у землю і поливай три рази на день водою з Черемошу, відповіла золота зернина.
Русин посіяв її перед вікнами хати. Три рази на день носив воду з Черемошу, щедро поливав, але із землі нічого не сходило. Засумував старий, забідкався. Розказав про все жінці, а вона допікає:
Тобі, чоловіче, на старість горобці в голові цвірінькають. Де то видано, де то чувано, аби зернина вміла говорити! Як не було у нас гараздів за молодих років, то не буде і за старих.
Та одного ранку чоловік почув за вікном таку файну музику, що за серце брала. Виглянув, але нікого не побачив, тільки там, де було посіяно зернину, виросла яблуня. З її гілля звисали не яблука, а скрипки малі й великі, з жовтуватими й зеленуватими смугами. Зачудувався чоловік, вийшов надвір, та не встиг підійти до чарівного дерева, як почув:
Добридень, тату!
Ще більше здивувався русин, оглянувся довкола, але нікого не побачив.
Добридень! відповів. Але хто мене татом називає?
Та це я, ваш син Петрик, почулося, і з яблуні скочив стрункий, гейби смерічка, леґінь.
Коли ти мій син, то бери сапу, і підемо в город мандебурку сапати, все ще не вірив чоловік своїм очам.
Петрик узяв із собою скрипку і втяв такої веселої, що сапи самі стали сапати, а мандебурка почала рости і цвісти.
Що то за скрипка? спитав батько.
То така скрипка, що як погладжу зеленуваті смуги, то омолоджується добро, а як торкнусь жовтуватих старіється зло.
Не могли нарадуватися чоловік і жінка своєму синові, боялися, щоб із нього і волосинка не впала. Та Петрик дома не міг усидіти, все ходив то в ліс, то в поле, то між люди. Одної неділі він узяв скрипку і подався в село. На толоці побачив людей, які гейби танцювали, але їм не грали ні скрипка, ні цимбали. Вони тільки плексали в долоні або вдаряли топірцями об топірці. Всі були такі марні, кволі і сухі, що з вітром полетіли б.
Що ці люди роблять? спитав Петрик старого чоловіка.
Весілля справляють відповів той. Але від тяжкої праці у графа без вітру з ніг падають. Граф сказав, що як усі вивмирають, то він привезе сюди людей із-за морських країв.
Погладив Петрик зелені смуги на своїй скрипці, утяв веселої тропотянки, що аж листя на деревах залопотіло, і люди неначе прокинулися з довгої сплячки. Зморшки на обличчях старих і молодих розгладжувались, щоки зарумянились. Молодий і молода стали такі файні, як місяць із зірницею. Всі пустилися у веселий танець.
Цілу божу днину Петрик веселив людей. А граф вийшов на балкон свого палацу, подивився на толоку і здивувався.
На другий день наказав гайдукам позаганяти всіх до палацу. Прийшли люди, поскидали капелюхи. Граф наказав:
Від учорашньої музики вам прибуло сили. Тож завтра беріть кияння, молоти і лопати і маєте продовбати під найближчою горою великий прохід, аби весь Черемош міг туди текти.
Взяли люди кияння, молоти, і лопати і під крики гайдуків подалися до гори. Оточили її, як мухариці, і загепали кирками, аж іскри летіли. Минали дні, тижні, місяці, доки утворився широкий прохід, куди потекли води Черемошу.
Подивився граф на те диво і сказав:
Тепер збудуйте в середині цієї гори казковий палац з великими залами, довгими коридорами і ясними світлицями. Такого палацу не сміє бути навіть у самого цісаря. Брама палацу має бути така, що її зачинить і мала дитина, а відчинити щоб міг тільки я один на світі.
Не чули в собі русини такої сили, щоб палац побудувати. Розсердилися на музиканта. Бо доки він їх не омолодив, не давав їм граф такої страшної роботи. Рушили до хати, де жив Петрик із батьками.
Ану, виходь на наш суд! загукали. Ти дав нам моці видовбати діру для ріки, а тепер лишив у біді.
А Петрик тільки-но повернувся з далеких сторін, де омолоджував добро і зістарював зло. Почувши сердиті крики, вийшов з хати і став перед людьми.
Кажи, що маємо робити? чулося.
Умирати всім разом?
Петрик відповів:
Завтра всі до одного беріть кияння, довбні, молоти, долота, лопати і починайте будувати. Я прийду і допоможу вам.
Як почули русини, що Петрик прийде, уранці посходилися до гори. Але ніхто з них не міг підняти ні молота, ні кияння. А гайдуки підганяють. Нарешті прийшов Петрик. Погладив зеленуваті смуги скрипки, приклав смичок до струн і врізав веселу коломийку аж Черемош засміявся. Люди відразу повеселішали, зміцніли, зарумянились і посхоплювались на ноги. Кавалки скелі розліталися, падали в ріку. В горі зявилися довжелезні коридори, височезні зали, широчезні комори, просторі світлиці.
Як усе було закінчено, прийшов граф. Дуже чудувався із палацу, а найбільше із брами, яку зачинила б одним мізинцем дитина, а відчинити міг тільки він.
Розсілав тоді граф людей по світу скликати гостей на весілля своєї доньки, яку посватав заморський принц. Коли гості зібралися в палаці, прийшов туди і Петрик. Як побачив його граф, то так скипів, що аж посинів.
Як ти смів сюди прийти?! закричав.
Мужицьке весілля я вже бачив, а графського ще ні, відповів Петрик.
Наказав граф слугам викинути хлопця із палацу у річку. Та Петрик погладив жовтуваті смуги скрипки, приклав смичок до струн і заграв. У палаці всі притихли, зістарілись. Граф згорбився, зігнувся, руки в нього задрижали. Не міг утриматися на ногах сів на підлогу і почав дрімати.
Петрик вийшов за браму і зачинив її назавжди. Минули роки, брама обросла травою-муравою. Про графа ніхто більше не згадував. А про Петрика і його чарівну скрипку знають і донині. Я розповів би про нього ще більше, та в горлі пересохло.
Чарівний чобіток
За селом був маєток графині. Овдовіла вона, ніхто брати її, стару, не хотів. Жила для своєї доньки.
Служила в неї молода дівчина-сирота Марійка.
А що бог не дав сирітці маєтку, то дав файну вроду. Але та врода була схована від людей. Дні й ночі минали дівчині в роботі.
Одного разу графиня поїхала з донькою до міста на бал, а наймичка, як завжди, залишилася сама.
Чує хтось стукає. Відчиняє двері заходить старенька жінка. То була чарівниця.
Попросила сісти, дала повечеряти. Питає її стара, чи хотіла би вона поїхати до міста й повеселитися, там так, як графиня з донькою веселяться.
Хотіла би, але ніхто мене між панство не пустить.
Ти на мишей пастки розставляєш? питає стара.
Розставляю.
То подивися, чи не зловилося щось.
Подивилася Марійка є дві миші.
Чарівниця взяла їх, щось пошептала над ними, і враз із них зробилися такі коні, як змії.
Марійка так здивувалася, що слова не може вимовити.
А гарбузи є? питає стара.
Є.
То принеси.
Розрізала чарівниця гарбуз, промовила якесь слово і зробилася карета.
Тоді каже наймичці, аби вивела найбільш вгодоване порося.
Вивела надвір кнура, а стара перетворила його в кучера.
А чи маєш ти в що одягнутися і взутися? запитує бабуся дівчину.
Маю.
Принеси.
Чарівниця ще щось пошепотіла, і став одяг Марійки ніби позолоченим, а чобітки такі, що й царівна подібних не мала.
Бабуся допомогла одягнутися наймичці, посадила на карету і наказала, аби вона далі півночі не була на тій забаві. А щоб знала, коли ж та північ буде, то чарівниця відрізала від киптаря ґудзик, і з нього зробився золотий годинник.
Памятай собі. Рівно опівночі коні стануть мишами, бричка гарбузом, кучер поросям, а годинник ґудзиком.
Кучер махнув батогом, і бричка погуркотіла до міста. Приїхала вона до того дому, і всі князі, королевичі відразу задивилися на неї. Ще такої вродливої графині тут не було.
Підходить до неї царевич і відразу запрошує танцювати. Вона танцює, а під стіною, бачить, сидить графиня з донькою, та ніхто на них навіть не дивиться.
Веселилася, танцювала, але чує: пора їхати. А царевич так її собі сподобав, що не відпускає. Вона якось вирвалася від нього і побігла до брички. Він за нею. Каже:
Скільки я не їжджу по балах, де не буваю, але такої красуні як ти ще не бачив.
Скільки я не їжджу по балах, де не буваю, але такої красуні як ти ще не бачив.
Вона сказала кучерові їхати, але царевич підскочив до брички і зняв з ноги чобіток.
Приходить царевич додому і розповідає батькові, що бачив надзвичайно вродливу дівчину. Думає женитися, але не знає ні хто вона, ні звідки.
Наказує цар слугам:
Візьміть чобіток, що мій син приніс, і шукайте такої дівчини, аби він придався до її ноги.
Почали слуги обходити всі багаті родини, бо бідні не мають за що на бали їздити, і зайшли до цієї графині. Дають міряти чобіток її дочці. Не підходить.
А може, ще хтось з жінок живе з вами? питають слуги.
Нема більше нікого. Хіба наймичка.
Кличте.
Приміряли слуги чобіток і в цю ж хвилину сказали збиратися і їхати з ними.
Пізнав її царевич. Хоч вона була бідною, сказав, що то його суджена і він жениться. Багачі обурилися і не захотіли йти на весілля. Цар тоді сказав, аби запросили лише бідних: кривих, горбатих, голодних
Я мав якусь справу і проходив повз царський палац. Як побачили царські слуги, що ще один кривий негощений, то табуном кинулися до мене. Як я не опирався, що не піду, вони навіть слухати того не хотіли мусив йти.
Але що там їсти та пити було! Я їв, пив, по бороді текло, а у роті сухо було.
Чарівні люстро, килим і яблучко
Був колись король і мав він трьох синів. Вже прийшов їм час одружитися. І сталося так, що всі троє закохалися в одну панну, але один про одного не знали, як їздили до неї.
От збираються вони сватати ту панну. Приїхав перший, потім другий, нарешті третій королевич. І не могли вони ніяк погодитися, кому вона дістанеться.
Панна й каже:
Котрий з вас принесе мені найладніший і найпотрібніший дарунок, за того й піду.
Посідали брати на коней і поїхали різними шляхами. Заїхали, може, аж на край світу.
Ось їде старший брат і зустрічає діда-чарівника. Розповів йому свою пригоду. Той і каже:
Підожди, я тобі, мабуть, допоможу. Візьми оце люстерко. Коли схочеш довідатись про те, що з кимось зараз діється, подивишся і побачиш.
Подякував він чарівникові і повертається назад.
А той дід опинився вже на дорозі другого королевича і питає, куди він їде. Той розповів про все.
Підожди, каже дід, може, я тобі якось зараджу. На тобі килим. Як розстелиш його і скажеш: «Неси мене туди й туди!», він понесе тебе, куди тобі треба.